dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 23 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Населення південної «Руської землі». Частина 4

Українці: народ і його земля. Населення південної «Руської землі». Частина 4

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Етнічний склад

Характеризуючи в цілому населення південноруської зони не можна не звернути увагу на його етнічний склад, хоча, звичайно, в землеробському осілому слов'янському середовищі основну масу завжди становили автохтони. Але наявна інформація писемних та археологічних джерел всеж дозволяє прослідкувати певні переміщення в межах усього масиву нащадків представників літописних племен, так і вихідців з інших земель. В етнографічній науці такі переміщення означені як мікроміграції – переселення порівняно невеликих груп, що відбувалося переважно окремими сім'ями. Але якраз такі мікроміграції чинили найбільш значний розщеплюючий вплив на стару етнічну систему.

Перед тим, як безпосередньо переходити до висвітлення теми, слід зробити кілька більш узагальнюючих зауважень. Ще у XVIII ст. одне із них було сформульоване слідуючим чином: "У историка не имеющего в руках географии, встречается претыкание." В повній мірі це відноситься до вивчення південного регіону східнослов'янської ойкумени, де розміщені сучасні українські терени. А специфіку даного регіону ще в XVII ст. відзначив П'єр Шевальє: "Країна, де мешкають козаки, зветься Україною, що означає окраїна". Якраз сюди, в контактну зону між європейською землеробською цивілізацією й кочівницьким Великим степом, і в давньоруський час, за власним бажанням або під владним тиском, переселялися групи людей з інших східнослов'янських земель. Впливали на ці процеси й інші фактори (торгівля, переселення певних іноетнічних груп у зв'язку з розвитком міжнародиних взаємовідносин тощо).

З літописів відомо немало фактів наявності різноетнічного складу населення цілого ряду міст (про це мова піде детальніше трохи нижче), князівського оточення, бояр, церковнослужителів. Нагадаємо, що серед вищого духовенства на протязі кількох століть давньоруської історії було лише два митрополита – русина, а всі інші приходили з Константинополя (як і багато представників з їх оточення).

Яскравою ілюстрацією різноетнічного складу у вищих сферах суспільства являється опис вбивства князів Бориса і Гліба, що пізніше були зараховані до сонму давньоруських святих.

Так, на Бориса здійснили напад вишгородські мужі боярські (більшість з них, звичайно, були слов'янами), а добили пораненого князя варяги. Разом з ним загинув слуга Георгій, родом з Угорщини. Борисового брата Гліба зарізав його ж кухар Торчин – вірогідно вихідець з кочівницького середовища.

Але переселенці з Північної Європи використовувалися на Русі не лише як груба військова сила. Прикладом може бути хоча б варяг Шимон, який знаходився "в честі" у Ізяслава й Всеволода Ярославичів, про що свідчить Києво-Печерський Патерик. Знатний швед займав видне місце при дворі великих князів київських. Він прийняв православ'я "со всемъ домомъ своимъ яко до 3000 душь", а його син Георгій став тисяцьким в Ростово - Суздальській землі.

Найбільша питома вага скандинавів у князівському оточенні зафіксована в часи становлення давньоруської державності, що, зокрема, прослідковано під час заключення русько-візантійського договору 944 р.: 56 чоловік із 76 носять скандинавські імена. Для норманістів даний факт, що начебто підтверджує скандинавське походження давньоруської еліти (адже сам легендарний Рюрик – засновник династії – є скандинавом), не вимагає подальших пояснень. А антинорманісти бажали як можна менше говорити про цю досить незручну для них обставину.

Однак звернення до подальшого використання скандинавських імен на Русі вимальовує набагато складнішу картину. Якщо вивчати склад учасників договору 944 р., то можна дізнатися, що далеко не всі названі особи являються представниками давньоруської еліти. Так, наприклад, купці-свідки (з їх загальної кількості 26, скандинавські імена носили 21 чоловік) навряд були постійними поселенцями: саме їх основне заняття зумовлювало тимчасове перебування в слов'янському середовищі. Наскільки укоренилися в цьому середовищі посли-скандинави (таких було 17 з 25), також сказати важко. Досить вірогідно, що вони лише якийсь недовгий час знаходилися на службі у давньоруських князів, а потім поверталися на батьківщину. Тож співвідношення скандинавів і слов'ян у складі давньоруської знаті суттєво інше, ніж уявляється на перший погляд.

Зовсім інакше виглядає насправді й ступінь впливу скандинавського іменнослова на давньоруський. Із вищезгаданих 56 імен лише 7 увійшли до давньоруського вжитку. Інші були повністю забуті й ніколи більше не згадувалися у джерелах. Більше того, семеро, що залишилися – це імена великих князів та боярських імен і вони використовувалися й пізніше (Олег, Ігор, Гліб, Ольга, Акун/Якун).

Міжетнічним контактам та перебуванню іноземців на Русі сприяли й династичні шлюби на найвищих рівнях тогочасної соціальної ієрархії. Тому одного із найвизначніших діячів Київської Русі ХІ ст. – Ярослава Мудрого – навіть іноді величали "тестем Європи". Для вирішення важливих дипломатичних питань великий князь київський використовував і цей важіль родичання: його сестра Марія - Доброгнєва стала дружиною польського короля Казимира, а син Ізяслав узяв собі в жони сестру Казимира Гертруду - Олисаву; одна донька, Анна, стала королевою Франції через шлюб з Генріхом І; друга, Анастасія – дружиною короля Угорщини Андрія; третя, Єлизавета – дружиною принца, а потім короля Норвегії Гаральда Грізного (пізніше вона одружилася зі шведським королем Свеном); син Ярослава Всеволод став чоловіком візантійської принцеси Марії з роду Мономахів.

Найбільш різноманітною за етнічним складом населення була столиця держави. Б. Рибаков, аналізуючи дані давньоруських літописів та інші письмові джерела, прийшов до висновку, що в ІХ-ХІІІ ст. "Київ і його околиці були місцем збору різноплемінних дружин: сюди попадали і полонені ляхи, і поселені князями словени, чудь і кривичі, і найняті варяги і торки ("свої погані"), і данці, і ірландські монахи, і арабські купці, і угорські вершники". Про вихідців зі Сходу говорить і мандрівник із Андалузії Ал-Гарнаті: "И прибыл я в город (страны) славян который называют "Гор(од) Куйав". А в нем тысячи "магрибинцев", по виду тюрков, говорящих на тюрском языке и стрелы мечущих как тюрки. И известны они в этой стране под именем беджн /ак/... И встретил я человека из багдадцев, которого зовут Карим ибн Файруз ал-Джаухари, он был женат на (дочери) одного из этих мусульман". Про появу в місті Х ст. громади хозарських євреїв, зокрема свідчить текст "Київського письма", виявленого серед манускриптів в стародавній синагозі міста Фустат – Міср, великої столиці середньовічного Єгипту. Цей лист був написаний особами, які володіли елементами єврейської освідченості раввіністичного тлумачення.

Цитування різних письмових джерел можна було б продовжити, але нині обмежимося з цього приводу лише інформацією ІЛ. Про контакти зі східняками існують вже дані 968 р., коли печеніги – баджнаки оточили столицю. Про це дружинників, які знаходилися на лівому березі Дніпра, повідомив один отрок: він переплив річку, пройшовши до того через кочівницький табір і запитуючи, чи не бачив хто його коня "бе бо оумея Печенескы". Тож слід зробити висновок: вже тоді між слов'янами й кочівниками відбувалися досить інтенсивні зв'язки, що вилилися і у знання мови.

Далі про міжнародну ситуацію в місті й присутність тут іноземців знаходимо у свідченнях під 980 р., коли до влади йшов Володимир. Тоді його брата Ярополка підняли на мечі два варяги; потім жінку невдалого противника грекиню взяв до себе переможець; після захоплення столиці Володимир відібрав собі кращих варягів і роздав їм гради, а інших відправив до візантійського імператора. Перед тим, у 945 р., під час присягання на мир із Візантією руси – християни клялися в церкві Св. Іллі на Подолі. Як пояснює літописець, тоді серед дружинників князя Ігоря було багато християн, зокрема варягів.

Пізніше, в 1124 р., під час великої пожежі погорів весь Поділ, а на другий день Гора, і, як вказується в літопису – "монастирі і жиди". Нагадаємо, що одні з головних київських воріт називалися якраз Жидівськими.

Ще один цікавий факт: у 1178-1180 рр. купець з верхньодунайського міста Регенсбурга Гавріг, який тоді проживав у Києві, перевів на монастир Св. Еммерама шляхом контокоррентних розрахунків 18 фунтів срібла.

Є свідчення про жителів-інородців і в інших містах південної "Руської землі". Зокрема 1268 р., після обіду у німця Маркольта у Володимирі Волинському, князь Лев отруїв литовського князя Войшелка, який передав свою владу його брату Шварну, а сам став ченцем в Угровську. А в 1287 р., зачитуючи заповіт Володимира, Мстислав зібрав у тому ж Володимирі бояр володимирських, міщан, русів та німців і повелів читати братову грамоту про передачу йому землі, всіх міст, а також стольного града.

Ще пізніше – у 1288 р. – по смерті князя Володимира жалкували по ньому багато володимирців – мужі, жони, діти, німці, сурожці, жиди, новгородці.

Перебували іноземці і в Галичі. Про це свідчить літописне повідомлення 1235 р., що коли Данило зайняв місто, то поставив на Німецьких воротах свою хоругву. А на лівобережжі Дніпра в 1159 р. в семи пустих містах – Моровійську, Любечі, Оргощі, Всеволожі та інших – сиділи лише "псарі та половці".

Слід відзначити, що археологічні матеріали та окремі об'єкти значно доповнюють інформацію про переселенців у автохтонне середовище в окремих мікрорегіонах й конкретизують певною мірою пункти та місця розселення інородців. Але необхідно зробити застереження про використання окремих знахідок іноземного походження: вони могли попадати в іншу частину світу (в тому числі і на Русь) не тільки у зв'язку з переселенням того чи іншого індивіда, але й шляхом торгівельних операцій. Це, зокрема, стосується зброї, котра в період раннього феодалізму поступово втрачала ознаки, за якими можна визначити, якому етносу вона належала – у зв'язку з тим, що поширення військово-технічних досягнень набувала майже повсюдного характеру. Набагато об'єктивнішим являється використання закритих археологічних комплексів, серед котрих, звичайно, в даному плані найбільш інформативними є поховальні пам'ятки.

Переселенці з різних місць східноєвропейської території були присутніми в багатьох пунктах Південної Русі. Так, на дитинці літописного Новгорода-Сіверського виявлено житло, в одному з кутів якого знаходилася піч-кам'янка. Сам факт наявності такої опалювальної споруди, типової для північних районів східнослов'янської ойкумени, вказує на проживання в майбутній столиці удільного князівства переселенців з півночі, які й принесли деякі специфічні риси житлобудування. Аналогічна ситуація зафіксована і в літописному Богуславлі на р. Рось.

В одному із названих пороських пунктів – в Буках – виявлена незвична для даної місцевості конструкція укріплень: тут налічується аж шість концентричних земляних валів навколо основної площадки самого городища. Аналогії багаторядним конструкціям укріплень відомі в Болохівській землі, карпатському регіоні та на землях Великої Моравії й Польщі.

Але, як вже відзначалося вище, найбільшу інформацію з цього приводу дають матеріали поховальних пам'яток. Визначення етнічного складу населення у кожному конкретному випадку проводилося слідуючим чином. Виділивши характерні ознаки, притаманні для більшості поховань конкретного мікрорегіону в певний час (спосіб поховання і розміщення померлого відносно давньої поверхні, орієнтація, улаштування поховальної споруди, розташування в могилі та деякі характерні деталі супроводжуючого інвентаря, відмінності в поводженні з окремими його категоріями), тобто для поховань місцевих жителів, і, знайшовши аналогії серед поховальних пам'яток інших земель, нетипових для даної місцевості, встановлювався етнічний склад померлих на окремих могильниках. При цьому враховувалася певна асинхронність у розвитку поховальної обрядовості в різних районах південноруської території. Наприклад обряд кремації на Дніпровському Лівобережжі використовувався досить довго у порівнянні з Правобережжям (на Київщині відносно рано з'явилися трупопокладення в підкурганних ямах під певним впливом християнства).

Прикладом вивчення невеликого за розмірами регіону може бути чернігівська округа в Х ст. Тут, на цвинтарі під стінами тогочасного міста, ховали тільки представників місцевої аристократії (могили рядового населення не збереглися). Захоронення вихідців з правобережних районів Дніпра або з більш віддалених місць не відбувалося. Стверджувати це дозволяє той факт, що протягом існування сучасного міста в цьому районі під час чисельних будівельних робіт, коли важко зафіксувати розміщені в земляному насипі або ж на рівні давньої поверхні відносно незначних слідів кремації, особливо на стороні від місця поховання, трупопокладень кінця І тис. н.е. виявлено не було. Як вище вказувалося, саме їх слід вважати в цей час похованнями неавтохтонів.

Про те, що на цьому цвинтарі ховали представників місцевої аристократії, свідчать кургани княжни Черни і Чорна Могила (остання – можливо являється захороненням місцевого князя). А на розміщених на деякій, приблизно рівній відстані від цього кладовища, двох могильниках (Болдіни гори і "Старе кладовище в Березках"), крім багатих поховань за обрядом кремації, виявлені й трупопокладення в підкурганних ямах із залишками дерев'яних стін (так звані зрубні гробниці). Факт проживання в безпосередній близькості від резиденції князів місцевої династії представників великокнязівської київської влади, яких тут же й ховали, уможливлює припущення, що в Х ст. місцева знать, яка ще володіла зовнішніми атрибутами влади і, як і раніше віддалена від переселенців, мала скоріше номінальні можливості у вирішенні багатьох нагальних проблем. Всі її дії контролювалися силами центральної влади, що знаходилася поруч.

Співставлення могил Х ст. за обрядом інгумації та кремації на всій території Дніпровського Лівобережжя дає цікаві результати в плані співвідношення місцевих та захожих груп населення. Так на могильниках Чернігова, Седнева, Клонова, Табаївки в Подесенні переважають добре датовані поховання за обрядом кремації, в той час як на Гущинському, Кветунському некрополях в цьому районі зафіксовано більше поховань за обрядом інгумації, що свідчить про проживання в останніх "гарнізонах" значного числа вихідців з інших земель, зокрема з Правобережжя Дніпра. Присутність переселенців з Київщини встановлюється хоча б наявністю в Кветуні на Середній Десні, як і в київських околицях, дерев'яних обкладок могильних ям, котрі були зроблені не з колод, а з гладко тесаних брусів чи товстих дошок. По відношенню до Шестовицького могильника під Черніговом це підтверджується й антропологічними даними.

Більш детально співвідношення місцевих жителів і переселенців найкраще з'ясувати на вузько датованих могильниках, в першу чергу кінця І , рубежу І-ІІ тис. н.е. Так, на вже згаданих Табаївському і Клонівському некрополях Х ст. місцеві і прийшлі (тобто поховані за обрядом інгумації в підкурганних ямах) складають відповідно 19 і 16 відсотків від загального числа розкопаних комплексів. Трохи вищий відсоток фіксується на Седнівському могильнику – 21% та Шестовиці – 23%. Відносно невелике число переселенців присутнє серед жителів опорних пунктів, що були засновані пізніше – на початку ІІ тис. н.е. Для прикладу можна привести Гочевський могильник в Курському Посейм'ї, на якому трупопокладення в підкурганних ямах становили лише 8% від числа всіх досліджених могил. Але до матеріалів перших століть ІІ тис. н.е. слід ставитися досить обережно у зв'язку з посиленням в цей час християнського віровчення і переходом до нового обряду поховання у зв'язку з цим нижче рівня давньої поверхні в різних регіонах Русі. Прикладом може бути ситуація на вже згаданому Кветунському могильнику Х-ХІІ ст., де комплекси за обрядом трупоспалення в підкурганних ямах становлять 51%. У цих випадках слід обов'язково використовувати результати антропологічних досліджень. На жаль, кветунські матеріали в цьому відношенні не вивчалися.

Зупинимося на одній цікавій деталі обрядовості на дружинних могильниках Лівобережжя Дніпра, де були захоронені представники різних етнічних груп. Так, при останніх роботах на курганному кладовищі Х ст. в с. Табаївка (некрополь літописного міста Оргоща), крім відомого для цієї пам'ятки обряду кремації були виявлені й поховання за обрядом інгумації в підкурганних ямах. Більш детальне дослідження комплексів показало, що над останками померлих у першому випадку насипали кургани великих розмірів, а в другому – невеликі насипи. Можливо зробити висновок, що у проведенні автохтонного для Чернігівщини в Х ст. обряду кремації брала участь значно більша кількість людей, в першу чергу пов'язаних між собою давніми родовими узами (вони й насипали великі кургани), а в другому – в процесі похорону брало участь менше людей, а частина операцій (в тому числі і зведення насипу) проводилася більш символічно ніж до того робилося за звичай. Ще одна деталь, яка дозволяє відрізняти місцевих від переселенців, була виявлена на Клонівському могильнику, де кургани з похованнями за обрядом трупопокладення в ямах взагалі знаходилась на деякій відстані від основної частини некрополя з похованнями за обрядом кремації. Складається враження, що на цьому кладовищі "кияни" свідомо ізольовано ховали своїх померлих на певній відстані від місцевого населення (або ж останні їх просто ще не сприймали як своїх). Отже, слід вважати, що процес нівелювання племінних відмінностей проходив не зовсім рівномірно.

В той же час, могили переселенців за обрядом кремації відомі на Правобережжі Дніпра, в першу чергу у Києві. Звичайно, це були не тільки вихідці з Лівобережжя, а й переселенці з північних районів Русі. Аналогічні поховання зафіксовані і в інших центрах Київщини – Китаєві, Білгородці. Крім обряду кремації, на Правобережжі (Віта Поштова, Київ, Нежиловичі, Зарубинці) в ряді могил досліджені трупопокладення на рівні давнього горизонту – також не характерний для цієї місцевості на рубежі двох тисячоліть поховальний обряд. Вірогідно, це були переселенці зі Східної Волині (нащадки древлян), хоч не виключено, що і з інших територій. А знахідки біля с. Нежиловичі семипроменевих скроневих кілець конкретно вказують на переселення з території літописних радимичів. Вони, скоріш за все, були необхідні тут для будівництва та наступної охорони ланки Змійових валів (некрополь знаходився поблизу однієї із ліній).