dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 14 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Населення південної «Руської землі». Частина 2

Українці: народ і його земля. Населення південної «Руської землі». Частина 2

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

У багатьох випадках термін "городяни" не можна трактувати лише в розумінні жителів, що проживали в межах оборонних укріплень. Слід говорити більше про населення округи в цілому. Звернемося до цієї інформації і знову почнемо зі столичного регіону.

1068 р. після поразки на р. Альта від половців київські люди прибігли до міста, вчинили віче й вимагали зброї та коней від князя. Навряд, щоб організовані городяни ходили в бій без спорядження. Вірогідно, в цій акції, як і в багатьох інших ситуаціях, мова йде і про жителів міської округи, які були втягнуті у вир подій. 1132 р. під час походу Мстислава й інших князів на литву було вбито багато киян бо ті не встигли йти за князем, а пересувалися йому вслід. Звичайно організована військова дружина за першою командою вирушила у похід, а для підрозділів, що збиралися з різних пунктів був потрібен певний час. 1135 р. під час міжкнязівського конфлікту Ярополк зібрав воїв київських, а Юрій переяславців для боротьби із Всеволодом Ольговичем, що сидів у Чернігові. Війська концентрувалися в київській окрузі. 1139 р., в часи продовження конфлікту, у новий похід на Чернігів Ярополк разом із родичами зібрав киян, переяславців, галичан, туровців, а також суздальців, ростовців, полочан, смолян, угрів. Навряд, щоб це були власне городяни. А чернігівці виступали проти свого князя Всеволода, який хотів утекти до половців. І в цьому відношенні не слід говорити лише про інтереси власне городян.

Більш обширна інформація про київську округу відноситься до кінця першої половини ХІІ ст. Так 1146 р. кияни на княжому дворі в урочищі Угорському клялись Ігорю: "ты намъ князь" (але це було не щиро). На слідуючий день цілували йому хрест й вишгородці. Після смерті Всеволода й поховання його в церкві Бориса і Гліба новий князь приїхав до Києва і скликав усіх киян на Гору, на Ярославів двір. Кияни зібралися біля Турової божниці і почали накладати провину на Всеволодового тіуна Ротшу і на вишгородського тіуна Тудора – тобто управителів князівського государства, яке ні в коїму разі не обмежувалося міською територією. "Ратша ны погоуби Киевъ. а Тоудоръ – Вышегородъ" – вигукували вони. Брат Ігоря Святослав поклявся, що з боку нового князя не буде ніякого насильства і дав їм нового тіуна. Під час переговорів він зійшов із коня, як це зробили й кияни, а потім вони разом цілували хрест. Далі Святослав узяв ліпших київських мужів і поїхав з ними до брата. А інші жителі міста кинулися грабувати двір згаданого Ратши, а також двори мечників – державних виконавців, що здійснювали князівські рішення у його володіннях. Святослав із військовою дружиною ледве заспокоїв їх. Та пізніше киянам Ігор всеж зовсім не сподобався і вони послали до Переяславля за Ізяславом. До війська останнього приєдналися Чорні Клобуки й порошани – тобто жителі Поросся - біля Дернового, коли Ізяслав перейшов Дніпро біля Заруба. Туди ж прислали послів білгородці й василівці, що теж не жалували Ольговичів. Тисяцький Уліб і воєвода Іван Войтишич увійшли у змову з киянами проти Ігоря. Разом з іншими впливовими особами вони зібрали навколо себе усіх присутніх киян і радилися, як би обдурити свого князя й підтримати Ізяслава Мстиславича. Було вирішено, що після початку протистояння вони побіжать до Києва. Тому перед боєм кияни стали окремо і у великій кількості; одночасово привели до себе тисяцького Ізяслава. А київські тисяцький і воєвода з полками потім покинули стяги перед самою битвою й побігли до Жидівських воріт. Ще пізніше кияни з переможцем Ізяславом розграбували майно Ігоря і Всеволода, їх дружинників, а також села та худобу. Взяли багато майна в садибах та "не забули" і монастирі.

1149 р., коли Ізяслав повернувся із волзького походу до Києва, йому повідомили, що Ростилав Юрійович підбурював проти нього берендеїв і киян. В подальшому протистоянні Ізяслава і Юрія на боці першого з них в Переяславлі, в залозі, перебував його брат Володимир та Ярополк Мстиславич з порошанами. Ізяслав, довідавшись про виступ супротивника, повідомив про це киян. Ті спочатку не хотіли виступати, але потім погодилися. Під час бою прибічники Ізяслава були розбиті: спершу побігли порошани, потім Ізяслав Давидович, а далі і кияни. А серед переяславців відбулася змова – вони визнали Юрія своїм князем й побігли з поля бою. Останній зайняв їх місто. Тоді кияни відмовили Ізяславу в підтримці і він з сім'єю вирушив до Володимир-Волинського.

1152 р. той же Ізяслав у союзі з угорським королем Гейзою вирішили йти на галицького князя. Київський зверхник, що знову зайняв цей стіл, зібрав усю свою дружину, війська дядька й співправителя Вячеслава, Чорних Клобуків, "ліпших" киян, всю "руську" дружину, після чого виступив у похід.

Через два десятиліття – 1172 р. – Мстислав Ізяславич зайняв Київ. Після цього досяг згоди з братами, галичанами, іншими князями та киянами. А 1174 р. Андрій Юрійович прислав княжити до Києва Романа Ростиславича. Його з хрестами зустрічали митрополит, архімандрит печерський, ігумени та кияни. Того ж року, коли Андрій організував похід на Київ з ростовцями, суздальцями, володимирцями, переяславцями, муромцями, новгородцями й рязанцями (всього 50 тис. чоловік), до них приєдналися пізніше смоляни, багато князів та переяславці. Проти них Святослав зібрав коаліцію із 20 князів, берендеїв, жителів Поросся, киян і "всю Руську землю". А коли Ольговичі пограбували й залишили Київ, Ярослав (який перед тим утік до Луцька) обклав даниною все місто – церковників, купців, латинян (тобто іноземну колонію) й закрив у граді усіх киян.

Зафіксована "окружна ситуація" і у відношенні інших південних давньоруських міст.

Зокрема коли 1121 р. були пограбовані землі навколо Белза і Червеня і велике число населених пунктів розорено, белжани назвали трагічну ніч злою. Звичайно, це відносилось як до градів, так і до сіл. А коли 1097 р. Мстислав із залогою заперся у Володимирі, з ним були берестяни, піняни, вишеговці. Навряд щоб до них відносилися виключно вихідці із Берестія, Пінська та Вишеги, а не жителі їх околиць. Як і в ситуації 1204 р., коли до Лешка Білого приїхали берестяни із проханням відпустити до них на володарювання Романову княгиню та її дітей. 1229 р. Данило й Василько пішли на підмогу до польського князя Конрада, а в Берестії залишили Володимира Ростиславича пінського, угровчан та берестян – стерегтися від ятвягів. Та литовці перемогли цього князя з берестянами за межами міста. 1282 р. у польсько-руському протистоянні берестяни виступили проти ляхів, хоча останніх було 200, а берестян 70. В бою було вбито 80 ляхів, інших захоплено у полон, а здобич повернуто назад. А у військових операціях Данила Галицького 1254 р. згадуються білобережці, чернятинці, возглавляни (жителі Білобережжя, Чернятина, Возвягля), а також болоховці – жителі Болоховської землі з центром у самому місті Болохові.

Доцільно тут згадати, що окрім вже відзначених вище порошан і болоховців за територіальною ознакою фіксуються ще й сеймичі – населення літописного Посейм'я. Вони згадуються у "Поученії" Володимира Мономаха під 1085 р., а раніше під 1078 р., коли цей видатний князь під Стародубом разом з чернігівцями й дружніми половецькими загонами розбив ворожих кочівників, забрав у них здобич і визволив тих же сеймичів.

Але повернемося до жителів округ цілого ряду давньоруських міст. Так 1097 р., після осліплення свого супротивника, Давид заперся у Володимирі. Володар та Василько Ростиславичі підступили до міста й послали своїх послів до володимирців з поясненнями, що вони прийшли не брати місто, а по ворогів своїх Туряка, Лазаря й Василя, які начебто і намовили князя створити страшне зло. Пізніше, під час бойових дій, Давид, зайнявши Сутійськ і Червен, зненацька захопив володимирців. Мстислав тоді заперся в місті з чого слідує, що згадані володимирці не були городянами. А 1288 р. за померлим князем Володимиром плакали всі володимирці, вірогідно і жителі передмість.

Значно більше свідчень у цьому відношенні про галичан. В 1160 р. Святослав Ольгович пішов до Вщижа на Святослава Володимировича із союзниками, серед яких були і галичани. В тому ж році Володимир Андрійович й Ярослав Ізяславич разом з галичанами розбили половців між Мунаревом та Ярополчем на землях Східної Волині. Галичани були серед союзників Мстислава Ізяславича, коли він у 1171 р. рушив із Володимира на Київ. І в 1174 р. у протистоянні між Ростиславичами і Ольговичами останні побоювалися, що противник може використати галичан і Чорних Клобуків. Звичайно, така союзницька активність в багатьох військових операціях не могла забезпечуватись лише людськими ресурсами одного міста.

В 1235 р. на Каменець пішли галичани і всі болоховські князі, але були переможені й захоплені. Їх привели до Данила у Володимир. А 1238 р. князі Михайло й Ростислав клялися перед Данилом пояснюючи, що "невірні" галичани заважали їм виконувати обіцянки перед ним. 1241 р. Ростислав Михайлович зібрав болоховських і залишки галичан та й пішов до Бакоти, але вони були втихомирені Кирилом печатником.

Згадуються в літопису й сусіди галичан звенигородці. Коли в 1146 р. Всеволод ходив на Галич на Володимирка Володаревича, то було спалено острог Звенигорода. На вічі жителі міста хотіли здатися, але воєвода Іван Холдійович, вбивши трьох мужів, не дозволив це зробити. Звенигородці почали оборонятися й вистояли, а Всеволод повернувся до Києва, розболівся там і помер.

1128 р. в облозі вже згаданого Каменця приймали участь Володимир з половцями, Михайло та інші князі з курянами, пінянами, новгородцями, туровцями. Звичайно, це були не лише конкретні вихідці із літописних градів. Як і 1259 р., коли під час походу Куремси до Луцька збіглося багато людей.

Те саме можна говорити й по слідуючим повідомленням. 1146 р. під час протистояння Ізяслава Мстиславича із Святославом Ольговичем перший з них посилає на супротивника свого сина Мстислава з переяславцями та берендеями. 1236 р. син литовського князя Миндовга Войшелк з пінянами ходив до Новгорода (сам він тоді жив у Пінську). Потім пішов у Литву княжити. А 1281 р. Володимир з військом пішов до Берестія. На підмогу йому прийшли холмяни. 1171 р., коли Мстислав Андрійович з братами взяли Київ, розграбували його, то в цьому їм допомагала Олегова військова дружина, а також смоляни, суздальці й чернігівці. 1234 р. після протистояння було заключено мир із Володимиром й Данилом, з одного боку, та Мстиславом Глібовичем з чернігівцями з іншого. Цікаве у цьому відношенні літописне повідомлення 1159 р. Тоді після відступу від Білгорода половці підійшли до Юр'єва. Але багато з них були захоплені берендичами та юр'євцями. Як бачимо, останні відділяються від вже згаданих порошан – основного слов'янського населення Поросся.

Але в письмових повідомленнях присутні й історичні епізоди, коли "городяни" згадуються в обох вищерозглянутих варіантах – як і жителі конкретних міст, так і їх округ.

1147 р., під час продовження крупного міжкнязівського конфлікту, до себе на нараду Ізяслав зібрав бояр, свою дружину та киян. Серед іншого повідомив, що їх союзниками у протистоянні з його дядьком Юрієм виступили смоляни й новгородці. Кияни не погоджувалися йти на представника "Володимирового плем'я", але були готові виступити проти Ольговичів. Тож після сварки з чернігівськими князями Ізяслав наказав тисяцькому Лазарю збирати киян на двір до святої Софії. Вони зійшлися і там "братів-киян" через свого посла князь закликав йти на Чернігів. Вони повинні були збиратися "від малого до великого" – і ті, хто має коня, і ті, хто його не має (підуть на човнах). Жителі міста схилилися на заклик свого князя. Але перед походом вони вирішили розправитися з Ігорем, який перебував у монастирі. Його було жорстоко вбито. Ізяслав, дізнавшись про це, осуджував киян. Про цю смерть довідалися і куряни, але і вони не могли підняти руку на "Володимирове плем'я". Тож послали до Гліба Юрійовича послів і взяли від нього собі посадника. Далі цей князь разом із Святославом Ольговичем пішов до Виру, де до них приєднався Святослав Всеволодович. Разом вони погрожували вирівцям, що якщо ті не здадуться, то їх віддадуть на поталу половцям. Але ті не погодилися. Під час військових сутичок було спалено Уненіж, Білу Вежу, Бохмач. Про це почули глібльці й хотіли втекти, але не встигли. Тоді під час облоги їх міста Глібля, жителі завзято билися й захистили себе від нападників. Ізяслав і Мстислав зняли облогу, але повертаючись до Києва попередили дружину, киян і смолян про готовність виступити знову на Чернігів. Пізніше Гліба Юрійовича, який зайняв Городок Остерський, захотіла бачити своїм князем частина переяславців. Але Мстислав Ізяславич разом із своєю дружиною й переяславцями відігнав його від міста.

1150 р., під час чергової зміни влади, кияни вийшли до Ізяслава і повідомили його, що Юрій покинув місто, а на столі сів Вячеслав. Вони визнали першого із названих своїм князем. Коли той поклонився святій Софії, то в'їхав у Ярославів двір зі своїм військом і до нього прийшло багато представників місцевого населення. Далі події розгорталися слідуючим чином.

Після протистояння Ізяслава з Володимиром Володаревичем галицьким на р. Ольшаниці Чорні Клобуки й кияни рекомендували першому з них, у зв'язку з нерівними силами, відступити. Після цього вони побігли: Чорні Клобуки – у свої вежі, а кияни до свого міста. Залишилася лише вірна князівська дружина. В цей час на лівий берег Дніпра підійшов Юрій з союзниками. Багато киян на посадах переправилися до нього, а інші почали перевозити його дружинників на Поділ. Кияни, боячись Володимира галицького, ввели Юрія в місто, де він і сів на столі.

Пізніше кияни разом з берендеями та мужами Вячеслава знову запросили Ізяслава до себе. Під час тактичних пересувань Ізяслав підійшов до Дорогобужа, а жителі його вийшли з хрестами поклонитися йому; князь відпустив їх додому. Під час мирної зустрічі дорогобужці висловили тривогу, що угри, які були в Ізяславовому війську, нанесуть їм шкоди, та князь їх заспокоїв і пішов далі. Перейшовши Горинь він підійшов до Корчеська і корчани з радістю вклонилися йому. Противники зіткнулися біля Ушеська. Стрільці Ізяслава знаходилися на одному березі р. Уж, а галичани на іншому. В останніх було захоплено "язика".

Протистояння між дружиною Ізяслава та галичанами продовжувалося далі, але без активних дій. Перший відступив до Мичеська і тут його зустріли дружинники, що сиділи по Тетереву. Вони разом з мичанами вклонилися князю. Далі Ізяслав планував використати сили киян. Його брат Володимир рушив до р. Ірпінь, білгородці спішно намостили міст і Ізяславів брат в'їхав до Білгорода. Син Юрія Борис спішно покинув це місто, про що повідомили його жителі. Юрій переправився через Дніпро і пішов до Остерського Городка, а кияни радісно зустріли Ізяслава. Після цього князь помолився в Софійському соборі і позвав киян разом з уграми – його союзниками. Для киян останні провели показові ігрища на конях. Володимир вирішив повернутися до Галича, але вимагав викуп з мичан (ті й зробили це).

1151 р. Ізяслав почав правити в столиці разом із своїм дядьком Вячеславом. В честь цієї події було запрошено на обід (після молитви в Софії) усіх киян, королівських мужів і угрів з їхніми воїнами, як це відзначив літописець.

Далі протистояння з Юрієм Долгоруким продовжувалося в сутичках на Дніпрі. На боці Ізяслава виступали кияни й Чорні Клобуки. Вони ж, після зміни воєнної ситуації, радили князю не вступати у відкритий бій. Той їх послухався і відступив, а потім розташував свої сили перед київськими міськими стінами – від Золотих до Жидівських воріт, а також перед Лядськими. Кияни з усіма своїми силами (на конях і піші) стали між князівськими дружинами; їх було "многе – множество". Підійшли і Чорні Клобуки зі своїми вежами. Тобто коаліційні сили Вячеслава та Ізяслава, у зв'язку із винятковою ситуацією у протистоянні з Юрієм, складалися із киян, Чорних Клобуків, князівських дружин. Юрій після битви відступив і пішов на зустріч з Володимиром галицьким. Підійшов до Білгорода і там вимагав відкрити ворота. Але білгородці йому не підкорилися: "а Киев ти ся кое отворилъ" – запитали вони. Вячеслав, Ізяслав та Ростислав вирушили услід супротивнику, а кияни вирішили поповнити військо всіма своїми людськими ресурсами – навіть тими, хто мав хоча б палицю. Під час нового бою піші кияни не впізнали Ізяслава і мало не вбили його (можливо, багато із них взагалі не бачили цього князя, бо жили десь за містом).

1154 р., коли Ростислав прийшов із Смоленська правити до Києва, то кияни з великою радістю вийшли його зустрічати. Він же склав присягу своєму дядьку Вячеславу, як і в свій час його покійний брат Ізяслав. Пізніше, збираючись у похід на чернігівського Ізяслава Давидовича, зібрав біля Вишгорода князів - союзників, торків і киян. Але супротивник розбив його, а потім звернувся до киян з вимогою, що хоче ними правити. Ті, боячись його союзників - половців, прийняли Ізяслава Давидовича.