dc-summit.info

история - политика - экономика

Вторник, 20 Февраля 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Населення південної «Руської землі». Частина 1

Українці: народ і його земля. Населення південної «Руської землі». Частина 1

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Цікаво також розібратися у тому, хто проживав на даній території, як ці люди себе усвідомлювали, в які суспільні стосунки вступали, як виглядали, як говорили і т.п. Для цього будуть використані літописні, археологічні, антропологічні та мовознавчі матеріали, отримані в різні роки при вивченні південного регіону східнослов'янської ойкумени. Серед перших із них особлива увага буде приділена сторінкам ІЛ – зводу, що всеж найповніше зберіг південноруське літописання Х-ХІІІ ст. В той же час, в даному випадку ми не акцентуватимемо свою увагу на релігійній проблематиці. Адже християнство – одне із всесвітніх систем віровчення – було поширене не лише на Русі, а і в багатьох інших європейських країнах. Тож наявна "релігійна інформація" не може сприяти в повній мірі появі нових поглядів у порівнянні із кількома іншими дисциплінами, названими вище. В даному випадку це відноситься якраз до відносно локальної території, що тут вивчається.

"Племена" і "городяни"

Дослідження східнослов'янських старожитностей другої половини І тис. н.е. дозволило виділити два періоди в їх розвитку: V-VII та VIII ст. Якраз на другому із виділених етапів в різних регіонах Східної Європи починають формуватися осередки державності – в Середній Наддніпрянщині, на Волині, в районі Полоцька, Новгорода і Пскова, а також на Верхній Волзі. Паралельно із соціальним розвитком інтенсивно проходять і етнічні процеси.

Вже в недатованій частині давньоруських літописів про це йде мова:

"Словене. пришедше седоша по Днепру. и нарекошася Поляне. а друзии Деревляне. зане седоша в лесехъ... а друзии же седоша на Десне. и по Семи и по Суле. и наркошася Северо. и тако разидеся Словенскъ языкъ темь же и прозвася Словеньская грамота". І далі, коли розглядається організація східнослов'янського суспільства, наводяться слідуючи дані: "И по сеи братьи почаша держати родъ ихъ княжениє в Поляхъ. а в Деревляхъ своє...се бо ток мо Словенескъ языкъ в Русі. Поляне. Деревляне. Новъгородьци. Полочане. Дьрьговичи. Северо. Бужане. зан седять по Бугу. послеже нек Волыняне". В сучасній історичній науці вищезгадані та інші аналогічні східнослов'янські угруповання отримали назву літописних племен.

На розглянутих в даній роботі землях проживали волиняни чи бужани, хорвати, древляни, поляни та сіверяни про яких вже йшла мова у першому розділі.

Для з'ясування рівня етнічного розвитку східних слов'ян в кінці додержавного періоду слід звернути увагу на цілий ряд літописних поточнень: 1) окремі східнослов'янські групи одержали свої назви за місцем розселення – "Прозвашася имены своими, где съдше на котором месте"; 2) всі вони мали внутрішнє усвідомлення етнічної єдності, насамперед через мову, яка і відрізняла їх від оточуючих народів і племен. Завершуючи розповідь про розселення слов'ян, літописець зауважує, що їх "языкъ" "разидеся", а переходячи до характеристики сусідів відзначав: "А се суть инии языце"; 3) кожна група східних слов'ян на певній території набула характерних особливостей – "Имехутъ бо обычая своя, и законы отець своихъ и предания, каждо свой норовъ". Розкриваючи цю сентенцію літописець ХІІ ст. дає свою позитивну характеристику лише київським полянам, як найбільш, з його точки зору, цивілізованим, а інші племена атестує як темних язичників. Не заперечуючи того, що дещо із розказаного ним про життя племен на різних територіях могло мати місце ще і в часи написання літопису, в цілому ці характеристики стосуються їх переддержавного й дохристиянського буття.

Археологічні матеріали останньої чверті І тис. н.е. підтверджують поділ східнослов'янського етнічного масиву на кілька угруповань. Нині продовжують існувати дві точки зору стосовно характеру вищеназваних та інших утворень тих часів. Одні дослідники розглядають їх як союзи племен, інші – як племінні княжіння. Мабуть, це просто два етапи одного процесу соціального розвитку – спочатку етап існування племінних союзів, а потім вже й племінних княжінь.

Говорячи про географічні межі розселення представників вищезгаданих літописних угруповань слід відзначити, що вони певною мірою були "розмиті". Іншими словами – між такими племенами ще не було чітких кордонів. Адже лише починаючи з часів формування ранньодержавних соціальних організмів кожне суспільство переходить до жорсткої внутрішньої структури й прагне до розширення своєї території, кордони якої набувають певної округленості, внаслідок чого зникають вклинення на території сусідів. Пізніше, в процесі подальшої викристалізації державних кордонів та регіонів, уже в середині них починають формуватися й нові етноси або ж певною мірою реформуються старі.

Звичайно, до появи кордонів між середньовічними країнами сусідні племена, зокрема представники західних та східних слов'ян, могли впереміж проживати на певних територіях (як і представники окремих угруповань всередині східнослов'янської ойкумени). Тож якщо допускати, що групи племені лендзян з території сучасної Польщі могли мешкати в басейнах Сяну, Західного Бугу або у верхів'ях Дністра, то слід припускати й проживання окремих східнослов'янських етнічних груп, зокрема волинян, значно західніше територій, на яких їх нині локалізують. Крім того, стосовно вже згаданих західнослов'янських лендзян існує ще одна історична загадка: в середині Х ст. вони згідно з повідомленням досить авторитетного автора – вже згаданого на початку роботи візантійського імператора Констянтина Багрянородного – були платниками данини Русі. Але аналіз цієї інформації не є темою даної роботи. Говорячи ж про взаємопроникнення всередині східнослов'янського світу, то про це свідчать деякі фольклорні дані. Так, у чернігівських легендах і переказах згадується про "примучення" жителів межиріччя Дніпра і Десни древлянами – мешканцями (як вже вказувалось) східноволинських поліських територій.

Стосовно до середньодніпровської території, то в етнічному плані теж існує одна загадка. Йдеться про полян, яких літописець виділяє серед інших племінних угруповань: "Имяху бо обычаи свои и закон отець свои и преданыа каждо свой. нравъ. Поляне бе свои отець обычаи имуть кротокъ и тьхъ... а Древляне живяху звериньским образом... и Радимичи и Вятичи и С›веръ один обычаи имяху живяху в л›с› якоже всякий зверь".

Звичайно, слід враховувати суб'єктивну точку зору київського літописця, але факт залишається фактом – на східнослов'янському півдні якраз згадане тут плем'я було безсумнівним лідером, а це заслуговує пояснення, якого ми не знаходимо на сторінках письмових джерел. Та і в археологічному відношенні ситуація в середньодніпровському регіоні є досить складною. Масовий матеріал (передусім ліпна кераміка) дає змогу для VI-VII ст. локалізувати тут три групи пам'яток, три археологічні культури – корчакську, пеньківську та колочинську, що територіально стикаються в районі Києва та його околицях. Складна археологічна ситуація вимальовується і для наступного історичного періоду (VIII-IX ст.), коли на берегах середньої течії Дніпра поруч знаходилися поселення носіїв культури Луки Райковецької, а також волинцевської та роменської культур.

Проживання у одному регіоні одночасово носіїв різних археологічних культур, в яких більшість дослідників вбачає представників різних племінних угруповань, дає можливість ще раз звернутися до специфічних особливостей полянського племінного союзу. З цього приводу висловлювалися різні гіпотези: поляни – автохтонне плем'я, котре поступово протягом другої половини І тис. н.е. набирало сил та могутності на берегах Дніпра і Росі; до складу полянської спільноти входили літописні хорвати, дуліби, бужани, волиняни, уличі й тіверці. Та вищеприведена реальна різноманітність археологічних матеріалів у київському регіоні, що прослідковуєься протягом кількох століть в другій половині І тис. н.е., дає змогу висловити й припущення, що полянське об'єднання із самого початку своєї історії формувалося на різноплемінній основі. Тобто, до його складу увійшли не один чи декілька племінних союзів, але лише окремі племена (чи їх сегменти), які й створили нове угруповання. До речі, основний полянський центр – місто Київ – із самого початку своєї історії носив міжплемінний характер. Близьке територіальне розміщення в контактній зоні різних племінних груп та їх поступове змішування сприяло більш швидкому, ніж у сусідів, що формувалися на одній племінній основі, соціальному прогресу, руйнуванню старих родових устоїв, еволюції в бік цивілізації.

Етнічні процеси певною мірою розвивалися "мляво" на Дніпровському Лівобережжі (окрім території сучасної Чернігівщини). А набагато інтенсивніше міжплемінні взаємовідносини проходили в басейні Західного Бугу, де, як і в Середньому Подніпров'ї, досить рано розпочалися інтеграційні процеси й виникло протодержавне утворення. Тож коли сюди з берегів Дніпра прийшла влада київських зверхників, то застала тут вже досить розвинуту соціальну структуру. Звичайно, це теж сприяло руйнації старих племінних об'єднань і зародження нових етнічних утворень.

З цього приводу досить цікавим є спостереження про те, що різнотипні скроневі кільця, котрі для багатьох дослідників являються етновизначальним індикатором, в основному з'являються після середини Х ст. – тобто тоді, коли майже всі мікрорегіони південноруських земель стають об'єктами тотальної феодалізації. Але, мабуть, появу таких прикрас слід пояснювати не лише підняттям престижу автохтонної аристократії. Використання і популярність цих виробів серед різних прошарків тогочасного люду дозволяють вбачати в цьому явищі спробу й певний символ консолідації (щоправда запізнілої) усіх прошарків консервативного автохтонного угруповання в протистоянні (в тому числі і в одязі та прикрасах) племінно-космополітичному великокнязівському оточенню та їх прибічникам на місцях.

Але всеж поступово літописні племена сходили з історичної арени. Та про час зникнення племінних назв із сторінок давньоруських джерел слід зробити одне серйозне застереження. В історичних та частині лінгвістичних досліджень кількох минулих десятиліть відзначалося, що у порічних записах уличі в останній раз згадуються під 885 р., дуліби – в записі під 907 р., поляни й тиверці – під 944 р., деревляни – під 990 р., сіверяни – під 1183 р. і т.д. З цього робився висновок про функціонування деяких "племінних" назв навіть в часи феодальної роздробленості на Русі. Між тим такий перелік викривлює справжнє положення справ і оснований на недопустимому об'єднанні різних (хоча й однокорінних) ономастичних сполучень – етнонімів і топонімів. Так про древлян літопис повідомляє останній раз не під 990, а під 945-946 рр. в знаменитій розповіді про помсту Ольги за смерть свого чоловіка Ігоря. А під 997 р. згадується деревлянин – житель Деревської землі; пізніше (як і в більш ранніх записах) використовується лише топонім (а не ім'я племені) - Дерева, Деревська земля.

Начебто "останнє" повідомлення про сіверян (під 1183 р. ?) – це знову таки запис про те, що Володимир "иде на Северьскые городы" – із використанням географічної назви, відомої, до речі, і після ХІІ ст. Про людей – сіверян (або точніше - северу) в останній раз згадується за півтора століття до того – у повідомленні про завоювання Чернігова Мстиславом Володимиричем Тмутараканським в 1024 р. Список таких прикладів можна продовжити. А тому слід пам'ятати, що власне етнічні назви – найменування людей (етнічних або діалектно – етнічних груп) "затухають" в записах не пізніше кінця Х – початку ХІ ст.; в послідуючих літописних повідомленнях вони іноді "виявляються" в історичній територіальній (географічній) номенклатурі, можливо, відомій ще Нестору-Літописцю.

Окрім того не слід забувати, що нам невідомі етнічні самоназви, до якого б періоду розвитку східних слов'ян вони не відносилися. Ми знаємо лише ті слов'янські етнічні найменування, котрі були відомі київському літописцю, і знаємо їх у тій формі, в якій вони дійшли до Києва (або в окремих випадках і до Новгорода Великого). Це означає, що серед літописних етнонімів можуть бути і самоназви, і терміни, котрими користувалися для означення яких-небудь лінгво-етнічних груп кияни або ж інші сусіди означених цими термінами спільнот. А самоназви не обов'язково відображені літописом в тій формі, в якій вони використовувалися в якості племінних назв: вони могли бути зафіксовані тільки в тій формі, котру отримали в часи появи у Києві, коли попередніх племен в дійсності, можливо, вже б не було.

З усього вищевикладеного можна зробити лише один висновок: східнослов'янське суспільство в цілому і його південна частина зокрема напередодні появи й в часи формування Київської Русі у своєму розвитку проходило стадію, що була притаманною і для інших європейських народів.

Ще один рівень самоусвідомлення вже в епоху Київської Русі можна характеризувати умовною назвою "городяни" з конкретною прив'язкою до певного міста та його округи. Г. Хабургаєв запропонував називати такі утворення "народо - найменуваннями", а тому, у зв'язку з відсутністю інших пропозицій, теж використаємо цей термін. Дослідник відніс назви таких груп населення до власне етнонімів, що утворилися від найменувань адміністративно-політичного походження (від приналежності до міста та його волості). Але далі загальної фіксації киян, галичан, любечан та інших у історіографії ця тема не знайшла подальшої розробки, а тому на ній слід зупинитися більш детально.

"Городяни" ділилися у своєму територіальному розумінні на кілька ієрархічних щабелів: власне міські жителі; населення міста і округи; жителі окремих земель, яких іменували за назвою столиці землі – князівства. Продемонструємо це фактами із ІЛ. Але перед тим слід відзначити, що в окремих випадках конкретну людину іменували за назвою града, з якого він походив: в 1175 р., коли було вбито Андрія Боголюбського, до його тіла спочатку прийшов лише Кузьмище киянин, який його і оплакував; а при описі подій 1282 р. згадується Василько белжанин (житель міста Белза).

Якщо ж говорити про жителів власне міста, то вони згадуються багато разів під найменуванням своїх градів. Почнемо з "матері міст руських", а далі розглянемо й інші випадки.

В 907 р. якраз кияни назвали князя Олега "Віщим", коли він повернувся сюди з переможного походу на Константинополь. А в 945 р. кияни від імені княгині Ольги "запросили" до себе древлянських послів. Пізніше, в 980 р., під час облоги Києва силами Володимира, воєвода Ярополка Блуд хитрістю виманив свого господаря з міста переконуючи того, що кияни звернулися до "робичича" з пропозицією взяти град (хоча це була неправда). В 1015 р. якраз вони ("люди") першими почали оплакувати смерть великого князя. Його син Святополк, щоб задобрити їх, почав роздавати майно. 1024 р. знову вони не прийняли ще одного Володимирового сина Мстислава і він пішов до Чернігова.

1069 р. у протистоянні Всеслава з Ізяславом перший втік до Полоцька із Білгорода таємно від киян. Люди, повернувшись до столиці, вчинили там віче. Святослав і Всеволод заспокоювали народ, обіцяли, що не дадуть захопити місто. Але це зробити не вдалося. Син Ізяслава Мстислав порубав частину непокірних киян у кількості 70 чоловік, інших осліпив або просто погубив не вчинивши навіть дізнання. Після цього жителі вже прийняли його батька.

Послідуючі згадки про безпосередніх жителів Києва відносяться до останньої чверті ХІ ст. та початку ХІІ. 1078 р., після битви на Нежатиній ниві, коли вбитого князя Ізяслава привезли на човні до Городця Пісочного на лівому березі Дніпра, то вийшов (за словами літописця) йому назустріч увесь Київ. Повезли загиблого до міста, жителі якого по-різному згадували про нього. 1087 р. знову ж вбитого Ярополка привезли до столиці Русі. Вийшли його оплакувати князь, священики і "всі кияни". З іншого приводу і з іншими почуттями приймали Святополка в 1093 р.: князя зустрічали з поклоном. Але того ж року сумна звістка досягла киян – мати й всі люди плакали й сумували за юним Ростиславом, що захлинувся у водах р. Стугни. Трагічні події 1097 р., коли після об'єднувального Любецького з'їзду (цьому раді були всі кияни) осліпили Василька (бояри й кращі мужі столичного града вагалися або рішуче протестували цьому) призвели до реального захоплення його об'єднаними силами Володимира, Давида й Олега. Один із винуватців цієї ганебної акції Святополк хотів втекти, але якраз городяни не дали йому це зробити – до князів на переговори було направлено вдову Всеволода княгиню Анну та митрополита Миколая. Місто було врятоване. Вони ж послали за Володимиром Мономахом до Переяславля з проханням сісти на батьківському столі 1113 р., одночасово грабуючи двір Путяти та садиби представників єврейської громади, які тут проживали, а також обіцяючи добратися і до майна вдови Святополка Ізясловича, бояр і монастирів.

Вже в середині ХІІ ст., в 1155 р., коли Юрій Долгорукий зібрався брати столицю, то Ізяслав – його супротивник – виправдовувався, що він сів на столі якраз на вимогу самих киян, котрі закликали його до цього. В 1158 р., після смерті самого Юрія, до Ізяслава Давидовича прийшли представники міської громади і повідомили його про це (він зайняв стіл, що звільнився таким чином). Трохи пізніше, в 1161 р., Ростислав послав до Святополка Ольговича послів з пропозицією відправити до нього сина Олега мотивуючи це "ать познатеть Кияны л›пшия" разом з торками та берендеями. Та того ж року до міста увійшов Ізяслав і біля Софійського собору дав прощення всім жителям, які були захоплені. Сам же пішов на Ростислава до Білгорода. Через певний час, 1169 р., в момент розпочатої міжкнязівської боротьби пов'язаної зі смертю Ростислава, кияни слали послів до Чорних Клобуків з метою прихилити їх на свій бік. Одночасно Мстислав, домовившись з братами, дружиною та жителями міста пішов до Вишгорода, а потім зайняв і сам Київ. А померлого Володимира Андрійовича священники й кияни поховали в Андріївському монастирі.

Конкретно киян можна виділяти й при розгляді подій останньої чверті вказаного тут століття. 1177 р., коли Святослав із своїми полками і Чорними Клобуками став біля Вітачева на Дніпрі, то до нього прибули столичні представники із повідомленням, що Роман пішов до Білгорода. Новий володар зайняв місто. 1194 р., коли після смерті Святослава Всеволодовича до згаданого града входив Рюрик Ростиславич, із традиційними вітаннями йому на зустріч вийшли церковники і представники громади. А на слідуючий рік, коли вже Рюрик позвав на гостини свого брата Давида із смолянами, то і самі кияни його запросили на святкові обіди. Було і зворотнє запрошення. В 1200 р. Рюрик у своїй молитві згадав тутешніх віруючих городян.

На сторінках вже вищезгаданого літопису присутні й чисельні повідомлення про жителів інших південноруських міст, які мешкали в межах самих укріплень.

Так під 1289 р. зафіксована інформація, що після смерті Володимира в Берестії почав правити його племінник Юрій (за порадою своїх молодих бояр та підбурювачів – берестян). Пізніше, коли на законній основі в місто в'їхав Мстислав, більшість городян прийняли його з радістю, а підбурювачі втекли з Юрієм до Дорогичина. Та всеж за крамолу на берестян було покладено окрему данину. Набагато раніше від попереднього випадку, під 1015 р., згадуються боярин Путша і вишгородські боярці, котрі клялися Святополку, що разом з вишгородцями будуть вірними йому. А під 1160 р., під час походу Ізяслава Давидовича на Путивль де засів Олег Святославич (місто не скорилося), було оточено Вир. Та його жителі – виверці заперлися від нього. Існує також кілька повідомлень пов'язаних з жителями Володимир-Волинського. Коли 1202 р. Володимир Ігоревич з "безбожними галичанами" хотіли знищити "плем'я Романове", то цей князь за породою галицьких бояр послав до володимирців попа з вимогою видати йому обох Романовичів. Обурені жителі оточеного міста хотіли вбити його, але бояри не дозволили. А в 1204 р., коли ляхи підійшли до згаданого града, володимирці відкрили їм ворота, хоч після наступного погрому й жалкували з цього приводу.

Набагато більше існує згадок про жителів Старого Галича, як його називав Я. Пастернак. Зокрема, в 1173 р. тут галичани спалили незаконну дружину Ярослава Осмомисла Настаську, а її сина Олега вигнали в заслання; самого князя водили до хреста, щоб він поклявся жити із своєю законною дружиною. В 1189 р. в бою за місто було поранено Ростислава Берладничича, якого понесли до града, де галичани планували зробити його своїм князем. Та угри його умертвили, приклавши до ран якогось зілля. Після чого почали принижувати місцевих жителів, які сумували, що вигнали свого законного володаря. В 1206 р., після безчинств угрів, галичани хотіли привести до влади Мстислава Ярославича Німого, але з цього нічого не вийшло – він лише постояв на Галичиній могилі. Друга спроба була більш вдалою: брат Романа Ігоревича Володимир (перший втік до угрів, а другий знаходився у Путивлі) сів у Галичі; інші Ігоревичі осіли в кількох містах Галицької землі. Про галичан в значенні жителів самого міста говориться при характеристиці подій 1209-1212 рр.: про їх відступництво; про їх підтримку Володислава Кормильчича, який з королівською раттю та підрозділами галичан вступив до міста і почав правити там; у продовженні боротьби за Галич бояри Ярополк і Яволод закрилися у місті, а згаданий вище боярин Володислав з уграми й чехами (об'єднавшись із галичанами) прийшов на р. Бобрку. В жорстокому протистоянні ляхи і русь перемогли, хоч Данило ще був малим і лише міг сидіти на коні. Незаконний зверхник Володислав утік з поля бою, а багатьох воїв було вбито. В останній із вищезгаданих років галичани знову запрошують Данила до себе на стіл, але це зробити не вдалося – у місті став володарювати Мстислав Мстиславич Удатний. 1226 р. вони роблять знову невдалу спробу ствердити у себе сина Романа – Мстислав віддає місто угорському королевичу Андрію. 1231 р. протистояння короля і вищезгаданого князя продовжувалося – перший з них за порадою "невірних галичан" в черговий раз посадив тут свого сина. А 1234 р. Данило зі своїм братом Васильком знову пішли до столиці князівства; їх зустрічала більша половина міста (в першу чергу бояри). Дружньо настроєні галичани думали схопити його противника Олександра і виїхали з града навздогін йому. Після смерті королевича Андрія місцеві жителі знову посилають за Данилом, а Олександра схоплюють в Полонному. Після чисельних сутичок Данила захотіли ввести в оману і він пішов до угрів.

Є в письмових джерелах згадка і про жителів Луцька й Переяславля Руського. Коли 1085 р. Володимир прийшов до першого із названих міст, то лучани здалися на його милість. В 1227 р. в процесі боротьби за владу вже Данило й Василько стали під стінами. Лучани спочатку заперлися в місті, але на другій день здалися. А в другому випадку, коли 1096 р. хан Тугоркан прийшов до Переяславля, жителі закрили перед ним ворота (в літописі поточнюється, що це були якраз городяни). 1126 р. Ярополк Володимирович, укріпившись в Переяславлі, вийшов з міста із самими переяславцями (тобто без підмоги), догнав і розбив половців.

Вищенаведеними даними інформація про жителів південноруських міст не обмежується. Під 1227 р. повідомляється, що Данило заявив своєму тестю Мстиславу Удатному про свою незгоду, щоб піняни (жителі Пінська) володіли Чорторийськом. Той погодився з ним. 1177 р. у між князівських сутичках князь Мстислав зрадив трепольців і відчинив ворота міста супротивнику. 1157 р. Володимир Андрійович підійшов до Червеня, а червеняни заперлися в місті і не хотіли його впускати. 1095 р., коли половці наблизилися до Юр'єва, то юр'євці вибігли з нього і прийшли до Києва. Святополк поселив їх на Витачівському пагорбі, а нове місто назвав Святополчградом. Наказав єпископу Марину з юр'євцями сісти тут, а також засаківцям (жителям Сакова) та й вихідцям з інших градів.

Кілька разів про жителів Чернігова також згадує літописець. Так, коли 1078 р. сили на чолі з Ізяславом рушили на згадане місто, то чернігівці закрилися в ньому і оборонялися усіма силами. 1152 р. війська Юрія і Святослава із союзними їм половцями оточили знову місто, а чернігівці билися із міських стін й вистояли. Вячеслав та Ізяслав прийшли на поміч і облога була знята.