dc-summit.info

история - политика - экономика

Вторник, 12 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Заселення території південної «Руської землі». Частина 3

Українці: народ і його земля. Заселення території південної «Руської землі». Частина 3

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Лісостепова зона Середнього Подніпров'я

Досліджуючи проблему заселення подніпровської лісостепової зони слід зазначити, що цю територію необхідно розглядати у двох географічних частинах – правобережної та лівобережної, на прикладах котрих можна говорити про весь південноруський регіон. Треба також відзначити, що сучасній південній Київщині належала особлива роль буферної зони між двома світами – кочівницьким та землеробським, про що вже неодноразово говорилося вище. Адже за Стугною, всього за 30 верст від Києва, ще в Х ст. територія перебувала під контролем печенігів, які з падінням Хозарського каганату фактично стали господарями надчорноморських степів. Саме з рубежу Х-ХІ ст., за археологічними даними, фіксуються давньоруські поселення по р. Сула (на лівому березі), а з ХІ ст. – по р. Рось (на правому березі). Про це також вже йшла мова.

Постійна військова загроза позначалася і на побуті та розселенні жителів у прикордонній смузі, для яких була характерною велика щільність городищ, розташованих на берегах вищезгаданих річок, а також на правому березі самого Дніпра, переважно на відстані всього 5-10 км одне від одного. А це означало, що сільські поселення вздовж цих водних магістралей майже завжди знаходилися у радіусі контролю князівської адміністрації, яка проживала на території окремого укріпленого пункту.

Особливістю регіону являється його розташування у двох природно-географічних зонах – змішаних лісів та лісостепу, а визначальним фактором в організації сільського господарства та суспільного життя виступала головна водна артерія – Дніпро, з його великими допливами: Ірпенем, Стугною, Россю на Правобережжі; Трубежем, Сулою, Супоєм та іншими річками на Лівобережжі. Це сприяло заселенню регіону з найдавніших часів, а вплив антропогенного фактору на даний край був відчутним вже в давньоруський період. Освоєння території в києворуський час значною мірою відбувалося на староорних землях, що сприяло застосуванню розвинутого землеробства.

Чергування масивів лісів із степовими ділянками дозволяло вести комплексне господарство без великих фізичних зусиль. Хоча і тут, ймовірно, існувала потреба в підсічному землеробстві, всеж крупні масиви староорних земель відводили йому відносно незначне місце. Розгалуджена мережа невеликих річок, ручаїв, джерел, озер, що доповнювали головні великі допливи Дніпра, забезпечували населення водою, а сам Дніпро слугував важливим транспортним шляхом, що з'єднував як північний та південний східнослов'янські світи, так і більш короткі відрізки між окремими територіями.

Поселення басейну Ірпеня теж залучено до масиву лісостепового Подніпров'я. Хоча він і входить до географічної зони Київського Полісся, проте на лівому березі цієї річки знаходяться острівні лесові ерозійні ландшафти з темно-сірими грунтами і чорноземами опідзоленими, а ландшафти з розвинутою мережею ярів та балок належать до лісостепових. Бралося також до уваги те, що історично Ірпінь, Стугна та Дніпро складали єдиний соціально-економічний район, котрий сформувався ще в більш ранні часи, і тяжів до Києва (так званий "київський трикутник").

Всього на території лісостепової зони Середнього Подніпров'я вдалося зібрати інформацію про 450 селищ давньоруського часу (Рис. 21). Найбільш повно вивчено берегові тераси Дніпра в межах Канівського водосховища, де проведено спеціальну розвідку для підготовки каталогу археологічних пам'яток. А кількісне співвідношення типів лівобережних та правобережних пам'яток в межах дослідженої території суттєво не відрізняється, більшість з них мали маленьку площу в межах 1 га.

Звертаючись до питання про функціонування комунікаційних систем, то з цього приводу можна використати матеріали Бучацько-Трахтемировської ділянки правого берега Дніпра, де в результаті багаторічних досліджень вдалося виділити чотири "гнізда" давньоруських поселень.

Перше з них знаходиться в урочищах Городок, Церковщина, Монастирьок й ідентифікується з літописним містом Заруб. Складається із городища, печер та залишків храмів наземного Зарубського монастиря (звідки і вийшов митрополит Клим Смолятич), могильників на території цього монастиря і на городищі, а також п'яти відкритих поселень площею від 0,5 до 3-4 га. Останні з'явилися набагато раніше, ніж фортеця, принаймі два з них містять матеріали ХІ-початку ХІІ ст., тоді як на городищі знайдено матеріали другої половини ХІІ-ХІІІ ст. Ймовірно селища пов'язані із монастирем, хоча до проведення розкопок широкими площами важко сказати, чи можливо відносити їх до монастирських сіл.

Наступне "гніздо" знаходиться на відстані близько 6 км від першого і складається з могильника та чотирьох поселень, витягнутих ланцюжком вздовж берега на відстані 3 км. Центральним селищем цієї групи являється поселення в урочищі Чернече. Воно першим з'явилося тут і вже на ранньому етапі за характером забудови й матеріальною культурою виділялося як головне в даному місці. Можна припускати, що сусідні селища були йому підпорядковані, або ж принаймі тяжіли до нього.

Третє із названих скупчень (Григорівка, урочище Кут) віддалене від попереднього на 2 км і складається із городища та двох поселень, що прилягають до нього. Ще два селища розташовані на відстані 0,5-1 км від самого городища. Прослідковано, що першими тут виникли селища, а пізніше було збудоване й городище.

Четверте аналогічне скупчення поселень розташоване в околицях с. Бучак. Воно складається з двох городищ, чотирьох неукріплених поселень і могильника. Обидва укріплені центри датуються ХІІ-ХІІІ ст., а відкриті поселення виникли вже в ХІ ст.

Розглянуті групи поселень займають різні типи рельєфів: миси і окремі пагорби, ділянки верхнього плато й нижні борові тераси; їх загальні площі складають 300-400 га. Центральні поселення мають площу до 10 га, а невеликі й відносно ізольовані селища площею 1-4 га займають борові тераси та схили балок зручні для заняття ремеслами, землеробством, скотарством й сільськими промислами.

Говорячи ж власне про комунікації, то в даному районі концентрація лівобережних і правобережних пам'яток відбувалася в місцях бродів через Дніпро. Так, згадані вище населені пункти на Трахтемирівсько-Бучацькій ділянці головної водної артерії Київської Русі знаходяться напроти аналогічної Переяславської, що включає поселення на Трубежі, Альті, Булатиці, Карані, Яненці. Саме тут розміщувалися два броди, відомі в історичних джерелах як Зарубський та Трахтемирівський. Можна зробити висновок, що у виборі місця поселення вирішальну роль відігравав природний фактор; головною комунікаційною магістраллю являвся Дніпро та його основні допливи; саме на берегах річок спостерігається найбільша концентрація різнотипових поселень. Вони, розміщені вздовж узбережжя, ймовірно були зорієнтовані на місцеві центри, котрі знаходилися в глибині плато.

Особливе місце в лісостеповому Придніпров'ї займала територія між Ірпенем, Стугною і Дніпром, котра має вигляд трикутника з центром у Києві. Тут картографовано близько 180 поселень і за густотою заселення вона перевищує будь-який інший регіон, а самі селища теж були розташовані групами.

Середні розміри такої групи, котра складалася з 2-5 селищ, не перевищувала 2,5-3 км. Процентний розподіл поселень на р. Ірпінь за типами та розмірами досить близький до вищерозглянутих дніпровських, тут переважають маленькі та середні за своєю площею селища. Вже на ранньому етапі освоєння території складаються окремі "гнізда" селищ з центральним великим за площею й кількома малими з рисами певної господарської спеціалізації.

Матеріали із розглянутого мікрорегіону дозволяють стверджувати, що в найближчих до Києва районах комунікаційна мережа мала розвинутий вигляд, принаймі у ХІІ ст. При цьому поселенські структури являлися активними учасниками цього процесу, котрі через великі поселення виконували ті ж самі функції, що і городищенські центри (замки) з накопичення, а можливо й часткового перерозподілу додаткового продукту.

В результаті проведених досліджень можна зробити такі висновки. Система заселення лісостепового Придніпров'я в давньоруський час підпорядковувалася двом факторам: природно-географічним умовам, котрі найбільш повно відповідали умовам господарювання, а також потребам функціонування Дніпровської, Стугнянської, Пороської та Посульської оборонних ліній. Перший фактор переважав на ранньому етапі у Х-ХІ ст., коли помітне місце займали великі за площею поселення. В цей період основна кількість населених пунктів не була пов'язана з городищенськими центрами, а деякі з них відносилися до категорії пам'яток, що характеризуються як протоміські осередки.

А в ХІІ-ХІІІ ст. кількість великих за своїми площами поселень не перевищувала 7-8 відсотків від загальної їх кількості. Найзначнішу групу складали поселення площею від 0,5 до 2 га (більше половини від усіх виявлених). Вони розташовані як скупченнями, так і відокремлено, причому групи з 5-7 поселень спостерігаються в місцях концентрації городищ і, ймовірно, були пов'язаними з ними.

Найбільш вірогідною являється думка, що масове заселення лісостепового Подніпров'я відбувалося через поселенські структури селищного типу, котре на першому етапі мало стихійний характер. На другому етапі цей процес набув цілеспрямованого характеру, особливо в басейнах порубіжних річок.

Важливим показником для демографічних розрахунків та для вивчення економічного потенціалу являються свідчення про кількість поселень на один кв. км розглянутої території. Але на сьогодні для лісостепового Подніпров'я можливо навести такі дані лише для добре досліджених в археологічному відношенні окремих мікрорайонів. Зокрема, у вищерозглянутому "київському трикутнику" на площі близько 3300 кв. км зафіксовано 275 селищ і городищ ХІІ-ХІІІ ст., що приблизно дорівнює одній пам'ятці на 10 кв. км. Вздовж Дніпровського узбережжя від Києва до Канева на Лівобережжі одна пам'ятка припадає на 15 кв. км, а на цьому ж відрізку Правобережжя – одна на 10 кв. км.

Вище не один раз використовувався термін "протоагломерація", а тому слід хоча б коротко охарактеризувати це поняття. Відомо, що агломерації – це територіально-економічні утворення, котрі виникають на базі значного міста, що поглинає і стягує суміжні населені пункти, концентрує різні види виробництва у комплексному господарстві. Агломерації і з'єднуючі їх магістралі складають опорний каркас системи розселення, являють собою найбільш жорсткий та стійкий її елемент. Але для давньоруських часів такої чіткої та злагодженої системи ще не існувало. Тож можна погодитися із думкою А. П. Томашевського, що у відношенні цього історичного періоду більш доцільніше використовувати саме термін "протоагломерація", котрий найкраще відзеркалює тогочасні демографічні, економічні, соціально-політичні реалії, які, безсумнівно, докорінно відрізнялися від сучасних урбанізованих, високоорганізованих потужних агломерацій.