dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 24 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Заселення території південної «Руської землі». Частина 1

Українці: народ і його земля. Заселення території південної «Руської землі». Частина 1

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Встановивши межі південноруських земель слід зупинитися і на вивченні самого процесу заселення окремих ділянок, починаючи з розміщення міст, про котрі вже згадувалося в другому розділі цієї праці. В цілому ж, говорячи про всю східноєвропейську зону розселення слов'ян в часи Київської Русі, то можемо відзначити наступні основні риси містоутворення.

Територіально й хронологічно міста виникали в міру укріплення державності, феодалізації та окняжіння давньоруських земель, поглиблення феодальної роздробленості. Спочатку (ІХ-початок ХІ ст.) містоутворюючий процес у відношенні більшості ординарних урбаністичних центрів – так званих "малих міст" – охоплював Середнє Подніпров'я ( "Руська земля" у вузькому значенні цього терміну), північний захід ("Верхня" чи "Зовнішня " Русь) і південний захід (верхів'я Сяну та Західного Бугу – район "Червенських градів"). Основні літописні міста існували паралельно із створенням нових урбаністичних центрів. Пізніше (ХІ-середина ХІІ ст.) цей процес перекидається на Дніпровське Лівобережжя і у Верхнє Подніпров'я, в басейн Прип'яті, Подністров'я, Суздальське ополля та на середню Оку. На останньому етапі (середина ХІІ-ХІІІ ст.) міста з'являються у Подесенні, Поніманні, Подвинні, Поволжжі і у басейні верхньої Оки. В попередню епоху племінних князівств існували лише протоміські центри, що мали певні тенденції до перетворення у власне міста, котрі пізніше не у всіх випадках були реалізовані.

У цьому зв'язку особливу увагу викликає вивчення інституту полюддя, про котре мова вже йшла в першому розділі. Воно розпадалося на два етапи: зимовий – об'їзд по колу дружиною русів підвласних їм територій з метою збору данини, і літній – збування зібраних продуктів на візантійських чи каспійсько – багдадських торговищах. Процеси відмирання полюддя й становлення багатьох давньоруських міст досить синхронні. До нових центрів через пов'язану з ними систему погостів та центрів волостей переходять функції збирання податків та транспортування встановленої "уроками" її частини спочатку до Києва, а потім і в столиці новоутворених земель- князівств.

Середньовічні урбаністичні центри виникали у густозаселених місцях. В них концентрувалася військово-родова знать з оточуючих місто територій, що перетворювалася у феодальну; основна частина купців та ремісників, котрі її обслуговували. Ріст і значення давньоруських міст багато в чому залежали від розмірів та заселеності їх округів - волостей, тобто від можливості вилучити із сільського господарства більше сировини, продуктів споживання та промислів. Загальним і головним для усіх варіантів містоутворення на Русі було те, що містами ставали лише населені пункти, де у вигляді суспільних внесків, податків, судових мит, військових контрибуцій концентрувався, перерозпреділявся й перероблювався додатковий продукт.

Тісний адміністративно-політичний і господарський зв'язок давньоруських міст із відповідною сільськогосподарською округою обумовлював певну специфічність їх соціально-економічного життя. Ремесло і торгівля, являючись в цілому достатньо розвинутими, всеж не становили основу їхнього розвитку. Обсяг додаткового продукту цих галузей був відносно невеликим в загальному економічному балансі тогочасного суспільства. Як вже відзначалося, міста росли за рахунок додаткового продукту, що створювався в сільськогосподарському секторі економіки, на котрий вони мали право внаслідок значної концентрації в них землеволодіючої знаті. Не випадково в літературі іноді зустрічається опреділення давньоруського міста як колективного феодального замку. Мали міста й безпосередній міцний і стабільний зв'язок із сільськогосподарським виробництвом.

Поява таких центрів в місцях високої концентрації населення підтверджується, зокрема, матеріалами некрополів кінця І-початку ІІ тис. н. е. у середньодніпровському регіоні – в основному там, де і проходив маршрут "малого полюддя" (за Констянтином Багрянородним та Б. Рибаковим). Особливо це прослідковується в районах Києва, Чернігова – Любеча, Коростеня – Овруча і у Пороссі. А відсутність поховальних пам'яток в нижніх течіях Ужа, Тетерева та в окремих місцинах Дніпровського Лівобережжя можна пояснити малопридатністю для сільськогосподарських занять давньоруським землеробським населенням торфово-болотних та солончакових грунтів в цих районах.

Розміри могильників, в першу чергу міських, говорять про значне число жителів багатьох населених пунктів Середнього Подніпров'я. Та на даному етапі досліджень не маємо можливостей більш-менш точно встановити число проживаючих у тому населеному пункті, до якого і належало конкретне "місто мертвих".

Але найбільшу інформацію для реконструкції системи заселення дають всеж матеріали сільських пам'яток – адже Київська Русь була в першу чергу аграрною країною (як і інші європейські держави феодальної пори). Найбільш дослідженим у цьому відношенні являється середньодніпровський регіон, матеріали з пам'яток якого і будуть використані в основному далі в цьому розділі.

Принципово важливим є те, що саме селянське заселення було територіально і фізико-географічно найбільш наближеним та безпосередньо пов'язаним з конкретними природно-виробничими властивостями й умовами місцевості; у значній мірі воно визначалося ними та одночасово змінювало їх. Саме розвинене, сформоване вільне селянське заселення, що обіймало абсолютну масу середньовічних популяцій тогочасного люду, його просторова конфігурація найменше всього визначалася складними соціально-політичними чинниками, і найбільше – екологічно-господарськими, а також конкретним місцевим господарським потенціалом.

Якщо ж мова йде про давньоруське село на півдні Київської Русі, то слід враховувати тривалу, кількаетапну історію заселення різних адміністративно-територіальних складових одиниць. Для кожного окремого історично-географічного району необхідно виділити відповідні етапи розвитку заселення, що визначалися сукупною дією демографічних, суспільних, військових, господарських, торгівельних, комунікаційних та інших факторів. Для кожного із виділених етапів розвитку процесу заселення стали притаманними як свої особливості, так і загальні спільні синхро-стадіальні властивості й напрямки, котрі підлягають аналізу та порівнянню.

Взагалі система заселення в усіх своїх проявах і на різних рівнях являється просторовим виразом способу поєднання суспільства та його елементів з конкретним природним середовищем. А на основі динамічного підходу в дослідженні масштабних систем зиселення стає можливим виділяти етапи розвитку місцевих традицій господарського природокористування й створювати палеоекологічні моделі функціонування давніх суспільних організмів різного рівня.

При цьому слід пам'ятати, що особливістю якраз південноруської системи заселення у загальнодавньоруському контексті являється тяглість й генетична спадковість (автохтонність) традицій заселення даної території. Етнокультурні відмінності, характерні для додержавного етапу, проявлялися, окрім всього, і в різноманітності місцевих господарсько-екологічних моделей. Глибина, інтенсивність і характер попередніх антропогенних перетворень на південноруських територіях були різними, що також впливало на просторові характеристики регіональних систем заселення. Розвиток цих систем пройшов три послідовно пов'язані етапи.

Племінні структури були замінені державним регульованим заселенням, що пізніше ще й було трансформоване удільно-волостним поділом. Такий складний механізм багатофакторного розвитку заселення приводив до утворення територіальних структур і зв'язків сусідніх соціальних організмів різного статусу. Мозаїці соціальних організмів відповідала різноманітність місцевих природно-територіальних комплексів.

Але спочатку охарактеризуємо кліматичні умови, котрі були притаманними розглянутому регіону в ті часи.

Період з VІІІ по ХІІІ ст. вважається малим кліматичним оптимумом (більш вузько – 950-1050 рр.), котрий характеризується значною мінливістю кліматичних умов, деяким збільшенням вологості, теплою температурою субатлантичного клімату. Найбільш холодним і вологим було Х ст. В той же час, даній кліматичній фазі притаманна різка мінливість клімату, коли в другій половині ІХ-першій половині Х ст. спостерігалися особливо посушливі роки (так звана суха мікрофаза).

З кінця Х до початку ХІІ ст. (в цілому ХІ ст.) збільшилася вологість у зв'язку зі зменшенням сонячної радіації. ХІІ ст., в межах другого кліматичного оптимуму, характеризувалося потеплінням і збільшенням вологості, відсутністю глобальних неврожаїв й відповідно голодоморів. Максимум потепління спостерігався в 1200-1250 рр. (подекуди до 1310 р.); в ХІІ ст. існували найбільш сприятливі агрокліматичні умови (урожай збільшився 1/5). Це синхронізується з темпами господарського й демографічного розвитку Русі ХІІ-ХІІІ ст. Після цього почали наростати циклонічні явища. 1272-1291 рр. були надзвичайно посушливими, а дещо пізніші 1312-1322 рр. – надзвичайно вологими. У 1300-1450 рр. розпочався перехід до більш прохолодного льодовикового періоду. Слід зазначити, що відображені коливання особливостей палеокліматичних умов мали відносний й потенційний характер без врахування територіальних та хронологічних локальних відхилень. Але аналіз топографії відкритих селищ, зокрема проведений для Правобережного Полісся Х-ХІІІ ст., свідчить, що істотних коливань рівня річок і розміщення поселень біля них протягом всього цього терміну не відбувалося.

Щойно згаданий регіон, як і Лівобережне Полісся та лісостепова зона Середнього Подніпров'я, стали полігонами відповідних досліджень, котрі були проведені, в першу чергу, А. Томашевським, О. Веремейчик та В. Петрашенко.