dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 15 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Межі південної «Руської землі». Частина 4

Українці: народ і його земля. Межі південної «Руської землі». Частина 4

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Змійові вали

Загальним елементом системи оборони південноруських кордонів являлися так звані Змійові вали, що вражають своєю протяжністю в широтному напрямку більш як на 950 км по обох берегах Дніпра. За легендою їх створив Змій – чудовисько величезних розмірів, яке поїдало місцеве населення. Розправилися з ним два сміливця – ковалі Кузьма та Дем'ян, що не лише приборкали його, але й запрягли у величезний плуг і проорали межу, за яку він не смів переходити. Грунт, вивернутий із борозни-рову утворив довгий насип – вал. Втомлений від важкої праці та спраги, Змій дотягнув плуг до річки (за іншим варіантом – до моря), перепив води і загинув. Так населення Середнього Подніпров'я звільнилося від ненависного ворога.

У відповідності з розположенням за течіями річок і межиріччям, а також за ступенем збереженості, середньовічні вали Середнього Подніпров'я діляться на 13 локальних груп, ліній та відрізків: Вітансько - Бобровицький вал в межиріччі Дніпра – Ірпеня, вали по лівому березі Стугни і в межиріччі Стугни – Ірпеня, вали в межиріччі Ірпеня – Тетерева, Дорогинський вал в межиріччі Унави – Ірпеня, вали по правому березі Стугни, Фастівсько - Житомирський вал вздовж верхньої течії Унави й Ірпеня, вали в межиріччі Дніпра - Красної - Ротка - Кам'янки, вали по лівому березі Росі, Дніпровський лівобережний вал, вал по Сулі, Перяславські валі в межиріччі Дніпра - Трубежа - Супоя. Деякі із названих валів являються ланками давно зниклих великих оборонних ліній, але роботами М. Кучери вдалося в цілому реконструювати цю систему.

Значна частина Змійових валів розміщена вздовж крупних рік і під безпосереднім їх захистом: по внутрішньому (відносно фронтальній направленості валу) боці Віти і Бобриці, Стугни, Росі, Дніпра, Сули й частково ( біля с. Чорногородка) Ірпеня. Інші вали пересікали межиріччя, в цих випадках річки використовувалися лише в якості флангових природних перепон. До таких ліній відносяться укріплення між Дніпром і Тетеревом, Ротком і Кам'янкою, Стугною й Ірпенем, Ірпенем і Тетеревом, Россю та Гуйвою.

Прирічні вали, розраховані на використання ріки в якості доповнюючої перепони, проходили через пойму абож по її краю. Лише в несприятних умовах (різкі повороти річки, низька чи вузька пойма) вал облаштовувався на певній відстані від краю пойми. Та таке виключення характерне лише для Пороського (Середнього) валу, починаючи від Стеблева і майже на всьому його протязі вгору за течією річки.

Всі Змійові вали знаходять відповідність із захисними особливостями рельєфу, одначе можливість такого вибору була підпорядкована загальному напрямку оборонної лінії. Для прирічних валів загальним напрямом слугувала сама річка й будівельники бажали обійти понижені місця, зводячи вали, при можливості, по лінії максимального перепаду поверхні, або ж по краю пойми. Це дозволяло влаштовувати рів нижче валу, за рахунок різниці в рівнях достигалось збільшення висоти валу по відношенню до дна рову. Аналогічну залежність від рельєфу місцевості мають і водороздільні вали. І ця залежність також відносна, т. я. траса водороздільних валів планувалася наперед. Будівельники обходили понижені ділянки, але в межах заданого загального напрямку. Водороздільні вали як правило супроводжуються природними перешкодами на одній із кінцевих точок. Окрім зовнішнього рову, майже на всіх валах (за виключенням тих, що були пов'язані з басейном Росі) знаходяться невеликі западини і від внутрішнього рову. Навіть на найбільш неушкоджених ділянках в сучасних лісах вали відрізняються неодинаковою збереженістю. Як правило, схил валу безпосередньо переходить в рів. Але у двох випадках вал і рів були розділені проміжком, так званою бермою.

Розглянуті Змійові вали, окрім Середнього валу по Росі, датуються раннім періодом Київської Русі. Про це свідчать знахідки речей в окремих оборонних конструкціях, дані стратиграфічних розрізів насипів в місцях фіксації давньоруського культурного шару, наявність вздовж ліній валів поселень й укріплених пунктів, заснованих в кінці Х - першій половині ХІ ст. Цій хронологічній фазі не протирічать і дані природничих методів.

Середній вал по лівому березі Росі, що перерізав Великий вал і перекривав культурний шар селища ХІ - початку чи першої половини ХІІ ст., побудований в пізній період існування давньоруської держави. Хронологічне членування Змієвих валів підтверджується і їх конструктивними особливостями.

Вали в долинах річок складаються з піску, на водорозділах – із піску або суглинку і рідше, на височині – із глини. Всередині виявлені дерев'яні зрубні або перекладні конструкції із дуба чи сосни, котрі скріплювали земляний насип і надавали йому необхідної крутизни та висоти. Тобто, основну захисну функцію виконували деревоземляні стіни, про розміри яких можна говорити лише приблизно. Вони піднімалися в середньому на 3,5 - 4 м, хоча деякі досягали лише 3 м.

Будівництво великої протяжності безперервних й багаторядних ліній валів поглинало значні матеріальні ресурси, але являлося життєво необхідним міроприємством по захисту від дуже небезпечного супротивника. Про військово-оборонне призначення валів говорить і їх конструкція, що повторює особливості укріплень давньоруських градів. Стінки рову круто переходили у вузьке, майже гостре дно. При всіх валах, окрім Середнього по Росі, рів являв собою досить широку перепону. І всеж зовнішні рови мали допоміжне оборонне значення, а основною перешкодою служила деревоземляна стіна.

Специфічність Змійових валів була у тому, що вони, на відміну від валів городищ, не використовувалися для безпосереднього ведення бойових дій, тим більш силами піхотинців, а являлися стаціонарними укріпленнями, розрахованими на затримання кінноти кочівників у випадку її спроб прорватися до населених пунктів слов'янського люду, в першу чергу, до найбільш важливих політичних й економічних центрві Середнього Подніпров'я.

Досягненню грабіжницьких цілей кочівників відповідала особлива тактика бойових дій, розрахунок на миттєвий напад й поспішний відступ в степ. При цьому швидкість руху дозволяла кочівникам ухилятися від невигідного зустрічного протистояння й застосовувати обманні маневри. Тактична перевага кочівників заключалася в швидкості їх легкоозброєної кінноти.

Вали затримували рух супротивника русів, на їх обхід й пошуки проходів потрібен був час. А це вносило невизначеність в маршрут руху, розтроювало плани номадів й сприяло їх виявленню. Тим самим зривалися тактичні замисли степовиків ухилятися від зустрічного бою й використовувати фактор раптовості для "облежания" того чи іншого града. Навіть у випадку прориву ефект раптовості губився. Вали створювали для супротивника загрозу і на зворотньому шляху, їх наявність сприяла переслідуванню його давньоруським військом.

Змійові вали, залишаючись пасивним засобом захисту, знаходились під контролем давньоруських сторожових загонів. Фортеці в лінії валів слугували не лише опорними пунктами для відкидання ворога, але їх гарнізони несли й охорону оборонних рубежів. На ділянках без фортець або ж значно віддалених від останніх, а також на найбільш важливих напрямах, сторожовою службою для контролю за місцевістю використовувалися високі кургани або великі насипи.

До часів князювання Володимира Святославича можливо віднести вали вздовж південного кордону Русі кінця Х - початку ХІ ст. – на лівому березі Дніпра і нижній Сулі, а також на лівому березі Стугни на Правобережжі. Вали у межиріччі Стугни – Ірпеня являлись безпосереднім продовженням одночасового з ними Стугнянського валу. Вал між Дніпром та Ірпенем по Віті й Бобриці, що знаходився всього за 18 км на південь від Києва, слугував безпосереднім захистом столиці Русі і не міг бути збудованим пізніше інших. А найбільш прямий Барахтянсько – Фастівський вал між Дніпром і Тетеревом, що являвся продовженням Лівобережного Дніпровського валу, був логічним заврешенням оборонної системи Київського Подніпров'я за часів Володимира. Довжина трьох правобережних ліній разом з лівобережною складає 500 км.

Єдиним кордоном захисту Києва з південного заходу була флангова система в межиріччі Ірпеня – Тетерева, що складалася на найбільш загрозливому відрізку центральної частини водорозділу із чотирьох валів. В часи Володимира цей бік не міг залишатися без захисту. Загороджувальна полоса не втратила значення і з виникненням більш південних зовнішніх валів за Ярослава Мудрого. У випадку обходу останніх із заходу, суперник, втративши багато сил на подолання довгого шляху, опинився в глибині Русі перед лабіринтом ірпінсько-тетерівських валів. Спроба прорватися зі сходу по водороздільному плато вздовж верхньої течії Здвижу наштовхувалась на глибокоешелоновану оборону, пройшовши зовнішню лінію, супротивник повинен був тратити час на пошуки шляхів для проведення обхідного маневру, при прориві ж слідуючої лінії, він попадав у кільце, вибравшись з якого й дійшовши до останньої, внутрішньої лінії, опинявся у напівкільці, із виходом, як і в першому випадку, лише у зворотній бік – на захід.

В період між початком ХІ ст. й 1032 р., мабуть, виникли інші вали загальною протяжністю 191,5 км. Ці вали складаються із окремих й порівняно коротких відрізків, що перекривали, як правило, межиріччя. Такі вали між Дніпром і Ротком (по р. Красна), між Ротком і Кам'янкою, що відсікали проходи через літописне Перепетове Поле, Дорогинський вал між Унавою та Ірпенем. В цей же період повністю оформлюється водороздільна ірпінсько-тетерівська система валів і, можливо, споруджується Чорногородський проміжний вал на лівому березі Ірпеня. Про більш пізніше походження Дорогинського валу можливо судити по його незавершеності.

Літописна розповідь 1093 р. про бойові сутички між русами і половцями південніше Стугни свідчить, що обидва вали в районі Треполя (сучасне с. Трипілля), в тому числі і вал по р. Красній, знаходилися в одинаковій ступені запущення і їх вже ніхто не відновлював.

Досить допустимим є те, що проміжні водороздільні вали між Дніпром, Ірпенем та Россю, котрі являли собою не суцільні лінії, а ізольовані відрізки або доповнення до вже існуючих валів, віднести до часів певної модернізації оборонної системи в кінці Х - на початку ХІ ст. Це могло трапитись після смерті Володимира 1015 р., в княжіння Ярослава, але раніше 1032 р., коли згаданий князь зайнявся створенням нових оборонних рубежів.

На території Середнього Подніпров'я в межах володінь давньоруської держави відомо приблизно 107 городищ з прилеглими до них селищами, котрі можливо вважати синхронними Змійовим валам, тобто існуючими на рубежі Х-ХІ, або в першій половині ХІ ст. Із них 34 знаходяться на Правобережжі і 73 на Лівобережжі, в тому числі 44 (по 22 на кожному з боків Дніпра) в лінії валів або ж в районі їх місцезнаходження.

Але не виключно стрімким наскокам кочівницької кінноти заважали розглянуті вали. На думку П. Толочка, вони не давали змоги рухатися в північному напрямі цілим ордам чи окремим сім'ям, котрі з усім домашнім скарбом і родинами "від малого до старого" бажали розширювати свої території для традиційного кочівницького способу господарювання.

Замовчування літописом факту будівництва Змійових валів можливо, з точки зору М. Кучери, пояснювати по-різному. Літописці фіксували не всі події, що відбувались. В даному випадку автор тексту повідомляв про початок оборонних міроприємств за князювання Володимира ("нача ставити городы"), а не про їх завершення, коли до будівництва Змійових валів, мабуть, ще не приступали. Можливо, вони вже знаходилися на початковій стадії спорудження і були об'єднані літописцем з традиційним вже для цього часу зведенням "городів". До того ж ми не знаємо, як в часи Володимира і Ярослава називалися Змійові вали, що мали вигляд фортечної стіни. В Київській Русі люба штучна оборонна споруда звалася "городом". Всі державні укріплення будувалися під керівництвом "городників", зруби оборонних стін називалися "городнями". Тому і об'єднання літописцем двох типів оборонних споруд – фортець і Змійових валів – в одному терміні досить вірогідне.

Змійові вали згадуються в літопису під терміном "вали" починаючи з 1093 р., коли вони вже перетворились із деревоземляних стін в насипи, що оплили. І це не викликає жодних сумнівів : функціонуюча деревоземляна стіна фортеці в письмових джерелах тих часів ні разу не названа "валом".