dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 22 Ноября 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Межі південної «Руської землі». Частина 3

Українці: народ і його земля. Межі південної «Руської землі». Частина 3

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Дніпровське Правобережжя

Роботи по дослідженню південноруського прикордоння в різні роки проводилися і на Правобережжі Дніпра. Це дало змогу вцілому охарактеризувати Пороську оборонну лінію. Слід відзначити, що в історії давньоруської держави Поросся відігравало досить важливу стретегічну роль. Ця область займала прикордонне положення зі Степом, прикриваючи з півдня одні з найголовніших економічних і політичних центрів Київської Русі, і постійно перебувала під загрозою кочівницьких вторгнень. В кінці Х ст. під тиском печенігів на значній частині Правобережної Київщини місцеве населення залишає свої оселі. Зокрема, припиняють існування поодинокі на той час периферійні укріплення на місці городища Момоти в сучасному с. Біївці Київської обл. на правому березі р. Рось і городище Монастирьок біля с. Зарубинці Черкаської обл. теж на правому березі Дніпра.

Володимир Святославич був змушений терміново розпочати оборонне будівництво, закріплюючи південний кордон на Правобережжі Славутича по р. Стугна. Створена система захисту з фортець і довгих дерев'яно-земляних споруд – Змійових валів по лівих і правих притоках Дніпра дозволило успішно відбивати ворожі напади. Населення Середнього Подніпров'я невпинно зростало, а Києву були створені умови для швидкого економічного й культурного розвитку. Ще за панування в степах печенігів почалося освоєння Поросся давньоруською державою, а по Росі було споруджено оборонну лінію. Пізніше вона вдосконалювалася (як і Посульська), і Поросся перетворилося у визначну волость Київської землі.

Літописні повідомлення свідчать, що цей район давньоруських земель був підпорядкований загальнодержавним інтересам за князювання Ярослава Мудрого. Зокрема ІЛ під 1031 р. повідомляє, що він разом з братом Мстиславом, повернувшись з походу на ляхів (тобто поляків) "многы Ляхы приведоста. и разделиста я. и посади Ярославъ своя по Рси." А в наступному 1032 р. "Ярославъ поча ставити городы. по Рсі." Три літописні укріплені пункти ідентифікуються з сучасними містами: Юр'єв – Біла Церква (1072 р.), Корсунь – нині Корсунь-Шевченківський (1169р.), Богуслав (1195р.), а відомості про місцезнаходження інших (Чюрнаєв, Товарий) не збереглися, а тому локалізувати їх можна лише гіпотетично. Окрім того в Пороссі знаходився центр Чорних Клобуків (про нього мова піде трохи далі), літописне м. Торчеськ (1193 р.), яке Б. Рибаков ототожнює з городищем біля с. Шарки на правій притоці Росі р. Горохуватка.

Всього в нижній і середній течії лівобережжя Росі, від канівського Подніпров'я до сучасної Білої Церкви, виявлено, крім двох ліній Змійових валів, 22 городища із знахідками давньоруського часу. З 10 найранішніх 8 розташовані на лівому березі Росі: в самій Білій Церкві (урочище "Замок"), поблизу сс. Сухоліси, Бушеве, Саварка, м. Богуслав, біля с. Миколаївка, в смт. Стеблів, в м. Корсунь-Шевченківський і два на Росаві – біля сс. Ємчиха та Пилява.

Добре збереглися лише городища в Бушеві та Сухолісах. В Саварці та Пиляві вали розорюються, городище в Ємчисі зруйноване кар'єром, в Білій Церкві, Корсунь-Шевченківському, Богуславі та Стеблеві давньоруські вали знищені пізнішими замчищами та сучасною забудовою, а городище біля Миколаївки затоплене Стеблівським водосховищем.

Бушевське та Сухоліське городища – на рівній місцевості в заплаві Росі й оточені по периметру валом. Форма першого напівкругла, а другого округла. Під інші укріплення були використані захисні особливості рельєфу місцевості, доповнені штучними перешкодами. Всі збережені городища складаються з однієї укріпленої частини. Залишки давньоруського культурного шару виявлено на всіх городищах, окрім Сухоліського (вірогідно воно було сховищем). Біля валів знаходилися відкриті селища. Найбільші серед них – в Сухолісах, Корсунь-Шевченківському та Саварці. Біля городища в Миколаївці відкрито два селища на протилежних берегах р. Рось.

На всіх пам'ятках знайдено кераміку ХІ ст., а в поодиноких випадках (Біла Церква, Сухоліси, Саварка, Миколаївка, Богуслав) – кераміка Х - першої половини ХІ ст. Звичайно, є чимало знахідок гончарного посуду кінця ХІ - першої половини ХІІІ ст. А серед керамічного матеріалу на лівобережному селищі біля Миколаївського городища виявлено не типові для Середнього Подніпров'я уламки горщиків з вертикальною шийкою й горизонтально відігнутими вінцями так званого "дорогочинського типу" та інші типи кераміки, що були характерними для археологічних пам'яток ХІ ст. з польсько – руського порубіжжя. На правобережному Миколаївському селищі теж виявлені керамічні форми західного зразку. Цей факт, безперечно, має відношення до вищезгаданого літописного повідомлення 1031 р. про переселення на Рось "ляхів".

Слід відзначити, що більшість миколаївського керамічного матеріалу на обох селищах – кухонні горщики ХІ ст. – не ідентичні, а мають різні технологічні і, очевидно, неоднакові етнографічні традиції. На лівобережному селищі кераміка ХІ ст. досить різноманітна, її переважна більшість належить до типових давньоруських виробів. Обидва селища різняться і характером могильників: безкурганний біля правобережного селища із західнослов'янськими прикрасами в похованнях, і курганний біля лівобережного селища. На останньому проживало місцеве населення, яке протягом ХІ ст. поповнювалося окремими групами вихідців із польсько – руського порубіжжя. Правобережне селище було засноване немісцевим населенням, що переселилось, очевидно, із Південно - Східної Польщі.

Виникнення м. Юр'єва в історичній літературі однозначно пов'язується з літописним повідомленням 1032 р. про початок будівництва Ярославом Мудрим фортець по Росі. Можна вважати, що в цей же час було створено більшість укріплених пунктів у цій зоні.

Оборонна лінія по Росі в ХІ ст. закінчувалася на сході літописним Корсунем. Далі річка круто повертає на північ і до гирла Росави тече у меридіальному напрямку, малоефективному для захисту. В цьому місці оборонну лінію перенесено на Росаву, яка тече із заходу на схід і краще відповідає умовам захисту з півдня. В разі переходу ворога на згаданому відрізку на лівий берег Росі його контролювали фортеці сучасних городищ в Пиляві та Ємчисі. Є відомості про знаходження городища в гирлі Росі в с. Пекарі (можливо літописне м. Родень). В оборонному відношенні воно було пов'язане з укріпленнями по Дніпру, зокрема з фортецею на горі Московка біля Канева.

Адміністративним, політичним і культурним центром Поросся в ХІ ст. був літописний Юр'єв. Відомо, що тут знаходився центр єпископії. Місто було і географічно центром Поросся, якщо враховувати, що від нього оборонна лінія в ХІ ст. продовжувалась на захід ще на 80 км. Замикаючи 90-кілометрову лінію укріплених пунктів східного Поросся, він знаходився на стику із західним Пороссям. Слід зазначити, що оборонна лінія західніше Юр'єва проходила по вододілах притоків Росі і складалася із Змійових валів, де майже не було укріплених населених пунктів.

Лінія по нижній і середній течії Росі, яка в ході боротьби проти печенігів визначила південну межу давньоруської держави на правобережжі Середнього Подніпров'я, залишалась порубіжною лінією і в період боротьби Русі з половцями. З розселенням в Пороссі торків, поряд із старими укріпленими пунктами, які продовжували функціонувати, в кінці ХІ-ХІІ ст. було засновано 12 нових фортець. При цьому слід відзначити, що між старими укріпленнями створено лише дві фортеці – біля сучасних сс. Маслівка на лівому березі Росави (між городищами в Ємчисі та Пиляві) та Половецьке, східніше літописного Богуславля, на лівому березі Росі. Чотирма укріпленнями була доповнена лінія східніше літописного Корсуня (лівий берег Росі), на місці сучасних сс. Набутів, Сахнівка, Межиріч та Кононча. Інші шість укріплень виникли північніше Росі, на лівих берегах її притоків. Залишками їх являються городища в сс. Пішки на р. Нехворощ, Шарки на р. Гороховатка, Житні Горі на р. Бурчак, Чепеліївка (два городища) на р. Узинка, Піщана на р. Роток. Ці пункти разом з фортецями по р. Росава утворили тиловий оборонний рубіж, який відігравав роль другого ешелону в Пороській оборонній лінії.

Адміністративно-політичним центром чорноклобуцького Поросся був Торчеськ, на місці якого зберігся культурний шар і залишки поруйнованих валів біля с. Шарки в 6 км північніше Бушевського городища. За літописними повідомленнями тут знаходилася і князівська резиденція київських зверхників.

Нові укріплені пункти виникли із збільшенням населення, переважно за рахунок осідання кочівників. Останні перебували у тісних контактах із місцевими жителями і запозичали у них багато предметів побутового призначення.

Степові половці вороже ставилися до торків та інших угруповань, які перекривали їм шляхи вторгнення на Київщину. Половецька загроза змусила київських князів вжити додаткових оборонних заходів. Широка дворядна оборонна лінія з укріплень-городищ була доповена посередині невеликим Змійовим валом, який проходив понад Россю. Цей вал являється найбільш пізнім серед аналогічних конструкцій. Як встановлено дослідженнями, західніше Рокитного цим валом перерізаний більш ранній Білоцерківський вал. Розкопки на давньоруському селищі біля Миколаївського городища дали можливість з'ясувати, що згаданий вал перекривав давньоруський культурний шар, а рів розрізав цей шар. Мабуть він був збудований не раніше першої третини ХІІ ст.

Складна система захисту південного рубежу давньоруської держави по р. Рось створювалася протягом тривалого часу. Будівництво укріплень вимагало значних матеріальних та людських ресурсів і супроводжувалося поповненням населення із різних місць.

Можна констатувати, що в загальних рисах система оборони на Правобережжі Дніпра повторювала основні принципи формування оборонної лінії на Дніпровському Лівобережжі – справу і методи реалізації Володимира Святославича продовжував його син Ярослав Мудрий. Але якщо в Посуллі основною групою переселенців були "кращі мужі" з північних регіонів Східної Європи та їх оточення із тих же районів східнослов'янської ойкумени, то у Пороссі склад населення був більш строкатий.

Вище вже згадувалося про розселення "ляхів" в районі Миколаївського городища на Росі. При цьому цікаво відзначити, що руси поселилися на більш безпечному від кочівників лівому березі річки, виставивши своїх полонених як перший заслон на правому березі.

На цьому "не-руському" боці було розташоване ще одне поселення і курганний могильник недалеко від Білої Церкви, археологічні матеріали з якого вказують на проживання тут вихідців з південного сходу Східної Європи. Появу їх в цьому місці можна співставляти з інформацією Никонівського літопису під 1029 р. про похід Ярослава і Мстислава на землі передкавказьського регіону і полонення ясів. Мстиславу Володимиричу місця їх розселення (як і сусідніх народів) були добре відомі – адже він в свій час правив у Тмутаракані, а в 1022 р. у протистоянні з касогами навіть зарізав на очах війська, у двобої, їхнього князя Редедю.

Мабуть так, як це трапилось через кілька років з ляхами, полон було розділено. Групу добре підготовлених у військовому відношенні переселенців Ярослав Мудрий, який уже усвідомив стратегічне значення перенесення державного кордону зі Стуги на Рось, посадив в районі сучасного с. Яблунівка. Цей прикордонний військовий табір проіснував аж до загибелі Київської Русі. Улітку воїни-васали пороських та київських князів контролювали певну територію, пересуваючись уздовж кордону. Загиблим далеко від домівки насипали меморативні споруди – кромлехи, а більшість вмерлих ховали під насипом на рівні денної поверхні. Багатьом з них в могили клали зброю. Узимку, коли загроза з боку Степу певною мірою зменшувалася (вежі супротивника відкочовувались в бік Чорного та Азовського морів), військові патрулі перебували у своїх домівках на поселенні. Про різке збільшення його жителів якраз в цю пору року говорять кургани з південно-західною (тобто зимовою) орієнтацією померлих, відсоток яких є значним. Разом з нащадками "кавказців" можливо мешкали й вихідці із слов'янського середовища, про що свідчать аналогії з давньоруськими поселеннями та могильниками у відношенні матеріальної культури та деталях поховальної обрядовості. На початку ХІІІ ст., після навали орд Батия на Русь, життя тут на тривалий час припиняється.

Але найбільшим іноетнічним контингентом у Пороссі були тюркомовні кочівники, які через певний час після розселення тут створили союз Чорних Клобуків. Цей процес створення угрупування васалів давньоруських зверхників тривав близько півстоліття і розпочався ще в кінці ХІ ст. До нього окрім торків входили ще й печеніги, берендеї, ковуї, турпеї, каєпичі. Перші три із них займали ведучі позиції і формували загони легкоозброєної кінноти для протистояння Русі половцям.

Давньоруські князі, звичайно, розселяли лояльних кочівників у прикордонній зоні, на майже пустуючих землях. Досить широка смуга таких земель знаходилася в межиріччі Стугни і Росі на правому березі Дніпра. Давньоруські князі, плануючи створення кочівницького заслону від половців, іноді навіть насильно заставляли печенігів, торків та інших степняків поселятися біля своїх кордонів. Мабуть кочівникам непросто було переходити до напівосідлості, котра була єдиним варіантом проживання на відносно незначних за розмірами прикордонних ділянках.

В новому союзі Чорних Клобуків велика феодальна сім'я стала основою суспільною ланкою, що замінила собою рід та племінну приналежність. Якраз із-за цього так активно стали стиратися й зливатися в ХІІ ст. етнографічні особливості, що прослідковується за археологічними матеріалами.

Маса печенігів проживала у верхів'ях Росави та на її лівому березі. Захоронень торків там було не багато. Вірогідно їх слід шукати навколо літописного Торчеська. Там же, біля кочівницької столиці, проживали і берендеї. Окрім того і торки, і вже згадані берендеї селились на Дніпрі (майже біля гирла Росі), а також у верхів'ях самої Росі.

Таким чином, якщо у відповідності з археологічними даними слід відносити землі за течією Росави до печенізьких, то торки і берендеї володіли кочів'ями, що розміщувалися на захід та південний схід від них.

Можливо вважати встановленим, що кочівницькі народи, котрі входили до Чорноклобуцького союзу, в ХІІ ст. перейшли до напівкочового або ж навіть осілого способу життя. Про це свідчить широке поширення могильників, що з'являються, як правило, поблизу стаціонарних поселень або ж біля постійних зимовищ. Такі населені пункти були, вірогідно, на початку ХІІ ст. у берендеїв та торків, котрі поселилися в околицях м. Заруба на Дніпрі. В другій половині ХІІ ст. літописець відзначав вже, що в берендеїв і торків були "міста". Правда, залишалися у них і вежі. "Городками" користувалися Чорні Клобуки як сховищами. Але було і справжнє місто – Торчеськ, в якому сидів давньоруський намісник – звичайно син великого князя київського.

Київський зверхник був верховним сюзереном Чорних Клобуків, які являлись зобов'язаними війською службою (як правило воювали на його боці). Війни київський київський князь вів з нападниками – половцями та з тими, хто посягав на Київ і на "великий стіл". Лише в досить рідких випадках Чорні Клобуки не хотіли йти на половецькі вежі, пояснюючи що в тій орді знаходяться їх "свати". Але відомо, що і в русичів було багато сватів та "уїв" (дядьків по матері) в половецьких степах, а тому, звичайно, з вежами та ордами, де були ці родичі, вони не воювали.

Тож в другій половині ХІІ ст. київський князь розпоряжався Пороссям як одним із найбільш стабільних своїх наділів, завжди готових до війни та походів у глибину степової зони. Якраз тому у ті роки чорноклобуцький "уділ" отримували молоді й активні князі. Із середовища самих кочівників удільних князів Поросся не призначали. Однак крупні аристократи-замлевласники у них були. Вони, вірогідно, володіли містечками та землями, що їх оточували. То являлися "ліпші" або ж "добрі" мужі – так називали в літописах представників чорноклобуцької аристократії. Мабуть це були глави великих феодальних сімей – беки, баї. Деякі з таких сімей розросталися й ставали ордами (Бастії, Турпеї та інші). Якраз з ними й домовлювалися князі про спільні походи, осади і т. п. До того ж це була найбільш "тяжка" – важкоозброєна частина чорноклобуцького війська. Так в 1180 р. русам здалося, що під час бою Чорні Клобуки були розбиті й побігли, однак на полі бою залишилися й вистояли проти половців лише "ліпші" мужі чорноклобуцькі, очевидно, прекрасно екіпірована частина війська, з обладунком й повним набором наступальної зброї. Лише досить забезпечені кочівники могли дозволити собі озброюватися залізними шоломами, кольчугами, шаблями, списамим – усією цією дорогою зброєю. Стріли, луки та кожанй панцир кочівники звичайно виготовляли самі.

Під час читання ІЛ кидається в очі досить цікавий факт: в походах руських військ до половецького степу жодного разу в якості допоміжних сил не приймали участь печеніги. Як правило, згадуються або Чорні Клобуки в цілому (1152, 1187, 1190, 1192, 1193 рр.), або ж берендеї (1155, 1160, 1172, 1173, 1184, 1185 рр.), два рази названі торки (1095, 1173 рр.) і один – каєпичі (1160 р.). С. Плетньова вважає: є цілком вірогідним те, що під загальним найменуванням заховані й печеніги, котрі входили до Чорноклобуцького союзу. Однак навіть та обставина, що вони ніколи не діяли самостійно, є досить знаковою, особливо якщо згадати факт наявності на печенізькій території у Пороссі двох половецьких могильників в с. Зеленки. "Свати", на яких посилалися Чорні Клобуки при небажанні приймати участь в набігах на половецькі степові вежі, можливо, й були родичами пороських печенігів. Дружини останніх були поховані в могильниках типу зеленківських. Слід також відзначити, що в обох некрополях в згаданому сучасному селі в подовляючій більшості захоронень кісток коня не виявлено. Це вказує якраз на поховання тут жінок. Могил з кістками коня дуже мало, і у всіх них кінь покладений за печенізько-торчеським звичаєм головою на захід.

Говорячи про слов'ян в цій "номадській" зоні Поросся то слід відзначити, що давньоруські кургани знаходилися в безпосередній близькості від кочівницьких, а іноді й на спільних могильниках. Тобто "поршани", як називає їх літописець, перебували з кочівниками в самих тісних контактах.