dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 17 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Межі південної «Руської землі». Частина 2

Українці: народ і його земля. Межі південної «Руської землі». Частина 2

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Із виділенням Переяславської землі в самостійне прикордонне князівство і з визріванням половецької загрози процеси "одержавлення" Середньої Сули, вірогідно, прискорилися. Поява нових кочівників всеж в певній мірі активізувала створення нового рубежу, прискорило освоєння старих сіверянських територій та поклало початок створення торчеського напівкочового поясу. У реальному житті результати цих міроприємств проявилися не моментально і не напряму.

До першої фази третього етапу (1078 - 1110 рр.) відносяться пам'ятки, котрі за археологічними матеріалами датуються кінцем ХІ ст. Судячи з наявних археологічних матеріалів, обсяг оборонних дій в цей період різко зріс, а тому інтенсифікацію фортифікаційного будівництва на кордоні зі Степом можливо пов'язати лише з реакцією на посилення половецького натиску.

Звертає на себе увагу той факт, що оборонні міроприємства тоді зовсім не торкнулися пониззя Сули. Але значно активніше укріплювалося Середнє Посулля, що було пов'язано з перенесенням половецьких маршрутів на Русь. Тоді зводяться укріплення Синця, Кснятина, Ромен. Останнє місто дещо пізніше стає важливим торгівельним і перевалочним пунктом, про який знає навіть арабський географ ХІІ ст. Идрісі. Новий форпост було влаштовано на значному віддаленні від відомої сіверянської фортеці Монастирище, що була спалена під час осовєння великокнязівською владою цього району.

Перші оборонні споруди з'являються в цей час і в верхів'ях р. Терн та суміжних районах. Тут виникли літописні Зартий і В'яхань, котрі, як і розміщений недалеко від них Вир, у письмових джерелах згадуються дещо пізніше. Вони були побудовані на місці найбільш давніх поселень русів, котрі в незначній кількості вже зафіксовані на плато між витоками притоків Сули й течією Сейму та укріплювали знаменитий степовий коридор, або "ворота полю" – популярну половецьку дорогу на Русь, що була захищена вирською волостю. По р. Ромен, котра стала східним кордоном чернігівського Задесення, на цій фазі були збудовані Красн і Глібль, що разом з Біловежою оконтурювали південно-східні території чернігівських земель. Взагалі, в цей час, проходить найбільш стійке оформлення міжкнязівських кордонів. А в цілому за 17-18 років цієї фази на Сулі та її притоках було зведено 10 фортефікаційних споруд.

1110 р. став останнім в ряді активних дій степняків. За археологічними матеріалами, на рубежі ХІ-ХІІ - початку ХІІ ст. було збудовано ще 12 укріплених пунктів. В цей час нижньосульська ділянка була "відпрацьована" у кінцевому варіанті. До цього ж періоду відноситься й подальше покращення оборони на Середній Сулі, де було збудовано ще 3 укріплення. На початку ХІІ ст. тут вимальовувалися обриси досить міцного оборонного рубежу укріплювалися найбільш проблемні ділянки, з'явилися й комунікаційні лінії, котрі зв'язували кордон з внутрішніми районами. Значно менші успіхи були досягнуті в цей період у захисті Верхнього Посулля.

Всього ж за неповних 30 років цього періоду по всій Сулі та її притоках було зведено 22 оборонні споруди. В літературі успіхи в антиполовецькій боротьбі на цьому етапі правомірно пов'язують з іменем Володимира Мономаха.

Четвертий етап розвитку оборонної системи (1111 - 1166 рр.) відзначався різким зменшенням для Русі зовнішньої небезпеки. Але в цей час всеж було створено 21 укріплених комплексів, з них (4) безпосередньо пов'язана з охороною прикордонної лінії, а друга – із заселенням та захистом внутрішніх районів Посулля (Пирятин, Гребінка, Молотин, Бербениці, В. Лазірки та ін.). До середини ХІІ ст. формування середньосульської ланки було практично завершено.

Східний "замок" вирського степового коридору в цей період продовжував розвиватися, але досить повільними темпами: напроти В'яханя з'явилося невелике сторожове городище Бабаково. Воно розміщувалося на домінуючій висоті берегової тераси р. Терн в безпосередній близькості до терново-локнівському водорозділу та краю давніх сульських лісів. Через ці залісені місця проходила стара дорога з Курська на Ромен. На іншому боці верхньосульських лісів на березі Сули, цей шлях близько середини ХІІ ст. став контролюватися Попашем. Від нього суходольні шляхи розгалуджувалися в різні боки: один – на схід, до бродів Середнього Псла, а інший на захід, до літописного Ромену, а далі й до Переяславля.

Для середини ХІІ ст. типовою являється й поява сільських сховищ, невідомих в більш ранні часи, що відповідає міжусобним феодальним війнам цього періоду. Тоді ж починають формуватися "гнізда" укріплених поселень. Але, мабуть найбільш своєрідним явищем цього часу являється поява в першій половині ХІІ ст. торчеських укріплень сховищ та цілих ареалів розміщення в прикордонній зоні угрупувань кочових торків.

Ще на рубежі ХІ-ХІІ ст. на нижньоруській частині, поблизу літописного м. Ромен, виникло укріплення Городок, котре за конструктивними особливостями відрізнялося від традиційної давньоруської фортифікації. А для першої половини ХІІ ст. на Середній Сулі відомі ще два подібних укріплення – Бербениці та В. Лазірки. Вірогідно в цих місцях й знаходився один із ареалів розселення торків.

Останній, фінальний етап створення оборонного регіону (1170 - середина ХІІІ ст.) характеризується різким скороченням будівництва. На Нижній Сулі з'являється городище-сховище Полянівщина поблизу Жовнина, а у внутрішніх районах – Чорнухи (на Середній Сулі).

Найбільш значні оборонні міроприємства тоді відбувалися на верхньосульській ділянці – в районі східного "замка" вирської ділянки степового кордону, що перейшов під егіду новгород-сіверських князів. На р. Терн було споруджено 2 укріплення (Боярське і Кубраково), а вздовж лівого берега Сейму – Лухтовка та Ігорівка.

Тож Посульський кордон став одним із більш надійних рубежів давньоруських земель. Але згадавши про Сейм в кінці попереднього сюжету було б логічно перейти до характеристики оборонної системи Курського Посем'я, де також проводилися дослідження у цьому напрямку. Основні результати робіт можуть бути представлені слідуючим чином.

Формування курського оборонного поясу, мабуть ,також відноситься до раннього періоду давньоруської історії. Його укріплення стали своєрідним продовженням посульської лінії оборони – від Воїня до Курська. В часи правління Володимира Мономаха в Переяславлі, курські землі, як і посульські, управлялися або безпосередньо із центру князівства, або через довірених посадників.

Наявні археологічні матеріали (хоч і в недостатній кількості) дозволяють стверджувати, що ця оборонна лінія складалася із кількох укріпрайонів, які формувалися навколо літописного міста. Кожен з них являв собою компактне скупчення з 6-10 невідомих з літописів укріплень. Поперечник окремих скупчень рідко перевищував 30-35 км. Поряд з цим, кожний мікрорегіон відділявся від іншого досить явним незабудованим з допомогою укріплень простором. По Верхньому Сейму відомі рильське "гніздо" укріплених поселень, ольговська група пам'яток та власне курське скупчення фортець.

На цьому "гніздовому" фоні окремим ланцюжком було витягнуто ряд городищ поріччя Свапи, котра своїми верхів'ями майже впирається у витоки Оки. Це може говорити про те, що дані фортеці, окрім виконання їх гарнізонами прикордонних функцій, контролювали важливий річковий торгівельний шлях до більш північних районів Русі.

В літературі склалося певне уявлення про унікальність стрункості київсько-пороської й переяславо-посульської оборонних систем, що різко відрізнялися від інших рубежів Русі яскраво вираженими ланцюгами тривалих за часом функціонування фортечних споруд, зведених на високих берегах річок. Виявилось в результаті проведених робіт, що до таких прикладів можливо відносити й курсько-сеймську ділянку загальноруського кордону. Очевидно, що причина цієї стійкої завершеності в обрисах даних рубежів криється у ранньому формуванні таких прикордонних ділянок: вони створювалися в епоху найбльш сильної влади великих князів, коли держава могла приділяти складанню кордонів як загальноруську увагу, так і сприяти перерозпреділенню місцевого додаткового продукту в цих же цілях. В свою чергу, з послабленням центральної влади, нові прикордонні рубежі стали набувати менш системного характеру.

Безперечний зв'язок сеймсько-курської оборонної лінії із завданням захисту відомого "степового коридору", що в ХІІ ст. став традиційною дорогою кочівників на Русь. В цих місцях праві береги Сейму і Псла були покриті густими лісами, а їх межиріччя являло собою найбільш вигідний суходольний шлях, на всьму протязі якого були відсутні болота й переправи, котрі заважали руху верхового війська. Це була й найбільш оптимальна торгівельна караванна дорога на Київ.

Більшість укріплень курської оборонної лінії розміщувалися на північному боці цієї відомої степової дороги, але ланцюг городищ прослідковується і на її південному боці, по правобережжю Псла. Дана територія могла мати статус однієї з курських волостей.

Певна адміністративна неповнота окремих територіальних складових, виражена у відсутності літописних міст, може пояснюватися як слабкою заселеністю віддалених від метрополії земель, так і відносно пізнім формуванням прикордонної територіальної структури, що ще не до кінця склалася під контролем князівської влади. Можливо на деяке запізнення впливала й майже напіввікова боротьба Переяслава й Чернігова за ці землі: за 100 років, що пройшли після смерті Ярослава Мудрого, Курськ належав Чернігівському князівству близько 40, а Переяславському – близько 60 років. Особливе місце в цьому регіоні займала Вирська волость, про яку вже йшла мова вище і де знаходились "полю ворота". Окрім вузького значення цього терміну, можливе й більш ширше трактування даного образного виразу. Східніше Виру на це вказує існування ланцюжка оборонних укріплень правого берега Псла – "запольської" волості.

В середині - другій половині ХІІ ст., коли освоєння та заселення територіального ядра Переяславської землі і її посульського кордону вже було закінчено, в князівської адміністарції, мабуть, з'явилися матеріальні можливості для більш міцного закріплення східних сфер впливу. В цей час за археологічними даними по берегах Псла і Ворскли з'являються два ланцюги городищ і літописне м. Лтава. По Пслу укріплення зводилися лише під захистом густих правобережних лісів. На Ворсклі окремі фортеці будувалися і поза ареалом давньої лісової рослинності, але слід відзначити, що розміщення самого південного укріплення – Нових Санжар – не виходило за південну межу лісостепової зони. Ще південніше існування давньоруського форпосту виключається у зв'зку з досить небезпечною близькістю до кочівницьких територій поорельських половців.

Прослідкована вище планомірність територіальних розширень державної території, разом з картографуванням городищ-форпостів й виявленням самого процесу "окняжіння" земель, дозволяють в загальних рисах виділити в цих місцях переяславські й чернігівські володіння. Так, лише по Пслу досить ритмічний ланцюг пам'яток, що знаходяться на відстані 10-20 км, лише в одному місці має досить великий розрив – між Ворожбою й Камінним він становить майже 40 км. Такий аномально протяжний інтервал ніяк не пояснюється природними факторами, але добре погоджується з принципами прикордонної демаркації це звичайний розмір неукріпленого проміжку між суміжними волостями та землями.

По течії Псла найбільш компактним чернігово-сіверським володінням залишалися згадані "запольські землі". Межі територій, що не ввійшли до них в більш південно-східному регіоні, мають набагато менше укріплених поселень (Гочево на Верхньому Пслі, два городища біля Ніцахи на р. Ворсклиця, Хотмижзьк на Верхній Ворсклі й Городок на р. Мерла). В басейні Сіверського Дінця відомі літописне м. Донець, укріплення Хорошево й Гайдари на р. Корені – Крапивне на Верхньому Осколі – Холок. Це вказує на невелику щільність заселення цього району на південному сході давньоруських земель.

За своїми фізико-географічними характеристиками дана площа являє собою гострий лісостеповий виступ, що глибоко врізався з півночі в степову зону. Окрім залісеності, ландшафти "донецького виступу" відрізняє глибока порізаність рельєфу, що різко відмежовує його від оточуючих рівнинних степів. У противагу цьому району, території на південь та далі на південний схід характеризуються рівними й пониженими ландшафтами, досить привабливими для скотарського господарювання кочівників.