dc-summit.info

история - политика - экономика

Среда, 17 Января 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Межі південної «Руської землі». Частина 1

Українці: народ і його земля. Межі південної «Руської землі». Частина 1

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Дніпровське Лівобережжя

Межі даної історично-географічної території слід розпочати з встановлення її південних рубежів, так як ще Володимир Святославович, посадивши своїх синів в різних опорних пунктах Київської держави, відзначав "сє не добро єсть мало городовъ около Кыева. и нача ставити городы по Деснъ. и по Оустрыи. и по Трубежеви и по Сулъ. и по Стугне". Це повідомлення ІЛ під 988 р. було продубльоване в усіх розглянутих в даній роботі літописах.

А найбільш південною оборонною лінією на лівому березі Дніпра була Посульська, з якої і розпочнемо розгляд таких кордонів. Сула слугувала природною межею, котра відділяла в Х-ХІІІ ст. давньоруські поселення від степовиків на південному сході. Згідно уявленням тогочасного землеробського люду, ця річка сприймалася як край їхньої землі, за нею, згідно вислову автора "Слова о полку Ігоревім", починалися "земли незнаеми". Перехід Сули давньоруськими військами сприймався в народі як перемога над кочівниками " Комони ржуть за Сулою, звенить слава в Киеве".

Першим, хто звернув увагу на систему оборони південноруських рубежів з археологічної точки зору, був В. Довженок. Але системні, багаторічні й широкі за обсягом роботи провів Ю. Моргунов, який і виклав їх результати в чисельних публікаціях. Ці розробки й лягли в основу "посульського" сюжету даної частини розділу. В названому мікрорегіоні давньоруської території вже виявлено більше 60 археологічних пам'яток Х-ХІ – початку ХІІІ ст. н.е.

Згадана річка досить часто зустрічається на сторінках літописних джерел в якості стабільного степового кордону Південної Русі, адже тут було зконцентровано більшість літописних градів Переяславської землі. На 300-кілометровому відрізку кордону дослідником виділено три основні оборонні вузли, що мали самостійне тактичне навантаження і вдало прилаштованих до природних географічних умов.

Рівнинна північна ланка, що включала верхів'я Сули, а також її праві притоки Терн і Ромен, являлися перехресттям суходольних та водних шляхів. Меридіальні траси визначалися необхідністю контактів Засейменської лісової зони з Посульським лісостепом. В широтному напрямку між залісенеми верхів'ями Сули й болотами Посем'я пролягав добре відомий шлях з північних князівств (через Курськ) і степів (через Середній Псел) на Київ та Переяславль. В "Слові о полку Ігоревім" ця дорога має назву "Полю ворота". Водні шляхи за допомогою волоків та біфуркацій (тобто, поділу течії річки на два відгалуження, що впадають у різні басейни) з'єднувала Сулу з системами рр. Остер, Сейм та Псел. Укріплення по р. Ромен відносились до східних меж чернігівського Задесення, а фортеці по р. Терн входили до складу Вирської волості, що оточувала вузький степовий перехід "Полю ворот" двома паралельними рядами фортечних споруд. Вирська волость сформувалася в складі Переяславської землі, але її ключове положення з кінця ХІ ст. призвело до зіткнення інтересів володарів сусідніх князівств, а тому в середині наступного ХІІ ст. вона відійшла до Чернігівщини.

Середньосульська ланка оборонної лінії на півночі обмежувалася літописним містом Ромен, на півдні впиралася в заболочену течію р. Оржиця (літописна Сожиця), а на заході доходила до середньої течії р. Удай. В ХІІ ст. ця прикордонна ділянка носила назву Посулля, однак навряд, щоб цей значний за розмірами район являв собою звичайну волость (мабуть він формувався із більш мілких складових). Давньоруське Посулля – найбільш залісена й прорізана ярами та болотами місцевість у цій оборонній лінії. І навіть значна кількість літописних пунктів дозволяє вбачати в ній найбільш захищений і прилаштований для життя відрізок кордону. З найбільше крупних поселень цього району можна назвати Ромен, Синець, Лубен, Пирятин і Прилук.

Нижньосульська ланка розташована між місцем впадіння р. Оржиця та течією Дніпра. На цьому відносно невеликому відрізку правого берега Сули була створена максимальна щільність забудови кордону фортечними спорудами окрім фортеці-гавані м. Воїнь, тут розміщувалися добре відомі з літописів Римов, Горошин, Желні, а також цілий ряд безіменних фортець. На даній ділянці від твердих бродів через обширну заболочену пойму Сули до самого Переяслава тягнулася плоска незалісена рівнина, а в давнину проходили найбільш жваві й ранні кочівницькі шляхи на Русь.

Три вузлові складові посульської лінії в силу різних природничо-географічних, історичних й обороно-тактичних умов, розвивалися в різні історичні відрізки часу з неоднаковою інтенсивністю, і, іноді, в неодинаковому напрямі.

Датовані археологічними методами укріплення складають кількісно нерівноцінні групи синхронних фортифікаційних споруд, котрі і дозволяють виділити хронологічні етапи формування даної оборонної системи.

1. Найбільш рання група пам'яток – літописний Воїнь, Змійові вали (про них більш детально мова піде дещо далі) та відкриті великі поселення – за археологічними матеріалами датуються самим кінцем Х- рубежем Х-ХІ ст.

2. На першу половину ХІ ст., але не на самий його початок, припадає економічний підйом Воїня і перший пік інтенсифікації поселення та могильника на місці літописного м. Желні. Виникнення ще трьох фортець – Сніпорода, Горошина й Римова – археологічно датується другою половиною ХІ ст., але не самим його кінцем.

3. Датування інших пам'яток того ж століття нерідко викликає серед археологів суперечки не завжди вдається з достатнім ступенем впевненості прослідкувати відчутну різницю між слідуючими загальноприйнятими датувальними градаціями "кінець ХІ ст.", "рубіж ХІ-ХІІ ст.", "початок ХІІ ст.". Але всеж вдалося цей відрізок розділити на дві фази. Одна з них включає десять укріплень, що були зведені в кінці ХІ ст. (Варин, В'янань, Глібль, Зартий, Красн, Кснятин, Переволока, Прилук, Ромен, Синець). А більш пізніша складається із 12 форпостів, що з'явилися на межі ХІ-ХІІ - на початку ХІІ ст. (В. Самбор, Вереміївка, Городок біля Римова, Клепачі, Кліщінці, Кросна, Липове, Лубен, Лящовка, місто біля Римова, Полкостень, Чутовка).

4. Окремою групою укріплень виділяються матеріали системи, розбудованої в першїй половині - середині ХІІ ст., що складається з 21 пам'ятки (Бабаково, Безсали, Бербениці, В. Лазірки, Гаєвщина, Гайворон, Глинськ, Городище на р. Удай, Гребінка, Грицівка, Лохвиця, Лукомиль, Молотин, Ведмежжя, Микільська Гірка, Самсонів Острів біля літописного Синця, Пирятин, Попаш, Серебряний, Свиридовка, Хитці).

5. В другій половині - кінці ХІІ ст. було збудовано ще 4 оборонні споруди (Боярське, Кубраково, Палянівщина, Чорнухи).

Писемні джерела на пряму пов'зують створення зовнішніх оборонних ліній з виникненням загрози з боку кочових орд. А сам початок створення цієї лінії пов'язують з діяльністю Володимира Святославича, починаючи із вже згаданого в літописі будівництва градів під 988 р. Програмою великого князя київського планувалося на Дніпровському Лівобережжі перенести лінії південно-східних укріплень від р. Трубіж на 120 км в бік степової зони – адже згадана річка проходила всього в двох днях руху від столиці.

В світлі таких задумів, в районі устя Сули було зведено фортецю-гавань Воїнь, гарнізон котрої контролював найбільш давній суходольний шлях кочівників на Київ. Тут же могли знаходити захист екіпажі торгівельних суден, що рухалися по Дніпру. Воїнь – єдине укріплене поселення в цьому районі, що з'явилося на рубежі Х-ХІ ст. Але окрім нього тут почали зводитися Змійові вали, а життя закипіло ще й на великих відкритих поселеннях. Останні розміщувалися напроти стабільних бродів через Сулу та в місцях вигідних підходів від річки на високі правобережні кручі. Вірогідно, аналогічні селища знаходилися на всьому шляху від Воїня до Переяславля.

Розміщення великих відкритих поселень на домінуючих висотах відкривало можливість попередження раптових набігів й відбивання самих масових з них, незначних за кількістю нападників. Взаєморозміщення і топографічна близькість більшості поселень допускали реальну можливість наведення між ними вогняно-димової сигналізації. Тактично вигідність їх місцерозположення відображалося і у тому, що значно пізніше, на слідуючому етапі формування оборонної системи, на цих же місцях стали зводити фортеці, котрі вже мали довготривалі фортифікаційні споруди.

Монолітний масив обширних за розмірами поселень, разом із завезеним ззовні інвентарем рубежу Х-ХІ ст., являється, опреділяючим в розумінні характеру заселення Володимиром відносно далекого степового прикордоння. Практика "нарубання мужів кращих" з більш північних районів Східної Європи стала єдиним виходом для освоєння державної території і контроля основної степової дороги на Київ в цей час. Різноплеменні гарнізони великих відкритих поселень, що були сформовані державою, періодично поповнювалися новими контингентами й проіснували на протязі всього ХІ ст.

Але в цей перший період (980 - 1008 рр.) оборонного будівництва на Сулі дана лінія відігравала ще другорядну роль. На першому місці все ж залишались трубіжзькі рубежі.

Другий період (1009 - 1077 рр.) в першу чергу пов'язується з активністю ще одного кочівницького об'єднання – торків, що не відзначалося особливою антируською агресивністю (на відміну від їх попередників печенігів). Та вже в 1055 р. біля кордонів Київської Русі з'являються половці, які "знайомилися" із новими сусідами на протязі більш як 30 років.

На протязі всієї першої фази другого із виділених періодів в 30-ті роки ХІ ст. була збудована фортеця Желні реконструйовані укріплення Воїня. Скрізь на Нижній Сулі зберігаються відкриті поселення великих розмірів, гарнізони яких продовжують поповнюватись за рахунок прийшлого населення.

Це була епоха, коли до південних районів Русі половцями відтіснялися кочів'я торків й потенційно зберігалася загроза від окремих печенізьких формувань, які дещо пізніше відкочували до візантійських кордонів. І все ж, враховуючи значну тяглість цього періоду у порівнянні з фактично виконаним обсягом оборонних робіт та досить рідкими в часі рейдами степняків на Русь, не можна й переоцінювати ту увагу, яку держава приділяла південним кордонам. Літописне відображення спокійної військової обстановки – "бысть тишина велика в земли" – відповідало і рівню активності прямих оборонних заходів на протязі цієї фази.

Дещо іншою стала ситуація у Посуллі на слідуючій фазі цього періоду. Тоді було збудовано літописний Сніпород, Горошин і Римов, про що вже мова йшла вище. Всі три укріплення мають в плані округлу форму, а це в доповнення поточнює час їх зведення традиція будівництва подібних споруд була занесена на Лівобережжя Володимиром Мономахом.

Із зведенням цих опорних пунктів у степових пониззях Сули, на перевіреному маршруті кочівницького шляху на Русь, повністю вималювався оборонний ланцюг із 5 форпостів, котрий був відірваним від основного ареалу слов'янського розселення по р. Трубіж 130-кілометровим, практично не освоєним простором малозводнених степів, що розкинулися вздовж лівого берега Дніпра.

А з виділенням Переяславської землі, коли феодальна роздрібленість Русі зупинила можливість масового переселення "кращих мужів" на південні кордони, князівська адміністрація поступово почала вводити практику запрошення на прикордонну службу торків, котрим відводилися для ведення напівкочового господарства землі, що не використовувалися слов'янами.

Найкращим місцем розселення кочівників в цей час являлась обширна малозводнена степова смуга між Переяславом і Воїнем, що поєднувала столицю князівства із новим кордоном. Цією акцією закривалася обширна лакуна у заселеності території, а нижньосульській анклав надійно зв'язувався з територіальним ядром князівства у єдиний життєвий простір.

Із будівництвом Сніпорода, Горошина і Римова у доповнення до раніше існуючих Воїня і Желні, нижньосульська обронна ділянка на кінець 70-х років ХІ ст. отримала захисний кістяк, що складався із літописних градів та безіменних фортець з незначними за кількістю гарнізонами. Цим ланцюжком фортець й розселенням торчеських федератів в степу була вимежована обширна територія, що простягалась майже на чотири дні кінного шляху від Трубежу.

А на середній та верхній Сулі до початку цього етапу ще зберігався масив корінного сіверянського заселення, захищеного від кочівницьких нападів лісовими хащами і віддаленістю від основних печенізьких доріг. Але з часом, без поступового включення цих земель в орбіту державних відносин, надійність південних кордонів залишалася проблематичною.