dc-summit.info

история - политика - экономика

Среда, 13 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. «Руська земля» - державна територія. Частина 3

Українці: народ і його земля. «Руська земля» - державна територія. Частина 3

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Про Русь як державну територію мова йде і в часи Ігоря та Ольги, хоча в територіальному відношенні існують і певні нюанси. Так, в ІЛ під 945 р. є повідомлення, що якраз тоді печеніги вперше прийшли на Руську землю і, заключивши мир з князем Ігорем, відійшли до Дунаю. Це зафіксовано і в ЛЛ та РЛ, але там під 968 р. знову повторюється повідомлення про перший прихід цих кочівницьких орд на Русь при описі облоги Києва, де перебувала Ольга з онуками (як і в НПЛ під тим же роком).

Тут слід відзначити, що інформація про номадські напади на Русь всеж в основному відноситься до південних районів – кочівники в Полісся не заходили (відмічені лише окремі такі випадки). Основна зона їх перебування – степи.

Термінологія "Руська земля", "страна Руская", "Русь", начебто в широкому значенні, присутня в договорі Ігоря від імені східнослов'янської держави з Візантією 945 р. Але там же йде поточнення, що купців утримувати в Константинополі слід в такому порядку – з Києва, Чернігова, Переяславля, а потім вже з інших міст. Серед статей цього договору, де руські і грецькі землі не конкретизовані у своїх межах, слід виділити ту, в якій мова йде про рибальство русів в гирлі Дніпра. "Корсуняни" – жителі Херсона, не повинні цьому заважати. Але, в той же час: "не имеють власти Русь. зимовати въ вустьи Днепра Белобережи. ни оу свтого Єльферия. но єгда придеть осень. да идуть в домы своя в Русь". З цього можна зробити висновок, що в уявленнях візантійців (а жителі літописного Корсуня були тоді підданими імперії), а також русів, якраз десь в районі згаданого острова Ельферія – сучасної Березані на Дніпро-Бугському лимані – проходила межа територіальних інтересів обох держав в середині Х ст. Розглянутий договір з руського боку був заключений "от Игоря и от всехъ боляръ. и от всех людии. от страны Руськия".

Про Русь в цілому йшла мова і під час перебування Ольги в Константинополі 955 р., коли вона прощаючись з імперетором обіцяла, що коли повернеться "в Русь" то відішле йомі чисельні дари. Так як і тоді, коли мова у княгині йшла про охрещення її сина Святослава: "аще Богъ всхощеть помиловати роду моєго. и земли Рускыє".

На початку цього розділу вже відзначалося, що найбільших розмірів в територіальному відношенні Київська держава досягла якраз за часів Святослава. Це підтверджується і його заявою про мрію перенести столицю з Києва в Переяславець на Дунаї. Таке бажання князь пояснював слідуючим чином: "яко то есть среда земли моєи. яко ту вся благая сходяться. от Грекъ паволокы. золото. вино. и овощи разноличьнии. и и Щеховъ. и из Оугоръ серебро и комони. изъ Руси же скора. и воскъ. и медъ. и челядь". Тобто Русь вбачалася лише як частина запланованої ним імперії, хоча в інших, більш конкретних ситуаціях, славетний князь-воїн виступав якраз від імені Руської землі, опирався на її структури. Перед битвою із супротивником в балканському поході він закликав: "да не посрамимъ земл› Рускі›. но ляжемъ костьми [ту] мертвы. ибо срама не имамъ. аще ли поб›г немъ срамъ имам".

Літописи зберегли й інші свідчення про територіальне розуміння Святославом меж своєї держави. Так, після перелому в русько-візантійському протистоянні він заявляє своєму оточенню: "поиду в Русь. и приведу более дружины". Пізніше, оцінюючи несприятливу стратегічну синуацію під час наради про заключення договору з імперетором, князь пояснює своє бажання йти на мирні переговори тим, що Руська земля далеко, печеніги войовниче настроєні проти русів і нема звідки ждати підмоги. Тому слід заключити мир з візантійцями та взяти від них данину. Але якщо ті не виконають своїх обіцянок "то изнова изъ Руси съвокупивше воя множаиша. и придємъ къ Царюград". Ці відомості надають всі використані літописні зводи.

Після трагічної смерті на дніпровських порогах й династичних чвар між його синами в 977 р. "Ярополк посади посадникъ свои в Новегороде. и бе володея єдинъ в Руси". Цікаво, але про це мова не йде в НПЛ .

Про Руську землю, як державну територію, кілька разів згадується при висвітленні діянь Володимира під час його великого княжіння в 980-1015 рр. В першу чергу це було повязано із двома – язицницькою та християнською – релігійними реформами 980 та 988 рр. Якщо в першому випадку чернець-літописець з сумом сповіщає: "и оскверниит требами земля Руская. и холмъ тъ" (мається на увазі встановлення на київській Горі пантеону богів на чолі з Перуном), то в другому це він робить з пафосом: "и сбыся пророчтво на Рускои земле", "Господь Ісусъ Христосъ иже възлюби новыя люди Рускую землю. и просвети ю крещениємъ".

Навіть вмовляння візантійських братів-імператорів, щоб їх сестра принцеса Анна вийшла заміж за грізного київського князя має своє державне пояснення: "єгда како обратить Богъ Рускую землю в покаяниє. а Гречкую землю избавиши о лютыя рати". Інформацію південноруських літописів доповнює НПЛ: "Крестися Владимиръ и вся земля Руская; и поставиша в Киеве митрополита, а Новуграду архиепископа, а по инымъ градомъ епископы и попы и диаконы; и бысть радость всюду". А по смерті цієї непересічної особистості літописець відмічав: "колико добра створїлъ Рустеи земли крстивъ".

В широкому розумінні назва "Русь" використовується і при характеристиці двох синів Володимира – мучеників Бориса і Гліба: "подающа ицелениа дары Рускои земле", "и єста заступника Рускои земли. и светелника". А їхній брат-вбивця Святополк мріяв: "яко избью всю братью свою и прииму власть Рускую єдин".

Аналогічне використання цієї назви продовжується і в часи правління Ярослава Мудрого. Він, після смерті свого брата Мстислава в 1036 р., як відзначає ЛЛ: "перея власть єго Ярослав. и быс самовластець Рустеи земли".

Коли 1043 р. під час невдалого походу на Константинополь ескадра під проводом Володимира - сина великого князя київського - штормом була розкидана по морю, то частину кораблів викинуло на берег. Вцілілі після катастрофи воїни на чолі з Вишатою, які бажали повернутися додому, були захоплені візантійцями в полон. Сам князь "вьзратися в Русь. сьседавшися в корабле свое". А осліплений в полоні Вишата через три роки був відпущений "въ Русь к Ярославу".

За часів цього славного князя назва "Русь" в широкому значенні продовжувала використовуватись, як і за Володимира, а також при характеристиці церковних подій. Дві з них відносяться до 1051 р. Тоді: "Постави Ярославъ. Лариона митрополитомъ. Руси". І тоді ж Антоній на Афоні отримав чернечий чин, а ігумен монастиря наставляв його: "Иди в Рус(ь) опят(ь) и буди бл(а)гословение от С(вя)тыа Горы, якоже о тебе многи черноризьци имут быти", и бл(а)гословивъ ег(о) и отпусти, река ему: "Иди с миромъ". Пізніше "Антонии же прославленъ быс(ть) в Рускои земли". Всі ці повідомлення відносяться до південноруських літописів. А в НПЛ "Руська земля" згадується лише в 1016 р., коли була проголошена "Руська Правда".

Русь в цілому присутня і в характеристиці печерської братії під 1074 р у ЛЛ де мова йде про те, що після смерті Феодосія Печерського ігуменство перейшло до Стефана, а вмерлий був "такы черньце яко светила в Руси сьяють". В той час в святій обителі перебував "брат именемь Єремия. иже помняше крещнье Русьскыя".

У контексті до обширних територій Руської землі згадуються також різні природні знаміння. Зокрема, коли на небосхилі з'явилася кривава зірка, а це в свою чергу призвело до "оусобице многы и нашестви поганыхъ на Руськую землю", то таке явище було зафіксоване в літописах як на півдні, так і на півночі східнослов'янського світу. Правда, відзначене воно під різними роками: ІЛ – 1063 р., ЛЛ і РЛ – 1064 р., НПЛ – 1065 р.

Жителів як південних, так і північних земель цікавила інформація про "прогнози" волхвів. Так, у різних списках під 1071 р. повідомлялося, що волхв, який прийшов до Києва, стверджував: "яко стати Гречскои земли на Рускои земли. а Рускои земли на Гречскои. и прочимъ землямъ изменитися". РЛ поточнює, що це трапиться на п'ятий рік по тому.

Про великого князя київського, як главу усієї держави, повідомляє літописець описуючи освячення печерського собору Святої Богородиці: "благоверномъ князи Всеволоде. державному Руския земля". Правда ІЛ та ЛЛ це робить під 1089 р., а РЛ – під 1091 р. А під 1090 р. у першому із названих списків повідомляється про те, що Єфрем – переяславський єпископ – збудував у місті багато кам'яних споруд, серед котрих було і "строенно банное камяно. сего же не было в Руси". РЛ, повідомляючи про освячення вищезгаданого печерського храму, додає ще до характеристики Феодосія Печерського, що він молився за люд християнський і за землю Руську. Цього ж року помер митрополит Іоан "сякого не было преже в Руси, и по немъ не будетъ". Про смерть згаданого видатного митрополита, але під 1089 р., повідомляє й ЛЛ. В цьому ж зводі під 1093 р. відзначається, що 24 липня – "праздникъ Бориса и Гл›ба. єже єсть праздникъ новыи Русьскыя земля".

Ще один цікавий факт, який знайшов відображення в усіх розглянутих списках: нашестя на давньоруські землі "прузів" – сарани. На півдні така екологічна біда зафіксована під 1094 р., а в НПЛ – під 1095 р. І хоч цей природний негаразд начебто являвся трагедією для всієї країни, звичайно він відноситься до південних територій за біологічними особливостями розселення цих комах. Хоча опосередковано впливав і на життя в північних районах – зменшення запасів хліба. Тому, як і напади кочівників на землі Русі в цілому, нашестя сарани на всю східнослов'янську територію слід трактувати лише умовно, пам'ятаючи про регіональну специфіку.

Про Русь в широкому значенні йде мова в "Поученії" Володимира Мономаха, що увійшла як частина до ЛЛ і була зафіксована під 1096 р. Звертаючись до читача видатний діяч Київської Русі закликав: "Русьскы земли не погубити", "понеже не хочю я лиха. но добра хочю брати и Русьск›и земли". В цьому ж літописі, як і в ІЛ, під 1104 р. повідомляється: "приде митрополитъ Никифоръ в Русь". А в 1115 р. НПЛ, як старшого, так і молодшого ізводів, сповіщає: "Съвъкупишася братья Вышегород›: Володимиръ, Ольгъ, Давидъ и вся Руськая земля".

За часів князювання Мстислава Великого було заслано до Константинополя двох князів, які не відгукнулися на його заклик боронити Руську землю, коли "налегли Половци на Роусь". В цьому випадку він вів себе як його батько Володимир Мономах, який "много пота оутеръ за землю Роускоую". Так прокоментував ІЛ цю каральну акцію під 1140 р.

З широким розумінням розглянутого терміну пов'язана і згадка ІЛ під 1147 р. про поставлення Ізяславом митрополитом ченця із Зарубського монастиря Клима Смолятича "б› бо черноризечь скимникъ и бы книжникъ. и философь. так якоже в Роускои земли не бяшеть". А в слідуючому 1148 р. в тому ж літопису, у зв'язку з черговими міжкнязівськими чварами, звучали заклики: "доколе хочемъ Роускую землю гоубити", "Роускыя деля земль. и хрстыян деля и всеє Роускои земли оумираса".

Дуже цікавий історичний епізод в контексті даного дослідження трапився у 1148 р., про що повідомляє ІЛ. Тоді в Смоленську відбулася зустріч між Ізяславом, який правив у Києві, та його братом Ростиславом перед походом на Юрія Долгорукого, який сидів на князівському столі в Суздалі. В присутності смолян брати обмінялися подарунками: "Изяслав да дары Ростиславоу что о Роускыи земле и о всих церьских земль. а Ростиславъ да дары Изяславоу что от верхьнихъ земль. и от Варягъ". Існує точка зору, що "верхньою землею" називалася Новгородська земля; "цесарські землі" – то були території, що належали цесареві (так тоді нерідко називали великого князя київського; "варязькі" – очевидно це землі, де колись сиділи варяги.

Якщо це так, то можна константувати, що у верхів'ях Дніпра і знаходилася контактна зона між Північною і Південною Руссю. Але, взагалі, жителі східнослов'янської півночі стабільно називали свій регіон "Новгородская область".

Якщо йти далі за роками, то серед загальноруських подій слід виділити повідомлення ІЛ під 1156 р. про смерть відомого новгородського архієпископа: "то бо Нифонтъ. епскопъ был поборникъ всеи Рускои земли". Він, зокрема, відзгачився тим, що відмовлявся служити з Климом Смолятичем у зв'язку із відсутністю благословення останнього з Константинопольської патріархії. А під 1164 р. у тому ж літопису повідомляється про прибуття "в Русь" митрополита Івана. Аналогічне повідомлення знаходиться в НПЛ старшого ізводу під 1167 р., коли "в Русь" приходить митрополит Констянтин. З церквою пов'язана і згадка в ЛЛ та РЛ під 1169 р., а в НПЛ під 1172 р., про те як ще Володимир Святославич "далъ бе десятину цркви тои по всеи Рускои земли".

Про Русь вцілому говориться в проханні до Святослава Ізяславича у 1159 р., щоб він не ходив тоді у один із своїх походів заради добра і тиші в землі Руській. Аналогічно звертався до вбитого в 1175 р. Андрія Боголюбського киянин Кузьмище: "Ты же страстотерпьче. молися ко всемогущему Богу. о племени своемь и о сродницехъ и о земле Рускои. дати мирови миръ". Але, як відомо, за життя цей князь ніяк не думав про мир і спокій в Руській землі. Далі. Коли в 1079 р. в Новгороді Великому помер князь Мстислав, то за ним сумувала вся Новгородська земля, бо він завжди виходив переможцем в боях і був готовий померти за християн та Руську землю: "не бе ба тое земле в оуси которая же єго не хотяшеть ни любяшеть", а тому "плакашеся по немъ земля Роуская". Зрозуміло, що і в цьому випадку бажане видається за дійсне. Але наявність такого літописного повідомлення залишається фактом, який ми і фіксуємо.

Церква виступає миротворцем в межах усієї країни під час територіального конфлікту між Рюриком, його зятем Романом та Всеволодом Велике Гніздо в 1195 р. Справа була в тому, що тесть передав своєму новому близькому родичу ряд міст на які заявив свої права могутній поволзький правитель. Пікантність ситуації заключалася і у тому, що договір між тестем і зятем був оформлений цілуванням хреста першим із них. А тому Рюрик вирішив "проконсольтуватися" у митрополита, який його заспокоїв: "княже мы есмы приставлены в Рускои земл› от кровопролитыа. ажь ся прольяти крови крестияньскои в Рускои земле. ажь еси далъ волость моложьшемоу в облазне пред старшимъ. и крестъ еси к немоу целовалъ. а нын› азъ снимаю с теме крстное целование. и взимаю на ся".

Після цього тесть спробував пояснити Романові ситуацію, що всі князі визнали Всеволода за старшого у "Володимере племени", а тому з його точкою зору треба рахуватися. Та це призвело лише до конфлікту між родичами, що, у свою чергу, вилилося у звернення ошуканого зятя до Ольговичів та конкретно до Ярослава Всеволодовича, який тоді сидів у Чернігові, із пропозицією зайняти Київ. Рюрик, дізнавшись про це, звернувся до призвідника конфлікту за підтримкою: "а ты брате в Володимери племени стар›и еси насъ. а доумаи гадати. о Роускои земли и о своеи чести и о нашеи".

Під тим же 1195 р. ІЛ повідомляє про два природні негаразди – нове нашестя сарани на Русь та пророцтво священників, що після землетрусу (який тоді відбувся) трапиться "мятежь многъ в Роускои земле". Діло за цим не забарилося. Уже в слідуючому 1196 р. Рюрік довідався, що Всеволод затіяв нову міжкнязівську комбінацію, а тому нагадує йому: "Кто мне ворогъ. то и тоб› ворогъ и в Роускои земле части просилъ еси оу мене. язъ же тобе есмь далъ волость лепшую. не от обилыа но стоима оу братьи своея и оу зятя своего". Після чого відібрав у поволзького правителя міста в Руській землі та роздав їх своїм родичам.

Ще одна трагічна подія, що мала розголос у всій країні, трапилася 1203 р. і була зафіксована в ЛЛ та РЛ: "Взятъ быс Кыєвъ. Рюрикомъ и Олговичи. и всею Половецкою землею. и створися зло в Русстеи земли. яко же зла не было. от крщеныя над Кыєвомъ". Тоді були розграбовані й спалені не лише окремі райони (Гора, Поділ), але і Софійський собор, Десятинна церква, багато монастирів. Але після цього, як повідомляє під тим же роком РЛ, Всеволод "...не помяну зла Рюрикови, что есть сотворило у Русте земли, но даи ему опят(ь) Киевъ". Аналогічна акція була організована ще в 1169 р. Андрієм Боголюбським. Як повідомляв тоді ІЛ: "и грабиша за два дни весь градъ. Подолье и Гору. и манастыри. и Софью и Десятиньную Богородицю и не бысть помилования никому же...и взяша именья множество. и церкви обнажиша иконами и книгами. и ризами и колоколы изнесоша все". В тогочасному грабунку і розоренні теж в першу чергу приймали участь південноруські князі (всього їх було дванадцять і йшли вони на Київ із 7 кінців Русі, а це була боротьба за владу, за старійшинство в династії Рюриковичів). Вірогідно новий нищівний розгром "матері міст руських" був вигідний самому Всеволоду , тож він так поблажливо і поставився до Рюрика.

В РЛ під 1205 р. повідомляється про вдалий похід князів на половців, що дало привід для радощів "всем хр(и)стьяном Рускои земли".

Вище ми вже приводили повідомлення НПЛ, в якому в недатованій частині молодшого ізводу згадувалося про першість Новгородської волості перед Київською. Так от, під 1206 р. ЛЛ вдруге говорилося про це. Той же Всеволод Велике Гніздо, посилаючи свого сина Костянтина на князювання до Новгорода, повчає його: "на тобе Бъ положилъ переже стареишиньство во всеи братьи твоєи. а Новъгородъ Великыи стареишиньство имать княженью. во всеи Руськои земли. по имени твоєм тако и хвала твоя. не токмо Бъ положилъ на тебе стареишиньство и братьи твоєи но въ всеи Рускои земли". Не важко не побачити аналогію в концептуальному протистоянні Півночі і Півдня східнослов'янського світу в датованій тут ідеї початку ХІІІ ст. та вищеприведеній гіпотезі про першість Ладоги і Новгорода на початку ХХІ ст. Можливо, якраз тоді вона і з'явилася, а автором її міг бути якраз Всеволод Велике Гніздо.

Послідуючі історичні події зокрема викладені в Галицько-Волинському літопису, що увійшов складовою ІЛ, і мають певні хронологічні невідповідності. Адже ця частина ІЛ розпочинається не з 1201 р., а з середини 1205 р. – з початку княжіння галицького правителя Романа, який був "державцем" всієї Руської землі. По смерті його іменують як "приснопамятнаго самодержьца всея Роуси", а його кончина спровокувала "великоу мятежю восставшю. в земл› Роускои".

Одним із небагатьох випадків, коли новгородці висловлюються в контексті єдності всієї Русі, стали події 1214 р., під час яких з цього північного міста до Києва вирушив Мстислав, але в Смоленську трапився конфлікт під час якого було вбито місцевого жителя. На віче новгородський посадник Твердислав виголосив промову у якій зокрема виголосив: "яко, братие, страдали деди наши и отчи Русьскую землю, тако, братье и мы поидимъ по своемь князи".

Аксіоматичним, і в той же час практично єдиним та конкретним прикладом використання назви "Руська земля" в його широкому значенні знаходимо в продовженні Суздальського літопису за Академічним списком, на котрий посилаються більшість дослідників. Мова йде про Липицьку битву 1216 р. між володимиро-суздальськими військами з одного боку, та новгородськими й смоленськими з іншого. Тоді один із суздальських бояр звернувся до своїх князів зі словами: "не было того ни при прадедех. ни при дедех. ни при отце вашемъ, оже бы кто вшелъ ратью в силную землю в Суздальскую, оже вышелъ ц›лъ. хотя бы и вся Русская земля. и Галичьская. и Киевьская. и Смоленьская. и Черниговьская. и Новгородская. и Рязаньская". Але не все в прочитанні цього повідомлення до кінця є доведеним: "На думку Тихомирова "тут саме Київське князівство є лише складовою частиною загальної Руської землі". Одначе конструкція фрази така (постійне використання перед визначенням землі поєднувального союзу "і"), що заставляє бачити в "Руській землі" не узагальнюючу назву для перерахованих далі шести різних земель, а назву, однорідну з ними. Хоча Тихомиров використав цю фразу з видання Лаврентієвського літопису, але зберігається вона не в цій пам'ятці, а в Московсько-Академічному літопису, складеному в ХV ст. Наведена цитата про Руську землю і написана укладачем зводу ХV ст., який мав своє уявлення про давню Руську землю. Вона не може бути використана для характеристики того, що розуміли під Руською землею сучасники Липицької битви". Тож аксіома у цьому випадку переходить до розряду гіпотез, а на її основі не слід робити глобальні висновки. Можливо також, що це була просто пізня вставка в більш ранній текст, коли уявлення про Русь суттєво змінилися.

Потрясіння для всієї Русі викликав розгром русько-половецьких військ монголо-татарами на р. Калка в 1223 р., про що сповістили усі розглянуті літописи. Зокрема в ЛЛ повідодомляється: "быс плачь и туга в Руси. и по всеи земли. слышавшимъ сию беду...Се же слышавъ Василко. приключьшеся в Руси...взратися от Чернигова...и вниде в свои Ростовъ". Мова йде про контингент з Поволжжя на чолі з князем Васильком, який так і не дійшов до дніпровського регіону на час виступу коаліції руських князів проти нового грізного ворога та послідуючого їх нищівного розгрому.

Узагальнююче сприйняття ще однієї трагічної події відобразила і звістка НПЛ 1231 р. про голод у всій Руській землі, хоча у старшому ізводі поточнюється, що це не відноситься до Києва. Як і повідомлення ЛЛ під 1233 р.: "преставися блаженныи митрополит всея Руси Києвъскїи Кірилъ".

Відреагували літописи і на глобальну катастрофу, пов'язану з нашестям на Русь орд хана Батия в 40-х роках ХІІІ ст. Як приклад можна привести повідомлення НПЛ: "Да кто, братье и отци и дети, видевши божие попущение се на всеи Рускои земли, гр›х же ради наших попусти богъ поганыя на ны".

В цілому ж, підводячи підсумки розгляду питання про Руську землю як державну територію, можна відзначити слідуюче. Назва "Русь" в широкому значенні в більшості випадків використовувалася для характеристики визначних подій за участю тих князів, хто міг утримувати землі під своїм безпосереднім контролем (в першу чергу – в часи ранньофеодальної монархії); для інформування про церковні справи; про природні негаразди; про протистояння з кочівниками причорноморських степів, коли ці акції носили об'єднавчі дії. Цікаво, що печеніги й половці (як і сарана) в літописних повідомленнях являють собою аналогічну за своїм значенням загрозу лише для південноруських земель, хоча в самих текстах мова йде про них як про загальноруське лихо. В інших випадках, котрі будуть проаналізовані в слідуючому розділі, різноманітні події та явища сприймаються більш локально й відносяться лише до південноруського регіону.