dc-summit.info

история - политика - экономика

Среда, 28 Июня 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. «Руська земля» - державна територія. Частина 1

Українці: народ і його земля. «Руська земля» - державна територія. Частина 1

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

На початку цього розділу слід нагадати, що "під державною територією треба розуміти територію, що являла собою власність організованого в державу експлуататорського класу, який за допомогою своїх органів влади встановлює на певній території своє адміністративне членування, підпорядковує її населення загальним публічно-правовим нормам, присилує його до утримання державного апарату, натуральних повинностей й військової служби... подальший розвиток державної території істотно відрізняється від її генезису. Однак відмінності ці не носять принципового характеру". Інакше кажучи: "державна територія росла шляхом поширення данини і суду". Про саме розуміння терміну "держава" існують різні теоріі, але їх розгляд не є темою даного дослідження.

Ми вже згадували про гіпотезу існування початкової "Руської землі", котра пізніше увійшла до складу Київської держави. Її межі, на думку багатьох дослідників, вкладалися в регіон між Сулою, Россю, Случчю, Горинню, Прип'яттю, середньою течією Десни, верхів'ями Сейму та Псла – тобто в територію Середнього Подніпров'я. А час формування, вірогідно, слід відносити до періоду хозарського іга, котре слабшало на протязі ІХ ст.

Однак, окрім цього центрального осередку майбутньої східнослов'янської держави, в останній чверті І тис. н. е. існували й інші: дулібсько-волинянський – в басейні Західного Бугу, вже згадана північна "Зовнішня Русь" – в районі Волхова, полоцький – в районі рр. Полота й Західна Двіна, смоленський – на Верхньому Дніпрі, північно-східний – на Верхній Волзі.

Подальші події, що тою чи іншою мірою впливали на формування території давньоруської держави, можна згрупувати в кілька хронологічних блоків:

- часи князювання Аскольда, Діра, Олега (перші десятиліття ІХ ст.-912 рр.);

- часи князювання Ігоря, Ольги, Святослава (912-972 рр);

- часи князювання Володимира та Ярослава (980-1054 рр);

- до середини ХІІ ст., після чого на Русі розпочинається період феодальної роздробленості.

Всі основні події слід схематично картографувати, а інформація про них знаходиться на сторінках давньоруських та деяких іноземних писемних джерел. У зв'язку з неодноразовим вивченням в цілому цих даних різними дослідниками, тут обмежимося переважно констатацією самих фактів.

Отже, перейдемо до розгляду подій першого із виділених періодів. На півночі східнослов'янської ойкумени в 862 р. Рюрик сідає в Ладозі, а після смерті своїх братів у 866 р. стає володарем "Зовнішньої Русі" і ставить Новгород на р. Волхов. Майже через два десятки років (882 р.) Олег вирушає на південь і по дорозі садовить своїх мужів в Смоленську та Любечі. До цих та інших подій ще раз звернемося дещо пізніше.

А на півдні останні представники династії Києвичів – Аскольд і Дір – організовують в 809 й 866 рр. військові походи на Північний Кавказ та Константинополь проти суперників у цих стратегічних регіонах – хозар та візантійців. Ця політика продовжувалася і за Олега, коли він сів на престол в "матері міст руських" (за його ж висловом): на Кавказ було організовано походи 910 й 912 рр., а на столицю могутньої імперії – в 907 р. В результаті походів на древлян і сіверян, а також тиску на радимичів та зверхників інших племінних союзів, Олег починає певною мірою контролювати конкретні мікрорегіони східнослов'янської території. Значною мірою це ще були епізодичні акції, що часто мали реальний ефект лише в часи збору данини – так званого "полюддя".

Отже, можемо константувати, що протягом цього історичного періоду говорити про якусь цілісність держави ще дуже передчасно, а сама її територія дещо нагадує цифру "8" і складається з двох половин. Північний і південний регіони "сходяться" на Верхньому Дніпрі.

Швидко змінюється ситуація за часів князювання Ігоря, Ольги та Святослава (912-972). Тоді були укріплені основи тогочасного суспільства, а саме поняття великокнязівського роду вже почало означати лише сім'ю великого князя київського та його найближчих родичів. Проте і в той час продовжували займати вагоме місце військові походи за межі країни , а також на "внутрішні території" – проти сепаратистів. Яскравим прикладом може бути вбивство древлянами Ігоря й сватання до вдови їхнього князя Мала (місцеві зверхники продовжували вважати себе рівними з представниками київської влади). Тож звернемося до основних історичних подій.

У 914 р. Ігор йде походом на тих же древлян, а також на уличів, а вже в наступному – 915 р. – укладає договір з кочовими ордами печенігів, які відходять після цього до Дунаю. Згаданий князь в 941 р. здійснює невдалий похід на Константинополь, а через рік на Дунаї укладає вигідний для Русі мир з візантійцями. Похід у Закавказзя 944 р. виявився вдалим – було захоплено Дербент, а потім ще і Бердаа. Але, як вже відзначалося, життя цього князя скінчилось безславно: під час спроби повторного отримання данини з древлян його було розірвано між двох дерев. Ольга не лише жорстоко помстилася за свого чоловіка за допомогою великокнязівської військової дружини, а і організувала "велике полюддя", що захопило й північні території розселення східних слов'ян. Розпочалося створення доменіального князівського господарства. Окрім того, княгиня в 955 р. їде до Візантії, де в столиці цієї держави приймає хрещення.

В часи князювання Святослава політика військової сили з боку Києва виходить на новий рівень. Під час проведення походів за межі країни цей славнозвісний воїн вирішував одночасово і деякі внутрішні проблеми. Його військова діяльність була зорієнтована у двох напрямах: волзько-каспійському (в основному проти хозар) та константинопольському (проти імперії). Спочатку в 964-966 рр. він здійснює похід на вятичів і далі на Волгу – на столицю Хозарського каганату місто Ітіль. В 965 р. розбиває військо цього державного утворення. Далі шлях русів пройшов через землі Північного Кавказу та Кубані. В результаті такого рейду були підкорені яси і касоги, а київські війська зупинилися на Таманському півострові, що в той час уже став давньоруською Тмутараканню. По дорозі додому було взято місто Саркел, що стало, як і Корчів в Криму, форпостом Русі в південно-східному напрямку. На другому із вищезазначених стратегічних напрямів (візантійському) спочатку успіх теж був на боці війська київського князя. Внаслідок двох балканських компаній 968-969 рр. руси майже дійшли до Константинополя, а значні території на Балканах перейшли під протекторат східнослов'янської держави. Правда, це тривало недовго – довелося відступати. Плани перенести центр Київської Русі на Дунай, а столицею зробити місто Переяславець на цій річці, не були реалізовані. Повертаючись додому Святослав у 972 р. загинув у битві з печенігами на Дніпровських порогах.

З усього вищесказаного випливає, що в третій чверті Х ст. Русь у територіальному відношенні зросла найбільше в своїй історії. Проте ціла низка об'єктивних і суб'єктивних причин не дозволила закріпити ці здобутки.

Після деяких династичних чвар, пов'язаних з боротьбою за київський престол, логічне завершення політика східнослов'янських зверхників попередніх поколінь отримала в часи Володимира, який в 980 р. ствердився на київському столі. Наприкінці Х ст. у цілому завершився процес формування Київської держави.

Викристалізації кордонів передувала низка подій, які проводила центральна влада. В 982-993 рр. були здійснені походи на ятвягів, вятичів, хорватів, радимичів та сіверян. Серед акцій, спрямованих на вирішення завдань політичної консолідації, важливе значення мала адміністративна реформа, внаслідок якої місцеві князі були замінені синами великого князя київського для управління окремими регіонами. Вишеслава було посаджено у Новгороді, Ізяслава у Полоцьку, Святополка в Турові, Ярослава в Ростові. Коли помер найстарший, Вишеслав, то в Новгород було переведено Ярослава, а Бориса в Ростов, Гліб сів у Муромі, Святослав у Древлянській землі, Володимир у Володимирі – Волинському, а Мстислав в Тмутаракані. Цією акцією в основному було покінчено з автономізмом окремих земель і створено передумови для територіальної цілісності країни. У сфері зовнішньої політики пріоритетним напрямком стає південний. Продовжуються контакти з Візантією, а серед конкретних акцій, звичайно, слід виділити події 988 р., коли Володимир захоплює Херсон (літописний Корсунь, античний Херсонес) в Криму, домовляється з імператорами Василієм й Константином про шлюб з їхньою сестрою Анною та потім хрестить Русь. В "ближньому зарубіжжі" на півдні основна загроза виходила від печенігів. Тому тут почала створюватися ешелонована оборонна система. Також вимагали постійної уваги як західний напрямок – протистояння з Польщею за Червенські гради й "гірську країну Перемишльську", так і східний – з Волзькою Булгарією за цей східноєвропейський регіон.

Чвари між синами Володимира почалися після його смерті 1015 р. Одним з негативних наслідків цього стало те, що до Польщі відійшли вже згадані Червенські гради і, можливо, все Забужжя. Після протистояння та поділу Русі по Дніпру Ярослав і Мстислав здійснили самостійно або разом кілька походів на захід і північний захід: 1030 р. було повернуто Белз, а після перемоги над чуддю засновано Юр'їв. Наступного року відвойовано Червенські гради і розпочато створення Пороської оборонної лінії проти кочівників причорноморських степів на Дніпровському Правобережжі. Після смерті Мстислава 1036 р. Ярослав стає "єдиновластечь Рускои земли". Тоді ж під Києвом були остаточно розгромлені печеніги.

За часів правління Володимира і Ярослава кордони країни почали стабілізуватися і, в основному, збігатися з етнічними межами розселення східних слов'ян. Окрім них, під владою Києва опинилися чудь, меря, весь, а пізніше й частина кочівників – Чорні Клобуки в Пороссі та деякі їхні угруповання на Дніпровському Лівобережжі. Західна орієнтація в політиці зробила Київську Русь повністю європейською країною. Її кордони проходили у верхів'ях Оки і Волги на сході; Сули, Сіверського Дінця, Росі, Дністра й Прута – на південному сході та півдні; Західного Бугу, Двіни й Німану, а також охоплювали Карпати – на заході; простягалися через Чудське озеро, Фінську затоку, Ладозьке і Онезьке озера – на півночі. У сфері політичного впливу Русі залишилися також окремі райони в Криму та Приазов'ї.

Повна стабілізація кордонів відбулася вже після смерті Ярослава. Великим князем київським і верховним сюзереном став Ізяслав. Поділ на уділи між нащадками Ярослава відбувся на основі "колективного сюзеренітету" – вся держава належала всьому роду Рюриковичів. Але конкретний князівський уділ не передавався до загального володіння. Тому часто новий володар здобував його шляхом військового протистояння з родичами. Для цього окрім власних військових формувань часто використовувалися й кочові контингенти, зокрема половці, які з 60-х років ХІ ст. стають основним суперником слов'ян на півдні країни. Спочатку їхня перевага знаходила відображення і в самостійних успішних походах на Русь. Проте запропонована Володимиром Мономахом ідея активних атакуючих походів вглиб степу – на ворожі кочів'я – призвела до того, що об'єднані війська русів у 1103-1111 рр. провели низку вдалих операцій. Такі акції практикувалися в цьому стратегічному напрямі і надалі.

На західних кордонах іноді теж виникали конфлікти з сусідами, а всередині давньоруської території інколи ще проявлялися сепаратиські тенденції, котрі придушувалися центром. Не вирішили до кінця болючу проблему територіального устрою й князівські з'їзди, на яких розглядалися важливі загальнодержавні справи. Після смерті 1132 р. сина Мономаха Мстислава Великого об'єднавчі тенденції на Русі ще певний час домінували, але у зв'язку з розвитком окремих земель-князівств почалося їх поступове відходження від Києва.