dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 20 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Південна Русь - початкова «Руська земля». Частина 3

Українці: народ і його земля. Південна Русь - початкова «Руська земля». Частина 3

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Далі в південних літописах під 1139 р. (ЛЛ та РЛ) або під 1140 р. (ІЛ) зафіксовано дуже цікавий в контексті піднятого питання епізод. Всеволод, сівши у Києві, хотів щоб Андрій, який князював у Переяславлі Руському, віддав місто його брату Святославу, а сам пішов до Курська. Переяславський князь, провівши нараду із своєю військовою дружиною, відмовляється зробити це, мотивуючи таке рішення слідуючим чином: "хочю на своеи отчин› смерть прияти". До тогож він ще й закидає Всеволоду: "Оже ти брат не досити волости всю землю Роускоую дьржачи. а хочеши сея волости. а оубивъ мене. а тобе волость". З цього начебто випливає, що Русь знаходиться лише на правому березі Дніпра, в межах лише Київської землі. Можливо це знаходить підтвердження і у тому, що сам Всеволод Ольгович сидить у Києві, в Чернігові Володимир Давидович, а в Переяславлі вже згаданий Андрій Володимирич – тобто територія "старої Руської землі" чітко розділена між трьома правителями.

В слідуючому 1141 р. Святослав біжить із Новгорода Великого до брата в Русь (ІЛ). А НПЛ під 1142 р. теж повідомляє про зв'язок південних та північних регіонів східнослов'янської ойкумени, коли "Епископъ и купьце и слы новгородьскыя не пущаху изъ Руси, и они не хотяху иного князя, разв› Святополъка". Та в руські землі йшли не лише з півночі. Польський князь Владислав у 1145 р. осліпив і відрізав язика у свого мужа Петрка, після чого він з жінкою та дітьми вирушив в Русь (ІЛ). Того ж року "ходиша вся Русска земля на Галиць и много попустиша область ихъ, а города не възяша ни одного, и воротишася, ходиша же и из Новагорода помочье кыяномъ, съ воеводою Неревиномь, и воротишася съ любов›ю". Тут галицький регіон, як і Новгородщина, до Русі у територіальному відношенні не належить.

Вже в слідуючому 1146 р., коли помер у Києві Всеволод, а на князівському столі спочатку сів його брат Ігор, а потім за ним із Переяслава прибув Ізяслав Мстиславич, в місті почалися чвари. Для їх припинення до Суздаля були направлені посли з проханням до Юрія Володимирича: "поиди в Роускоую землю". Звичайно, тут мова йде про Середнє Подніпров'я.

1147 р. не приніс спокою для центрального регіону південноруських земель. Тоді до Поволжжя "приб›гоша из Роуси д›цкы" з поганими новинами. Почалися міжкнязівські "консультації", котрі закінчилися зустріччю в Москві Юрія Долгорукого та Святослава Ольговича. Протистоянні і чвари продовжувалися й надалі.

Але це була вже певною мірою заключна частина досить насиченого подіями даного історичного відрізку часу. Ростислав Юрієвич (за ІЛ), якому батько не дав волості в Суздальській землі, прийшов до Ізяслава в Київ із проханням "за Рускоую землю хочю страдати. и подле тебе ездити". Йому вирішено було надати міста Божзький, Меджибож та Котельницю, що знаходились в басейнах Південного Бугу й Тетерева, і ще два інші гради. Після чого "рец Изиславъ Ростиславоу. Гюргевичю иди въ Божьскыи. и пребоуди же тамо. доколе я схожю на отца твоего. а любо с нимъ мир възмоу. пакыли. а како ся с ним оулажю. а ты постерези земле Роускои отоле".

Так визначив Ізяслав Мстиславич оборонну ланку на цій частині південноруського кордону перед походом коаліційних сил на Волгу, на Юрія Долгорукого. Сам же вирушив до Смоленська на об'єднання з силами свого брата Ростислава. Далі йде досить цікавий для нас епізод. Після доброзичливої зустрічі зі смолянами пройшов між братами обмін дарунками. "Изяславъ да дары Ростиславоу что о Рускыи земле и о всих церьских земль. а Ростиславъ да дары Изяславоу что от верьхнихъ земль. и от Варягъ".

Підкреслимо, це відбувалося перед походом об'єднаних сил на Юрія Володимирича. Нагадаємо, що "верхньою землею" звичайно називалася Новгородська земля; "цесарські землі" – це землі, що належали цесареві (так тоді нерідко називали великого князя київського); "варязькі", очевидно, це землі, де колись володарювали варяги.

Та цим діянням об'єднавча ініціатива Ізяслава не скінчилася. Він направляється до Новгорода Великого, де під час проведення віча закликає присутніх йти з ним на Юрія, так як і він сам, "оставя Роускоую землю", вирушив в похід. Новгородці й псковичі також виступили в похід з київськими й смоленськими військами.

Під 1149 р. ІЛ продовжує інформувати про ці події. Коли Ізяслав після вищезгаданої військової акції повернувся до Києва, то йому доповіли, що Ростислав агітував проти нього берендеїв і киян. Князю на острові проти Михайлівського Видубецького монастиря прийшлося нагадати своєму новому нерадивому підлеглому про свій наказ стерегти Руську землю знаходячись у Божзьку: "и волость ти есмь далъ. яко ни отець того вдалъ. что я тоб› вдалъ. и еще есмь и Рускои земли приказалъ стеречи тобе. о то ти есмь реклъ се я брате идоу на отца своего. и на своего стрыя. а тъ постерези Рускои земли".

Не прийнявши пояснень, Ізяслав відправляє Ростислава до батька в Суздальську землю. Той за всі попередні сприятливі для нього, але не реалізовані, можливості "віддячує". Прийшовши до Юрія він заявляє: "хощеть тебе вся Роуская земля. и Черныи Клобоукъ". Після такої заяви один із синів Мономаха й знайшов привід для реального протистояння з Ізяславом – адже нема йому та його дітям частини в Руській землі, що є несправедливим. Запросивши на допомогу половців, рушив він на середньодніпровські землі. Шлях його проходив через територію вятичів пояснюючи при цьому: "сыновець мои Зяславъ на мя пришедъ волость мою повоевалъ. и пожеглъ. и еще и сына моего выгналъ из Руськои земли. и волости ему не далъ. и соромъ ня мя възложилъ".

Події почали розвиватися не на користь київського князя – його було вигнано із "матері міст руських". Тепер уже він у 1150 р. просить сина Юрія Володимирича Андрія, який тоді сидів у Пересопниці на Волині, але володів ще й Туровом, Пінськом та Дорогобужем, замовити за нього перед батьком. Звернувся він до "нової влади" із такими словами: " Изяславу же молвящу мн› отцины въ Оугрехъ нетуть. ни Ляхомъ токмо въ Рускои земли". Але, просячи Погориння, не отримав нічого – Юрій, хоча його просив той же Андрій, категорично йому відмовив. З гіркотою "Изяславъ же реч стрыи ми волости не дасть. не хочеть мене в Рускои земли". Після того він звертається до своєї військової дружини зі словами: "вы есте по мн› из Рускы земли вышли своих селъ и своихъ жизнии лишився. а азъ пакы. своея д›дины и отчины не могу перезр›ти. но любо голову свою сложю. пакы ли отчину свою нал›зу. и вашю всю жизнь". Це звернення прозвучало під тією ж Пересопницею.

На боці Юрія Долгорукого та його синів виступив Володимир Галицький, який звернувся до Андрія Юрієвича тоді, коли дізнався, що Ізяслав знову зайняв Київ, а його батько перебрався до Городця Остерського. З досадою він константував, що їх спільний ворог "вьехавъ въ всю Рускую землю". Сам повернувся до Галича не вбачаючи реальної можливості виправити ситуацію, що склалася.

Під час цих перепетій відбулася ще одна знакова подія, про яку повідомляє й НПЛ під 1149 р. : "Иде архиепископъ новгородчкыи Нифонтъ въ Русь, позванъ есть Изяславомъ и Климомъ митрополитомъ: ставилъ бо его бяше Изяславъ съ епископы Руская области, не славши къ Цесарнограду". Новгородський владика відмовився тоді порушувати канони православної церкви, але для нас важливо, що Русь в цьому випадку названа конкретною областю.

В 1151 р. робиться ще одна рокировка: в Києві почали правити разом, після поразки Юрія Долгорукого, Вячеслав та Ізяслав "како ны Богъ помоглъ. и пакы како ся по нас яла Руская земля вся и Черныи Клобуци" – відзначає літописець. Осілі кочівники, як відомо, проживали на Правобережжі Дніпра, у Пороссі. Звертаючись до Ростислава у Смоленськ Вячеслав констатує: "а се пакы добыв Рускои земли. и на мне честь положилъ. и посади мя в Ки›ве". А Ізяслав до цього ще й добавив, що його самого та їхнього дядька "Богъ привелъ мя в Рускую землю. и добылъ есмь стрыя своего и твоег. Ки›ве. тебе д›ля и всея д›ля Рускыя земля". Після цього Вячеслав звернувся й до переможеного Юрія: "не прол› и та крови хрестыяньскы. не погубита Рускы земл›". І далі: "а полкы имею а силу имею. и огъ ми далъ. но язъ Рускыя деля земли. и хрестъ деля. того всего не помяноулъ". А закінчив він своє звернення до супротивника словами: "яже того всего не правилъ. Рускыя деля земля. и хрестиянь деля".

Ситуація для "поволзької команди" на півдні Русі в 1151 р. складалася негативно, а тому син Долгорукого Андрій "испроси оу отца на перед Суждалю река се намъ оуже отце зде оу Рускои земли ни рати ни чтож а за тепла оуидемъ".

Та спокій був нетривалий. Вже в наступному 1152 р., за повідомленнями ЛЛ та РЛ, той же Юрій із синами, ростовцями, суздальцями, рязанцями (разом з їхніми князями) знову вирушив в Русь. Далі події відбувалися слідуючим чином: "тогды же слышавъ Володимерко идуча в Русь. поиде г Кыєву. Изяслав же выиде противу єму. Володимерко же воротися в Галичь. Гюргеви же идущю в Русь. пришедъ и ста оу Глухова. и приде к нему множство Половець. и Ольгович Стослав".

Неспокійно було в цьому році і на західному напрямку. Як повідомляє тоді ІЛ, Ізяслав був вимушений протистояти разом із угорським королем вже вищезгаданому Володимиру на р. Сян біля Перемишля і там звертатися до свого війська із словами "Богъ всегда Рускы земле. и Руских сынов въ бещестьи не полошил есть". Тож і в цьому випадку Галич виявляється десь за межами власне Русі. Після виграної битви король домовляється з Ізяславом, що пораненого галицького князя вони помилують, але той повинен був повернути руські міста. Ізяслав противився цьому і заявляв, що "любо голову сложю любо нал›зу Галичьску землю". Компроміс було знайдено і переможці посилають до переможеного своїх мужів із вимогою: "волости подъ тобою не отимаевъ но на том целовати хрестъ што Рускои земли волости. то ти възвороти все. и Изяслава ти не олучити. но на всих м›сте с ним быти". Дещо пізніше король і князь ще раз нагадують Володимиру, що він їм цілував чесний хрест і обіцяв повернути руські гради. Знову Русь і Галич, що в цей час лише активно розвивався на фоні старих центрів карпатського регіону, не становлять одного цілого. Можливо, це були лише проблеми росту молодого й потенційно активного утворення. Та поки що така точка зору може бути лише гіпотетичною.

А події продовжували розгортатися й далі. Після обіцянок Володимира і цілування ним хреста король рушив додому, а Ізяслав "оу Рускую землю". З дому він посилає свого посадника до тих міст, які за домовленістю йому слід було повернуто – до Бужеська, Шумська, Тихомля, Вигошева, Гнойниці, але "не да ихъ Володимеръ". Перше із названих міст знаходилось біля устя р. Полтва (притоки Західного Бугу у Волинській землі), друге в Погоринні, на території Київської землі, як і третє , четверте та п'яте. З цього випливає, що більш північні від Галича райони, як і Перемишль, всеж до Русі належали.

Пізніше Ізяслав направляє до Володимира Петра Бориславича і ще раз через нього нагадує, що йому та угорському королю він хрест цілував "на томъ яко что Рускои волости. то ти все вороти. и того еси всего не оуправилъ". Володимир відмовляється виконувати свою обіцянку, а коли Петро від'їзджає з його двору ще й глузує: "поеха мужь Русскии обуимавъ вся волости".

В 1154 р. ситуація з протистоянням лідерів Поволжжя й Подніпров'я повторюється. ЛЛ повідомляє, що той же Юрій Долгорукий разом з ростовцями, суздальцями і зо всіма дітьми знову йде в Русь. Але трапився великий мор у коней; довелося "пришедшю же єму в Вятич›. и ста не дошедъ Козельска. и приеха к нему мало Половець". РЛ доповнює, що невгамовний князь посилає свого сина Гліба до кочівників, а сам повертається до Суздаля. Слід відзначити, що згаданий Козельськ – це місто в Чернігівській землі, хоча і розміщене "у Вятичах" (на лівому березі р. Жиздри, лівої притоки Оки).

В тому ж році відбулося кілька подій, котрі мають відношення до даної теми. По-перше, помер Ізяслав Мстиславич – великий князь київський. Він був похований в давній столиці Русі "и плакася по немъ вся Руская земля. и вси Чернии Клобуци". Його син Мстислав, поховавши батька, пішов до свого Переяславля Руського. Вячеслав посилає за Ростиславом у Смоленськ і вже самостійно займає князівський стіл у Києві, де "тако быша ему рад и вси. и вся Руская земля. и вси Чернии Клобуци. обрадовашася. оже Ростислав пришелъ в Киев".

Усі згадані в даній праці літописи під цим же роком повідомляють, що взимку Юрій Долгорукий знову рушив на Русь, дізнавшись про смерть Ізяслава. Він дійшов до Стародуба, а звідти повідомив, що його вотчиною являється саме Київ. Зайнявши потім цей стіл (а Ростислав повернувся до Смоленська), оженив свого сина Гліба вже в Русі (за ІЛ це трапилося 1155 р.) з донькою Ізяслава Давидовича. Поточнимо, що Стародуб – це місто в Чернігівській землі (на лівому березі р. Бобриці в басейні Десни). Після цієї події НПЛ повідомляє: "бысть тишина в Рустеи земли".

Але діяння Юрія на цьому не закінчилися. Згідно ЛЛ він пороздавав волості своїм дітям: Андрія посадив у Вишгороді, Бориса в Турові, Гліба в Переяславлі, а Василькові віддав Поросся. Тією ж весною прийшли половці воювати в останній із названих район Середнього Подніпров'я. Далі Юрій сам направляється на зустріч з половцями до Канева. Ті починають просити у князя, щоб їм видали полонених берендеями родичів. Але останні противляться цьому, аргументуючи свою відмову тим, що "мы того деля оумираєм за Русьскую землю. и головы свои складываємъ".

Із інших подій цього ж року слід відзначити, що з Новгорода взимку на Русь вирушив єпіскоп Нестор, де і був полишений сану. А після смерті архієпископа новгородського Ніфонта, якого поховали у Києві, на його місце 1155 р. було обрано Аркадія. НПЛ повідомляє, це було зроблено у дворі новгородської Софії з умовою, що коли прийде новий митрополит в Русь, то він піде у Київ для офіційного затвердження.