dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 23 Октября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Південна Русь - початкова «Руська земля». Частина 1

Українці: народ і його земля. Південна Русь - початкова «Руська земля». Частина 1

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

На початку вже відзначалося, що "черезполосний" розгляд проблеми Русі в її широкому та вузькому значеннях не сприяє більш конкретному виясненню питання про територіальні межі використання даного терміну в різних випадках. В попередньому розділі зроблена спроба вичленити загальнодержавне значення "Руської землі" як певної території в межах всієї Східної Європи, а тепер спробуємо охарактеризувати її у вузькому значенні, використовуючи матеріали тих же літописів.

Та спочатку коротко зупинимося на думках з цього приводу, котрі були висловлені істориками різних поколінь. Ще М. Карамзін відзначав, що Київська область в ХІІ-ХІІІ ст. у більшості випадків називалася якраз Руссю. Але в іншому місці своєї праці він же поширював цю назву на всю "південну Росію". Якраз до останньої думки приєднався і С. Солов'йов, який стверджував, що: "Південно-Західна давня, власне Русь (князівства Київське, Переяславське, Чернігівське, Смоленське, Волинське, Туровське) є область Дніпра, головної ріки водного шляху із Варяг в Греки; цьому шляху, власне Дніпру переважно Русь була зобов'язана своїм з'єднанням із Північно-Західною та Південно-Східною Європою: з першої явилися князі, від другої отримано християнство; Дніпру переважно Русь зобов'язана й своїм матеріальним благополуччям: по цій річці рухалися зі своїми дружинами князі, котрі зосередили прибережні слов'янські племена, які проживали розсіяно; по Дніпру ж проходив й торговий шлях із нижніх країн у верхні".

В. Ключевський вважав, що Руссю називалася Полянська земля у кордонах ХІ ст., а також уся територія на правому березі Дніпра на південь від Києва. Факти широкого тлумачення в літописах топоніма "Руська земля" він зводив лише до політичних причин. Так, з його точки зору, іменувалася територія, якою володіла Русь з київським князем на чолі. Таку точку зору поділяв і В. Сергеєвич. Він розглядав поняття "Руська земля" досить вузько, доводячи, що так називали лише колишні землі племені полян, зокрема Київ і Київську волость. І на думку О. Федотова "Руська земля" в ХІ ст. й пізніше відносилася лише до південних областей країни – до Київського князівства та інших суміжних йому.

С. Гедеонов запропонував свою теорію: до середини ХІ ст. Руссю називалися всі східнослов'янські племена, весь східнослов'янський народ. Одночасово існувала й племінна назва "Русь", котра поширювалася на полян, древлян, сіверян, південних дреговичів, а дещо пізніше – і на "южнославянские народности". А ще пізніше ця назва відносилася лише до Києва й закріпилася за ним та цією землею в кінці ХІІ ст.

Відмінною від попередньої була думка М. Грушевського, який стверджував, що "імя Руси, яке-б не було його походженнє, було спеціальним іменем Київщини, Полянської землі, тодї, коли вона ставала центром тої ширшої "Руської" держави і йдучи з Київа, як її племінного центра, ся назва обіймала де далі ширші круги. Уже с того одного виходило б, що й ся державна організація мусїла вийти з Київа, коли імя руське, що прийшло потім на цілу сю державу, ішло з Київа".

Протилежні точки зору з приводу того, коли під Руссю розумілися лише південні землі, висловлювалися і в радянські часи. Так, М. Тихомиров твердив, що з повним обгрунтуванням можливо вважати: в ХІІ-ХІІІ ст. назва "Русь" означала цілком певну область - Київську землю у вузькому значенні цього терміну. А П. Третьяков з цього ж приводу висловлювався дещо інакше, переносячи виключне використання даної назви на півдні до ІХ-ХІ ст. Чисельні свідоцтва літописів доводять, що аж до ХІІІ-ХІІІ ст. ні Новгородські, ні Смоленські, ні Ростово-Суздальські, ні Галицько-Волинські землі Руссю не називалися. В уявленні людей того часу Руссю була лише Київська земля. В цій полеміці прийняв участь і Д. Ліхачов, який стверджував, що більш вузьке значення слів "Русь" та "руський", котре відносилося лише до Київської землі (але не до киян), являється більш пізнім воно поширилося в ХІІ-ХІІІ ст. із загальною децентралізацією феодалізованої Русі.

Не можна не згадати в контексті дослідження даної проблеми і точку зору А. Насонова, який Руську землю в Середньому Подніпров'ї вважав державним утворенням східних слов'ян, що склалося ще в ІХ ст., а пізніше стало ядром Давньоруської держави. До даної теми звертався і Б. Рибаков. Він зауважив, що в давньоруських літописах ХІІ ст. ми знаходимо досить багато прикладів воскресіння старого, архаїчного розуміння Русі лише як Південної. Свій висновок зробив і М. Котляр: "складається враження про коливання в різні хронологічні періоди в розумінні літописцями назви "Руська земля". Спочатку, в ІХ-ХІ ст., сенс її був досить вузьким – під "Руською землею" розуміли лише Південну Русь. Потім згадане поняття почало поширюватися на всі східнослов'янські землі (кінець ХІ чи початок ХІІ ст.), але майже одночасно його значення знову звузилося до території старої "Руської землі": Київського, Переяславського і Чернігівського князівств". І далі: "з 40-х років ХІІ ст. назва "Руська земля" в розумінні Південної Русі починає систематично протиставлятися літописцями іншим східнослов'янським землям, чого раніше не було".

Останнім за часом грунтовне дослідження з цієї теми зробив В. Кучкін, який зокрема відзначив, що до складу Руської землі не входили Новгород Великий з містами, котрі до нього відносилися, князівства Полоцьке, Смоленське, Суздальське (Володимирське), Рязанське, Муромське, Галицьке, Володимир-Волинське, Овруч, Неринськ, Берладь. На думку згаданого дослідника виходить: якщо всі вказані центри й території нанести на карту, то виявиться, що вони становили більшість давньоруських князівств ХІІ-ХІІІ ст. До їх числа не входили лише князівства Київське, Чернігівське, Переяславське, Туровське і Пінське. Очевидно, Руська земля в локальному значенні цього терміну знаходилась в межах цих князівств ХІІ-ХІІІ ст. Тож основна частина Руської землі лежала на захід від Дніпра. Тому являється досить можливим припущення, згідно якому південні кордони цієї землі в більш ранній час, ніж ХІ-ХІІІ ст., про які збереглися літописні повідомлення, були дещо іншими, ніж вони вимальовуються у цих повідомленнях.

Цей перелік думок і робіт з історії досліджень досить складної проблеми, що на сьогодні ще не має свого однозначного вирішення, можна було б продовжити і далі. Але, на нашу думку, це слід припинити й перейти до самостійного вивчення літописних текстів в межах тих зводів, котрі вже були використані у попередньому розділі.

Першу "прив'язку" до південноруського регіону, звичайно, слід відносити до 898 р., коли літопис сповіщає: "Поляне. яже нын› зовемая Русь". А ще конкретніше, то це треба пов'язувати з Київським Подніпров'ям. Слідуючі синхронні повідомлення ІЛ та ЛЛ відносяться до 981 та 984 рр. У першому випадку Володимир ходив на "Ляхів" і зайняв їх гради Перемишль, Червень та інші міста "ижє суть и до сєго днє под Руссью". А у другому згадується про похід цього князя на радимичів, які Русі – тобто Києву – почали сплачувати данину.

В першому розділі ми вже відзначали, що хоч у літописних текстах мова йде про напади номадів на Русь взагалі, але всеж це була реальна загроза для населення південного регіону у подавляючій більшості випадків. Така думка знаходить підтвердження і в повідомленні 1015 р. всіх південноруських літописів про вбивство сина Володимира Святославича Бориса, який ходив походом на печенігів, котрі рухалися на Русь. Смерть настигла його на р. Альта недалеко від Борисполя.

Після цього почалися чвари між синами Володимира за великокнязівський стіл, що призвело до битви між Ярославом та Святополком разом з печенігами на тому ж місці, де було вбито Бориса – на "Льлтеском поле". Ярослав переміг в цій битві "якаже не была в Руси". НПЛ про ці та послідуючі події нічого не повідомляє. А вони не були другорядними за своїм значенням: між Ярославом та Мстиславом, який прийшов із приазовської Тмутаракані, теж відбувся воєнний конфлікт, котрий всеж скінчився мирною угодою в Городці. Брати розділили Руську землю по Дніпру. "Ярославъ прия су страну. а Мьстиславъ ону" – повідомляють південноруські літописи під 1026 р.

НПЛ звертає увагу на події в Південній Русі лише у 1061 р., коли на Руську землю вперше прийшли половці з метою її пограбування. Але південноруські зводи дозволяють більш конкретно локалізувати, куди ж тоді направився новий грізний супротивник слов'ян-землеробів: на Переяславське князівство, де тоді правив Всеволод. В лютому місяці він був розбитий кіннотою кочівників.

Наступний "контакт" між давньоруськими зверхниками та номадами відбувся у 1068 р. і знайшов відображення на сторінках усіх без винятку розглянутих літописних джерел. Цього разу половці знову з'явилися на південних державних кордонах (на Дніпровському Лівобережжі). Проти них виступили об'єднані сили Ярославичів – Ізяслава, Святослава, Всеволода – і... були розбиті кочівниками. Битва знову відбулася на р. Альта. Але протистояння на цьому не скінчилося: "по сем же Половцемь воюющимъ. по земли Руст›и". Це, з одного боку, спровокувало відоме повстання у Києві, а з іншого – призвело до військових операцій в окрузі Чернігова. Дружина Святослава біля Сновська розбила війська Шарукана. Переяславський князь Всеволод, який тоді знаходився у Києві, так прокоментував цю перемогу: "Богъ же показа силу крстную [на] ж показаньє земле Русьстеи".

Але біди вищезгаданого князя на цьому не закінчилися. 1078 р. сини Святослава Ярославича Олег і Борис приводять на Русь половців і виступають проти Всеволода. Останній виводить свої війська на р. Оржицю ( праву притоку Сули). В результаті протистояння половці перемагають руського князя. Після цього Святославичі ідуть до Чернігова і вважають себе переможцями. Всеволод іде до свого брата Ізяслава у Київ, який, згідно РЛ, втішає його: "аще нема будет причастие в Рускои земли". При цьому київський володар обіцяє брату, що якщо цього не станеться для них обох, то він готовий за нього покласти свою голову. Так воно і сталося: 3 жовтня того ж року на Нежатиній ниві поблизу Чернігова Олег Святославич зазнав поразки і втік до Тмутаракані. Але в тому ж бою загинув і сам Ізяслав.

В результаті тих пертурбацій в кінці кінців виграє сам Всеволод: він займає київський стіл і "переемь всю власть Рускую". Він садовить свого сина Володимира у Чернігові – місті, жителі якого симпатизували Олегу та Борису, а Ярополку Ізяславичу – сину вбитого брата – дає Володимир і Туров. Нагадаємо, що на думку В. Кучкіна останнє із названих міст входило до складу Руської землі у вузькому значенні цього терміну. Але логічно було б віднести і перше з них до складу її території. Слідуюче повідомлення: "Заратишась Торці Переяславлестии на Русь" у територіальному відношенні не вимагає глибокого аналізу. Всеволод посилає на них свого сина Володимира, який їх успішно перемагає.