dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 23 Октября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Початок етноісторії східних слов'ян на сучасних українських теренах. Частина 5

Українці: народ і його земля. Початок етноісторії східних слов'ян на сучасних українських теренах. Частина 5

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Археологічні матеріали останньої чверті І тис. н. е. підтверджують поділ східнослов'янського етнічного масиву на кілька угруповань. Існують дві точки зору стосовно характеру вищезгаданих утворень, а також інших аналогічних об'єднань в ті часи. Одні дослідники розглядають їх як союзи племен, інші – як племенні княжіння. Та очевидно праві ті, хто вважає ці утворення племенними союзами, що пізніше трансформувалися в племенні княжіння. При цьому слід пам'ятати, що розвиток етнічних спільнот не був ізольованим від соціально-економічних та політичних чинників, а переплітався з ними, взаємоперехрещувався і значною мірою залежав від них.

Говорячи ж про географічні межі розселення представників вищезгаданих літописних племен, то слід відзначити, що вони певною мірою були ще розмиті. Іншими словами, між племенами не було чітких кордонів. Адже лише починаючи з часів формування ранньодержавних соціальних організмів кожне суспільство переходить до жорсткої внутрішньої структури і прагне до розширення своєї території, кордони якої набувають певної округленості, внаслідок чого зникають вклинення на території сусідів. Пізніше, в процесі подальшої викристалізації державних кордонів і регіонів, уже в середині них починають формуватися й нові етноси або ж певною мірою реформуватися старі.

Звичайно, до появи кордонів між середньовічними країнами сусідні племена, зокрема представники західних та східних слов'ян, могли впереміж проживати на певних територіях. Тож, якщо допускати, що групи лендзян з території сучасної Польщі могли мешкати в басейнах Сану, Західного Бугу або у верхів'ях Дністра, то слід й припускати проживання окремих східнослов'янських етнічних груп (волинян або бужан) значно західніше територій, на котрих їх нині локалізують. Окрім того, стосовно до вже згаданих західнослов'янських лендзян існує ще одна історична загадка: в середині Х ст. вони, згідно з повідомленням досить авторитетного автора – візантійського імператора Костянтина Багрянородного – були платниками данини Русі. Але аналіз цієї інформації не являється темою даного дослідження.

Такі ж взаємопроникнення, вірогідно, існували й серед вже згаданих східнослов'янських племен. Про це, зокрема, свідчать і деякі фольклорні дані. Так, в чернігівських легендах і переказах згадується про "примучення" жителів межиріч Дніпра і Десни (західних сіверян) древлянами – мешканцями східноволинського регіону.

Стосовно до середньодніпровської території в етнічному відношенні існує ще одна загадка. Йдеться про полян, котрих (що вже відзначалося) літописець виділяє посеред інших племенних угруповань за рівнем цивілізаційного розвитку.

Звичайно, слід враховувати суб'єктивну точку зору київського літописця, але факт залишається фактом – на східнослов'янському півдні якраз це плем'я являлося лідером, а це заслуговує пояснення, якого немає в писемних джерелах. Та й в археологічному відношені ситуація в середньодніпровському регіоні досить складна: масовий матеріал (передусім ліпна кераміка) перших століть другої половини І тис. н. е. дає змогу локалізувати групи пам'яток трьох вже згаданих археологічних культур (пеньківської, празько-корчацької та колочинської). Всі вони територіально стикаються в районі Києва та його околицях. Аналогічна ситуація прослідковується і для часів VІІІ-ІХ ст., коли на берегах Середнього Дніпра поруч знаходилися поселення носіїв Райковецької (або культури типу Луки Райковецької), а також волинцевської та роменської археологічних культур. За першою "ховалися" представники правобережних літописних племен, а за другими – лівобережні сіверяни.

Проживання в одному регіоні одночасово носіїв різних культур, у котрих більшість дослідників вбачає представників різних племінних угруповань, дає можливість ще раз звернутися до розгляду специфічних особливостей полянського племенного союзу. В різний час вже висловлювалися гіпотези з цього приводу: поляни – автохтонне плем'я, яке поступово, протягом другої половини І тис. н. е. набирало сил та могутності на берегах Дніпра і Росі; до складу полянської спільноти входили літописні хорвати, дуліби, бужани, волиняни, уличі й тиверці. Та вищеприведена реальна різноманітність археологічних матеріалів у київському регіоні, котра прослідковується протягом кількох століть другої половини І тис. н. е., дає змогу висловити і припущення, що полянське об'єднання із самого початку своєї історії формувалося на різноплеменній основі. Тобто, до його складу увійшли не один чи декілька племенних союзів, а лише окремі племена (чи їх представники), які й створили нове угруповання, де родові зв'язки рвалися найбільш інтенсивно. До речі, основний полянський центр – місто Київ – із самих ранніх часів свого існування носив міжплеменний характер.

Близьке територіальне розміщення в контактній зоні різних племенних груп та їх поступове змішування сприяло більш швидкому, ніж у сусідів, що формувалися на одній племенній основі, соціальному прогресу, руйнуванню старих родових устоїв, еволюції в бік цивілізації. Саме ж питання про полянську територію викликало протилежні судження, зокрема під час вивчення поховального обряду перших століть давньоруської історії в межиріччі Дніпра і Десни. Тому справедливим буде говорити не про поширення полянського етнографічного елементу на Дніпровське Лівобережжя, а про викристалізацію тут єдиного загальнодавньоруського стилю культури. Про це ж свідчать й інші категорії матеріальної культури на території сучасної Чернігівщини – кераміка, набір озброєння та прикрас, а також побутові речі.

Інтенсивні міжплеменні процеси відбувалися і в басейні Західного Бугу, де, як і в Середньому Подніпров'ї, досить рано розпочалися інтеграційні процеси й виникло протодержавне утворення. Тож коли сюди з Дніпра прийшла влада київських зверхників, то застала тут досить розвинуту соціальну структуру, що об'єднувала населення значної території. Звичайно, це теж сприяло руйнуванню старих племенних об'єднань і зародженню нових етнічних утворень.

З приводу цього досить цікавим є спостереження про те, що різнотипні скроневі кільця (котрі для багатьох дослідників являються етновизначальним індикатором) в основному з'являються після середини Х ст. – тобто тоді, коли майже всі регіони південноруських земель стають об'єктами тотальної феодалізації. Але, мабуть, появу таких племенних прикрас слід пояснювати не лише підняттям престижу автохтонної аристократії. Використання й популярність цих прикрас серед різних прошарків тогочасного люду дозволяють вбачати в цьому явищі спробу й певний символ консолідації (щоправда, запізнілої) усіх прошарків консервативного автохтонного, традиційного, "старого" світу в протистоянні (в тому числі і в одязі та прикрасах) племенно-космополітичному великокнязівському оточенню.

Вище вже відзначалося, що основна інформація про племена останньої чверті І тис. н. е. знаходиться на сторінках вітчизняних літописів. Але було б несправедливим не згадати про свідчення візантійського імператора Костянтина Багрянородного, котрі були зафіксовані в його трактаті "Про управління імперією" (мова про нього вже йшла вище). Описуючи підготовку русів для поїздки в Константинополь в Х ст. він відзначає: "Слов'яни ж, їхні пактіоти, а саме: криветеіни, лендзаніни та інші Славінії – рубають у своїх містах моноксіли під час зими й, спорядивши їх, з приходом весни, коли розтає лід, виводять у водойми, що розміщені поруч". Тут слід розшифрувати деякі терміни: "пактіоти" – може використовуватися як "данники" або "союзники", "моноксили" – великі човни, "криветеіни" – кривичі, "лендзаніни" – вже згадані польські лендзяни. Цікаво, що як і в візантійських джерелах більш ранніх часів імператор використовує назву "Славінії", але же для означення не балканських, а східноєвропейських слов'ян.

Ще одного разу "Славінії" по відношенню до населення європейського слов'янського сходу Костянтин використовує під час опису полюддя – збору данини із підлеглих Києву в ті часи племен: "Коли наступає листопад місяць, тоді ж архонти виходять зі всіма росами з Кіава й відправляються в полюддя, що іменується "кружлянням", а саме в Славінії вервианів, другувітів, кривичів, северієв та інших слов'ян, котрі являються пактіотами росів". Тут "архонти" – зверхники, "Кіава" – Київ, " вервіани" – древляни, "другувіти" – дреговичі, "кривичі" – літописне плем'я з такою ж назвою, а "северії" – сіверяни.

Але поступово літописні племена сходили з історичної арени. Щодо цього слід зробити застереження проти штучного об'єднання різних (хоч і однокорінних) ономастичних сполучень – етнонімів та топонімів. Так у багатьох дослідженнях відзначається, що уличі востаннє згадуються в літописах під 885 р., дуліби – 907 р., поляни і тиверці – 944 р., древляни – 990 р., сіверяни – 1183 р. і т. д. З цього робиться висновок про тривале використання назв племен ще в давньоруський час. Але власне про древлянське плем'я літопис востаннє згадує не під 990 р., а під 945-946 рр. – при описі походу на них княгині Ольги. Пізніше, в 977 р., згадується деревлянин – тобто житель "Деревьской" землі. Ще пізніше (як і в деяких більш ранніх випадках) використовується лише топонім, а не найменування племені – "Дерева", "Деревська земля". Ще один приклад: начебто остання звістка про сіверян була під 1183 р. Але це ж знову запис, що князь Володимир "рушив на сіверські городи" – тобто було використання терміну в географічному плані. Про сіверян (а точніше, про север) востаннє згадується за півтора століття до цього – у повідомленнях про завоювання Чернігова князем Мстиславом у 1024 р. Тобто власне етнічні назви – самоназви окремих етнічних чи діалектно-етнографічних груп – перестають згадуватися в писемних джерелах не пізніше кінця Х – на початку ХІ ст. В більш пізніх літописних повідомленнях вони використовуються в історично-територіальному або ж географічному плані.

Закінчуючи розгляд даних різних джерел можемо констатувати, що вже на протязі першого періоду своєї етноісторії східні слов'яни пройшли значний шлях у саморозвитку, що, зокрема, знайшло відображення і в зміні самоназв.