dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 14 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Початок етноісторії східних слов'ян на сучасних українських теренах. Частина 4

Українці: народ і його земля. Початок етноісторії східних слов'ян на сучасних українських теренах. Частина 4

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

У розглянуті століття слов'янським етносом починають цікавитися й латиномовні автори.

Про слов'ян вже згдують папа римський Григорій І (540-604 рр.), Ісідор Севільський (560-636 рр.), Іона із Баббьо. Мова про представників цього етносу йде і в так званій хроніці Фредегера та в інших письмових джерелах, котрі відносяться до історії франків – "Франкській космографії" VІІ ст.; "Космографії" Равенського аноніма VІІ-VІІІ ст.; "Житії" святого єпископа Аманда (590-675 рр.); "Продовженні Хроніки Фредегара" ІХ ст.; "Загадках, посланих сестрі" й "Переписці Боніфація" (675-574 рр.), якого називають "апостолом германців"; "Житії святого Боніфація" Віллібальда (755-768 рр.); "Грамоті Тассіло ІІІ" про виникнення Інніхейського монастиря в Східному Тіролі; "Грамоті" Пейгірі 770 р., написаній в Баварії; "Грамоті" Тассіло ІІІ до Кремського монастиря 777 р. та "Грамоті" Егілольфа 789 р., написаних в тій же місцевості.

Кілька документів пов'язані з ім'ям Карла Великого, в яких згадуються і слов'яни – "Бравіарії" святого Лулла 775-814 рр.; "Житії Веллібальда, єпископа Ейхштеттського" 778 р.; "Ларшаських і Мозельських анналах" кінця VІІІ ст.; "Фрагментах Дюшена" 789 р.; "Анналах" Петау кінця VІІІ ст.; "Вольфенбютельських анналах" ІХ ст.; "Листі якогось аббата" VІІІ-ІХ ст.; "Листі Алкуїна" 782-804 рр; "Анналах королівства франків" 741-829 рр.; "Історії лангобардів" Павла Диякона 744 р., а також "Бревіарних записах" 789 р. Але всі вищезгадані записи – це вже події західно- та центральноєвропейської історії, в котрій приймає участь і слов'янське населення цих регіонів.

До Східної Європи, а конкретніше до її півдня, всі вони мають лише відносну інформаційну цінність. Як і деякі східні джерела – повідомлення Ал-Ахтала 710 р.; Ал-Фазарі 772-773 рр.; "Мучеництвах Мосха" середини VІІ ст. й "Мучеництвах Орентія та його братів" VІІІ ст; "Сірійській Змішаній хроніці" VІІІ ст.

І все ж і в цей історичний відрізок часу є для нас дещо цікаве в контексті даного дослідження.

Повернемося спочатку до "Історії" Феофілакта Самокатти, коли у 601 р. візантійський воєначальник Петро розпочав готувати загони проти військ "Склавінії". Це був перший випадок використання даного терміну за зразком "Скіфія", "Сарматія" і т. п. С.Іванов висловлює припущення, що, мабуть, в більш ранній час VІ ст. подібного поняття ще не існувало, а його виникнення (без сумніву) свідчить про те, що Дунайське Лівобережжя почало сприйматися як слов'янська територія. Пізніше таким терміном почали означатися й протодержавні об'єднання на території самої Візантійської імперії.

У згаданій історичній праці знаходимо й повідомлення про антів, коли аварський зверхник – "хаган, дізнавшись про ромейський напад, відправив Апсіха з військом, щоб знищити плем'я антів, яке було союзниками ромеїв". Дане угрупування було в союзних відносинах з Візантією з 545 р. і, по крайній мірі, до 612 р., коли епітет "Антський" в останній раз зафіксовано у титулі імператора Іраклія. Але слід говорити у цьому відношенні не про всіх антів – частина їх вважалася ворогами візантійців.

Нові цікаві для нас свідчення знаходимо у патрірха Нікіфора, який жив на межі VІІІ-ІХ ст. і повідомляв, що у 593/594 рр. автократор Маврикій "послав Пріска з усіма ромейськими силами на річку Істр, щоб не допустив переправлятися племенам слов'ян. Коли він прийшов до Доростолу, хаган, довідавшись, відправив до нього послів й звинуватив ромеїв як підбурювачів війни. А Пріск відповів, що "прибув не воювати з аварами, а посланий автократором проти племен слов'ян". Коли ж Пріск почув, що Ардагаст розіслав полчища слов'ян для грабунку, він, переправившись через Істр посеред ночі, раптово зав'язав битву з Ардагастом. А Ардагаст, відчувши небезпеку й сівши на неосідланого коня, ледь врятувався. Ромеї ж, вбивши багато слов'ян, пройшовши країну Ардагаста й захопивши багатьох полонених відправили значну кількість [із них] з Тітімером у Візантій". Протистояння слов'ян та візантійців тривало, тож імператор наказав своїм військам на східному кордоні навіть перезимувати на слов'янських землях. Тут слід відзначити і те, що вищезгадане місто Доростол розміщувалося на правому березі Нижнього Дунаю.

Протистояння з імперськими силами відбувалося і далі не лише у слов'ян, а і у аварів. Зокрема за Дунаєм війська імператора Маврикія захопили багато полонених. "Дізнавшись про це хаган направив Апсіха з полчищами, щоб він згубив плем'я антів як союзне ромеям. Коли це трапилося, частина варварів перейшла до ромеїв". Маврикій і цього разу наказав зимувати на території слов'ян, але його воїни не погодилися з цим – вірогідно це було для них небезпечно. Така ситуація складалася в кінці першої чверті VІІ ст.

Але в згадані часи в регіональні війни втрутився ще один кочівницький народ зі сходу – болгари. Під час свого західного походу вони підкорили собі слов'янські племена, котрі створили так званий союз "Семи родів", однією із складових якого являлися севери. Г. Літаврін висловив припущення, що вони генетично були пов'язані з антами – з їх гілкою, котра проживала в другій половині VІ ст. на Лівобережжі Дунаю і на середньому Дністрі. Їх переселення на правий дунайський берег, як і багатьох інших слов'янських племен, можливо відносити до часів після падіння дунайського кордону імперії в 602 р., або ж після 626 р., коли в результаті розгрому військ хагана під Константинополем його вплив на слов'янські племена різко впав.

Севери / сіверяни відомі нам на Дніпровському Лівобережжі як носії спочатку волинцевської, а потім і роменської археологічних культур. Можливо, якась їх частина в часи Великого переселення народів дійсно потрапила за Дунай і перенесла туди свою племенну назву. Але, мабуть, їх не слід "ганяти" у зворотньому напрямі знову на Дніпровське Лівобережжя в більш пізніші часи. Для цього немає ніяких об'єктивних підстав. Для порівняння можна послатися хоча б на плем'я хорватів: вони відомі як в Українському Прикарпатті, так і на Адріатиці. А деякі науковці взагалі їх столицю розміщують в районі польського Кракова.

Слідуючий раз про северів на Балканах згадується під 764 р., коли після чергового військового протистояння було заключено мирну угоду. Після цього "Василевс же, таємно відправив посланців до Булгарії, схопив архонта северів Славуна, який сотворив у Фракії багато зла" – повідомляє Феофан Ісповідник.

Повертаючись до латинських джерел слід звернути увагу на повідомлення про ірландського ченця Колумбана, який прибув до материкової Європи із Британії у 591 р. і через певний час "Між тим запала [йому] в голову думка відправитись в межі венетіїв, які також звуться слов'янами" для пропаганди християнського віровчення. В. Ронін з цього приводу зауважує, що на початок VІІ ст. етнонім "venedi" вже ствердився в латинській літературі європейського Заходу для означення слов'ян. Мабуть він тут використовувався частіше в розмовній мові, тоді як термін "sklavi" належав скоріше світу книжкової вченості. Нагадаємо, що найменування "венеди" використовувалося і на сході слов'янської ойкумени (колочинська археологічна культура), коли вже з'явилися й назви "анти" та "склавіни".

Дещо цікаве для нас знаходимо в "Анналах" святого Назарія (742-785 рр.), коли під 790 р. повідомляється, що Карл Великий використовував разом із франками та саксами у своєму війську й слов'янські підрозділи.

Але, повторимося ще раз, у VІІ-ІХ ст. західних авторів (як і деяких східних) в основному цікавлять безпосередні сусіди – західні та південні слов'яни, з якими вони вступали в різноманітні контакти. Схід слов'янської ойкумени ставав для них вже чимось далеким і недосяжним для сприйняття.

І тут, в контексті даної праці, на перше місце виходять вітчизняні писемні джерела. А серед них, звичайно, "лідером" являється вже згадана "Повість минулих літ" Нестора Літописця та його "співавторів" (сучасний український переклад зробив Л. Махновець). Вже на початку цієї непересічної роботи викладається власна гіпотеза літописця про слов'янське розселення, але котра нині не підтверджується у всіх деталях наявними джерелами (в першу чергу археологічними):

"По довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, - [од того], де сіли, на котрому місці. Ті, що прийшовши, сіли по ріці на ймення Морава, і прозвалися моравами, а другі чехами назвалися. А се – ті самі слов'яни: білі хорвати, серби і хорутани. Коли ж волохи найшли на слов'ян на дунайських, і осіли між них, і чинили їм насильство, то слов'яни ті, прийшовши, сіли на Віслі і прозвалися ляхами. А від тих ляхів [пішли одні, що] прозвалися полянами, другі ляхи [прозвалися] лютичами, інші – мазовшанами, а ще інші – поморянами.

Так само й ті слов'яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші – деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип'яттю і Двіною і назвалися дреговичами; а інші сіли на Двіні і назвалися полочанами – од ріки, яка впадає в Двіну і має назву Полота; од тієї [річки] вони прозвалися полочанами. Слов'яни ж, [що] сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іменем – [словенами]; і зробили вони город і назвали його Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами.

І так розійшовся слов'янський народ, а від його [імені] й дістали [свою] назву слов'янські письмена". Можна дискутувати з приводу того, що розумів літописець під термінами "поляни", "древляни", "сіверяни" і т. д., але те, що йдеться про певні етнографічні групи східнослов'янського етнічного масиву (як і на інших слов'янських територіях) заперечити неможливо.

Далі літопис повідомляє: "Коли поляни жили осібно і володіли родами своїми, - бо й до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм на своїх місцях, володіючи кожен родом своїм, - то було [між них] три брати: одному ім'я Кий, а другому – Щек, а третьому – Хорив, і сестра їх – Либідь.

Були ж вони мужами мудрими й тямущими і називалися полянами. Од них ото є поляни в Києві й до сьогодні.

А по сих братах почав рід їхній держати княжіння в полян. А в деревлян [було княжіння] своє, а дреговичі [мали] своє, а словени – своє в Новгороді, а другі [сиділи] на [ріці] Полоті, котрі й [називаються] полочанами. Од тих же [полочан на схід є] і кривичі, що сидять у верхів'ї Волги, і в верхів'ї Двіни, і в верхів'ї Дніпра; їхній же й город є – Смоленськ, бо туди сидять кривичі. Також сіверяни [сидять на схід] од них...Бо се тільки слов'янський народ на Русі: поляни, древляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани, - бо сидять вони по [ріці] Бугу, а потім же волиняни".

"І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверяни, і радимичі, і вятичі, і хорвати. Дуліби ж тоді жили по Бугу, де нині волиняни, а уличі [й] тиверці сиділи по [другому] Бугу і по Дніпру; сиділи вони також поблизу Дунаю. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові й по Дніпру аж до моря, і єсть городи їх і до сьогодні. Через те називали їх греки "Велика Скіфія".

Взагалі із відомих з письмових джерел та вищеперерахованих племен на території сучасної України проживали слідуючі: волиняни чи бужани (землі Західної Волині), хорвати (прикарпатський та буковинський регіони), древляни (Східна Волинь), поляни (Середнє Подніпров'я), сіверяни (Дніпровське Лівобережжя), уличі (Нижнє Подніпров'я). Дещо пізніше у Подністров'я з більш південних місцевостей переселилися й тиверці.

А говорячи про географію усіх східних слов'ян, які розселилися від Дунаю і Карпат до верхів'їв Оки й Волги, та від Чорного моря до озера Ільмень, слід мати на увазі, що йдеться не про невеликі племенні угруповання, а про союзи племен чи навіть й більш значні етнічні спільності.

Далі в літописі знаходимо слідуючу інформацію: "[Усі племена] мали ж свої обичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне – свій норов. Так, поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили [її] ввечері; а назавтра приносили [для її родини те], що за неї дадуть. А древляни жили подібно до звірів, жили по скотськи: і вбивали вони один одного, [і] їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води. А радимичі, і вятичі, і сіверяни один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослов'я [було] в них перед батьками і перед невістками. І весіль не було в них, а ігрища межи селами. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісовські пісні, і тут умикали жінок собі, - з якою ото хто умовився. Мали ж вони по дві і по три жони. А коли хто вмирав – чинили вони тризну над ним, а потім розводили великий вогонь і, поклавши на вогонь мерця, спалювали [його]. А після цього, зібравши кості, вкладали [їх] у великий посуд і ставили на придорожньому стовпі".

Після вищенаведених літописних свідчень, для з'ясування рівня етнічного розвитку східних слов'ян переддержавного періоду, слід звернути увагу на ряд важливих у цьому відношенні деталей.

Перше: окремі східнослов'янські групи одержали свої назви від місць розселення. Друге: всі вони мали внутрішнє усвідомлення етнічної спільності, насамперед через єдину мову, котра й відрізняла їх від оточуючих народів. Третє: кожна група східних слов'ян у процесі свого проживання на певній території набула характерних, тільки їй притаманних особливостей.

Розкриваючи останню позицію літописець дає прихильну характеристику лише полянам, як найбільш цивілізованим, а інші племена атестує як темних язичників. Не заперечуючи того, що дещо з розказаного літописцем про життя племен вигляді реліктів могло мати місце ще й у його часи, в цілому такі характеристики стосуються їх переддержавного й дохристиянського буття. Певною мірою можна порівнювати суб'єктивні погляди ченця-киянина по відношенню до представників більш віддалених східнослов'янських територій з поглядами християн-візантійців в їх баченні деталей життя сусідів-варварів.