dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 16 Июля 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Початок етноісторії східних слов'ян на сучасних українських теренах. Частина 3

Українці: народ і його земля. Початок етноісторії східних слов'ян на сучасних українських теренах. Частина 3

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

До теми аваро-антського протистояння звертається більш детально теж вже вищезгаданий Менандр Протектор у фрагменті своєї "Історії" під час опису подій близько 560 р. "коли правителі антів були поставлені в бідуюче положення і проти своїх надій впали в немилість, авари зразу ж почали спустошувати [їх] землю й грабувати [їх] країну. І от, коли були притиснуті нападами ворогів, анти відправили посольство, вибравши для посольства Мезамера, сина Ідарізія, брата Калегаста, й просили викупити якусь частину полонених із їх племені. Але посол Мезамер, пустослов і хвалько, прибув до аварів, говорив слова високомірні і в чомусь навіть нахабні. Тому той котригур, який був відданий аварам, який задумав проти антів [дещо] досить вороже, після того як Мезамер мовив зверхньо, ніж це належить послу, сказав хагану слідуюче: "Ця людина набула великої сили у антів і може протистояти любим своїм ворогам. Слід тому вбити його, а потім не боячись напасти на ворожу [землю]". Послухавши його, авари, незважаючи на пошану до послів і ні в що не поставивши справедливість, вбивають Мезамера. З того часу більше, ніж раніше, стали вони розоряти землю антів і не переставали порабощати жителів, грабуючи й спустошуючи [її]".

А всеж одним із найбільш проінформованим й цікавим для нас під час розгляду візантійських писемних джерел початку другої половини І тис. н. е. являється "Стратегікон" Маврикія, написаний близько 595 р. В його розділі "Як можна пристосуватися до склавів і антів та їм подібним" читаємо слідуюче: "(1) Племена склавів і антів одинакові й за стилем життя, і за норовами; вільні, вони ніяким чином не схильні ні стати рабами, ні підкорятися, особливо у власній землі. (2) Вони багаточисельні й витривалі, легко переносять і спеку, і холод, і дощ і оголеність тіла, і недостатність їжі. (3) До іноземців, що приходять до них, добрі й дружлюбні, проводять почергово з місця на місце, куди б тим не було потрібно; так що якщо гостеві без умислу прийнятого нанесено шкоду, проти нього починає виступати той, хто привів гостя, вважаючи відплату за нього священним обов'язком. (4) Перебуваючих у них в полоні вони не тримають у рабстві, непевний час, як інші племена, але, встановивши для них конкретний час, пропонують їм на вибір: або вони побажають повернутися додому, за певний викуп, або залишаються там як вільні люди і друзі. (5) У них багато різноманітної худоби та злаків, складених у скирти, особливо проса і полби. (6) Дружини ж їхні цнотливі зверх усілякої людської природи, так що багато з них смерть своїх чоловіків супроводжують власною смертю і добровільно вмертвляють себе, не рахуючи життя інуванням в якості вдови. (7) Живуть вони серед лісів, рік боліт та важкодолаємих озер, влаштовуючи багато, з різних боків, виходів із свого житла із-за звичайно настигаючих їх небезпек; (8) Все цінне із своїх речей вони заривають у схованці, не тримаючи відкрито нічого лишнього. (9) Ведучи розбійне життя, вони люблять проводити напади на своїх ворогів в місцях залісених, вузьких та обривистих із вигодою для себе використовують засідки, швидкі напади й хитрощі, вночі і вдень, придумуючи чисельні хитрощі. (10) Вони досвідченіші усіх [інших] людей і в переправі через ріки й мужньо витримують [перебування] у воді, так як часто деякі з них, що залишилися вдома й раптово застигнуті небезпекою, занурюються глибоко у воду, тримаючи в роті виготовлені для цього довгі хворостини, повністю видовбані та досягаючі поверхні води; лежачи на спині на глибині, вони дихають через них й витримають багато годин, так що не виникає на їх рахунок ніякої підозри. Але навіть якщо хворостинки виявляться помітними згори, недосвідчені будуть вважати їх проростаючими з під води. Тому досвідчені у цій справі, розпізнавши хворостину по зрізу та розміщенню, або пронизують їм роти за їх, [хворостинок], допомогою, або, вирвавши [хворостинки], піднімають їх із води, так як вони виявляються не в змозі залишатися далі у воді.

(11) Кожен чоловік озброєний двома невеликими списами, а дехто з них і щитами, міцними, але важкопереносними. Використовують вони також дерев'яні луки і невеликі стріли, змазані отрутною речовиною, котра надає дійство, якщо поражений нею раніше не натерся соком тіріака або іншими речовинами, відомими лікарським наукам, або якщо тоді ж не вирізав рану, щоб отрута не поширилася на все тіло. (12) Перебуваючи в стані анархії й взаємної ворожнечі, вони ні бойового строю не знають, ні воювати у правильному бою не бажають, ні показуватися в місцях відкритих та рівнинних не хочуть. Якщо ж прийдеться їм вирішити прийняти участь в бою, вони з криком усі разом потроху просуваються вперед. І якщо вороги піддаються їх крику, стрімко нападають; якщо ж ні, перестають кричати і, не бажаючи перевірити в рукопашній силу своїх ворогів, втікають до лісів, маючи там велику перевагу, так як уміють воювати відповідним чином в тіснявах. (13) Адже нерідко, несучи здобич, вони, під час найменшої тривоги не звертаючи уваги, відходять в ліси, а коли нападники згуртуються навколо здобичі, вони, нападаючи, без зусиль наносять їм шкоду. Вони бажають різними способами та спрямовано проробляти це з метою заманювання своїх ворогів.

(14) Вони взагалі віроломні і ненадійні у погодженнях, поступаючись скоріше страхові, ніж подарункам. Так як панують у них різні судження, вони або не приходять до згоди, або, навіть якщо й погоджуються, то рішення негайно ж порушують інші, так як всі думають навпаки один з одним і жоден не бажає поступитися іншому".

Тут можна констатувати, що на початку другої половини І тис. н. е. анти і склавіни буквально вриваються на сторінки візантійських творів. А це було пов'язано із все більшою активністю молодого слов'янського етносу, який набував сил та енергії практично по всій Європі. Звичайно, для ромеїв - візантійців активні зайди із-за Дунаю являлися варварами, яких можна було характеризувати не самими достойними епітетами. То були представники іншого світу й культури. Але з ними вже слід було рахуватися, а при нагоді й використовувати у власних цілях. Це також робили й інші народи, зокрема германці та кочівники. Анти і склавіни виявилися "здібними учнями" в цьому відношенні. Комбінацій, що було продемонстровано вище, траплялося безліч. Та, у будь-якому випадку, слов'яни вже незворотньо ставали присутніми на європейській карті подій.

Етнічні процеси та поява нових самоназв продовжувалися і далі. Достоменно зафіксовано в писемних джерелах нове східнослов'янське утворення дулібів – народу, який дав назву найранішому союзу племен на теренах сучасної України. На користь такого потестарного утворення свідчать і певні археологічні дані, зокрема на городищі Зимне, що на Волині, а також результати картографування сучасних населених пунктів із назвою "дуліби" в західноукраїнських областях. Тож цілком впевнено можна констатувати факт існування такого об'єднаня на Волині та в Прикарпатті у VІ-VІІІ ст. Наймовірніше, його центр знаходився у другому із названих регіонів – в басейнах верхів'їв Західного Бугу, а також Верхнього й Середнього Дністра. Також варто враховувати думку В. Сєдова, який, розглядаючи це питання, зауважив, що етнонім "дуліби" має західнонімецьку основу й склався ще в римський час десь по сусідству слов'ян з германцями.

Про це утворення ми знаходимо згадку і у вітчизняному джерелі – знаменитій "Повісті минулих літ". Вище вже кілька разів згадувалося про сутички аварів і слов'ян в Подунав'ї. А в згаданій "Повісті" перші з них відомі під ім'ям "обри", які якраз і "примучували" дулібів: "У ті самі часи існували й обри, що воювали проти цесаря Іраклія і мало його не схопили. Ці ж обри воювали проти слов'ян і дулібів, що (теж) були слов'янами і насильство вони чинили жікам дулібським, якщо поїхати (треба) було обринові,, (то) не давав він запрягати ні коня, ні вола, а волів упрягти три, або чотири, або п'ять жінок у телігу і повезти обрина – і так мучили вони дулібів. Були ж обри тілом великі, а умом горді, і потребив їх бог і померли вони всі і не зостався ні один обрин. І єсть приказка на Русі й до сьогодні: "Погинули вони як обри" бо нема їхнього племені, ні потомства".

Але основні свідчення про слов'ян вже в ці та послідуючі століття другої половини І тис. н. е. все ж збереглися в іноземних писемних джерелах – як візантійських, так і в латинських та східних. Але вони все більш торкаються подій, що відбувалися тоді набагато західніше сучасних українських земель, а тому стають менш цікавими для використання у даній конкретній праці. Варвари – слов'яни знову підходять до Довгих стін, розорюють Балкани, використовуються аварами у протистоянні з імперією (Фіофілакт Самокатта), в результаті чого, у 598 р., між візантійцями та кочівниками з'являється в Подунав'ї новий кордон.

Про слов'янську загрозу зі сходу пише Георгій Пісада. Автор "Пасхальної хроніки" VІІ ст. вперше згадує про використання обряду кремації вмерлих слов'янами (Константинополь вже тоді захищала Божа Матір через храм у Влахернах, а пізніше подібна "акція" була проведена під час нападу на імперську столицю давньоруських князів Аскольда і Діра 860 р.). В "Чудесах Дмитрія Солунського" мова йде про захист Фессалоніки від слов'янського нашестя; про цей войовничий народ повідомлення знаходимо в актах VІ Вселенського собору; на печатці Юстиніана ІІ вказано, що нові переселенці живуть у Віфінії – на заході Малоазійського півострова вже в 694-695 рр.; патріарх Нікіфор, який жив в кінці VІІІ-на початку ІХ ст. та Феофан Ісповідник говорять про слов'ян як союзників аварів у протистоянні з візантійцями; вони і надалі переселяються до Малої Азії.

В ці часи з'являється новий етногеографічни термін – "Славінії", який відноситься до конкретних територій, практично суцільно заселених новими переселенцями із європейського сходу (Феофан Ісповідник). Цей автор повідомляє і про те, що "Абдерахман, син Халеда, виступив у похід на Романію і в ній перезимував та багато областей пограбував. А слов'яни, які перебігли до нього числом в п'ять тисяч, прийшли з ним до Сірії й поселилися в країні апамеїв в поселенні Селевколі". З цього приводу Г. Літаврін відзначає, що Абд ар-Раман, був сином Халіда на прізвисько "Меч Божий" – одного із чотирьох арабських полководців, призначених пророком Мухамедом перед своєю смертю у 632 р.

Булгари, які прийшли на Балкани, і населення Славіній являлись основними ворогами імператора Юстиніана, але ситуація змушувала його набирати до власної армії тридцять тисяч останніх і навіть називати їх відбірним військом. Після цього він виступив проти арабів і переміг їх в першому протистоянні. Та ті підкупили слов'ян і на бік ворогів Візантії перейшло двадцять тисяч (за свідченнями того ж Феофана). "Тоді ж Юстиніан перебив їх (слов'ян) залишки разом із дружинами та дітьми". Це сталося на березі Мармурового моря на південь від Босфору.

Події, пов'язані з ранньою історією слов'ян, продовжують стрімко розвиватися. І землі сучасної України у цьому відношенні також згадуються: в 695 р. один із арабських зверхників – ворогів Візантії – Муамед виступив у похід проти неї "маючи із собою перебіжчиків – слов'ян як знавців Романії, і багато взяв у полон". А дещо пізніше хан Дунайської Болгарії Тервель допоміг Юстиніану ІІ повернути собі константинопольський престол, втрачений у зв'язку із двірцевим переворотом. Йому відрізали носа й вислали до Херсонеса / Херсона / Корсуня на Кримському півострові під нагляд місцевої влади. У 705 р. скинутий імператор втікає із заслання, прибуває в Болгарію й передає вже згаданому Тервелю область Загору на південь від Балканського хребта, де якраз проживало багато слов'янського населення.

Складні, протирічні відносини з імперією закінчуються тим, що у 766 р. став "рішенням василевса незаконнорукоположений євнух Нікіта із слов'ян патріархом Константинополя". Правив він там до 780 р. – року своєї смерті. Згадуються представники цього етносу і в "Манемвасійській хроніці" та "Схолії Арефи". Але інформація, цікава для візантійців, все більше відноситься до балканського регіону.