dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 23 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Початок етноісторії східних слов'ян на сучасних українських теренах. Частина 1

Українці: народ і його земля. Початок етноісторії східних слов'ян на сучасних українських теренах. Частина 1

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

У вступній частині даної праці вже відзначалося, що слов'янство як історичне явище з'являється на півдні Східної Європи в середині І тис. н. е. Це було зафіксовано не лише в археологічних матеріалах, але, і в першу чергу, в тогочасних писемних джерелах.

Взагалі, події середини, як і другої половини вказаного тисячоліття, в історії усіх слов'ян займають особливе місце. Адже це був час формування на території Східної та Центральної Європи великих слов'янських об'єднань, що в подальшому своєму розвитку призвело до виникнення слов'янських державних утворень. Ще однією важливою віхою цього періоду являється Велике розселеня слов'ян, котре в результаті стало одним із основних чинників, які формували етнокультурну карту усіх слов'янських народів.

В цей час, окрім старої назви "венети" (або "венеди") в писемних джерелах (про котрі мова докладно піде трохи пізніше) з'являються і нові – "анти" та "склавіни". Їх археологічним еквівалентом являються цілком визначені археологічні культури. На сучасних українських теренах це празько-корчацька, пеньківська та колочинська.

Нині серед дослідників практично немає розбіжностей у тому, що дві перші із названих археологічних культур співпадають якраз із склавінами та антами. Саме ці народи становили найбільш реальну небезпеку для візатійських володінь на Середньому та Нижньому Дунаї вже в середині VІ ст. Ареали празько-корчацької і пеньківської культур цілом збігаються з районами мешкання склавінів та антів. Щодо венетів серед дослідників існують різноманітні погляди. Найбільш аргументованим являється ототожнення венетів (у "вузькому розуміні"), територія яких Йорданом не зазначена, з населенням колочинської археологічної культури. Прямий генетичний зв'язок її із більш ранньою київською культурою дозволяє припустити, що колочинські племена зберегли старе ім'я, на відміну від новоутворених празько-корчацької та пеньківської культур, носії яких використовували вже й нові назви.

При цьому слід зазначити, що лише після перемоги гунів над готами на рубежі ІV-V ст. почала розвиватися власна слов'янська ранньосередньовічна культура.

Саме у V-VІІ ст. писемні жерела фіксують провідну роль слов'ян у європейській історії. Вони, об'єднані в могутні воєнні союзи, нападали на Візантію, проникали далеко на південний захід Балканського півострова і доходили навіть до Рейну.

Найбільш інтенсивні потоки слов'янського розселення були спрямовані на південний захід, до кордонів багатої Візантійської імперії. Анти (пеньківська культура) приходять на Поділля, змішуючись у Подністров'ї із склавінами (празько-корчацька культура). Це населення, а також склавіни з Волині, просуваються на Прут і Сірет, а звідси через Потисся – в Подунав'я.

Перша хвиля слов'янської колонізації сягає Нижнього та Середнього Подунав'я у середині V ст. Посол Східної Римської імперії до ставки вождя гунів Аттіли Пріск Панійський, розповідаючи про центр гунської держави на Дунаї, наводить окремі деталі, котрі свідчать, що він спілкувався також і з слов'янами.

За доби правління Анастасія Дікора (491-518 рр.) розпочинаються перші військові походи слов'янських дружин на Візантію (493, 499 та 502 рр.). Серед них особлива роль належала антам, яких Йордан називав наймогутнішими серед слов'ян.

На той час Дунай являвся державним кордоном Візантії. До початку VІ ст. слов'яни заселили його лівобережжя і на цьому не збиралися зупинятися. А тому, незважаючи на цілу низку фортець на дунайському правобережжі, у 512 р. імперія починає будівництво так званих Довгих стін між Мармуровим і Чорним морями з метою захисту своєї столиці – міста Константинополя.

З самого початку VІ ст. напади слов'ян та гунів на Візантію частішають і ситуація стає настільки складною, що у перший рік свого правління імператор Юстиніан (527-565 рр.) організовує каральну експедицію проти антів.

Спочатку наступ на візанійські території відбувався переважно у сільській місцевості, бо слов'яни уникали вторгнення в укріплені міста. Але поступово вони набували військового досвіду. Юрби перетворювалися в організоване військо, вже спроможне вступати в бій з регулярними підрозділами ромеїв-візантійців, здобувати перемоги над ними,захоплювати облогою фортеці та вести бій на відкритій місцевості.

У 602 р. візантійські війська, спираючись на підтримку нового кочівницького народу – аварів – нанесли поразку антам. Після цього назва "анти" зникає зі сторінок писемних джерел, на відміну від назви "склавіни" (греко-римський варіант назви "слов'яни" – "sclave"), племінна назва яких поступово поширилася на все слов'янство. З початку VІІ ст. Дунай перестає бути кордоном Візантії. Різні численні "варварські" племена (як називали нові народи візантійці) отримали можливість безперешкодно заселяти Балканський півострів. Після переправи через згадану ріку слов'янські переселенці рухалися у двох напрямах – у Македонію, Фессалію, Албанію, Грецію, Пелопонес і Крит та до північного узбережжя Егейського й Мармурового морів. Тож область слов'янських військових набігів відсунулася в цей час далеко на південь.

У Нижньому Подунав'ї, на території сучасних Румунії та Болгарії, як і на Балканах, переважно розселялися племена антів (пеньківської культури). Потоки слов'ян, що прямували вгору по Дунаю, несли празько-корчацьку культуру склавінів. Говорячи ж про історичну ситуацію в цілому, слід зазначити, що археологічні джерела дозволяють стверджувати: розселення слов'ян проходило з Північного Прикарпаття на Дунай, а з Верхнього Подніпров'я – на Волгу, а не навпаки. Безумовно, відселилася лише частина слов'ян. Значна частина населення залишилася на історичній батьківщині.

Отже, період V-VІІ ст. в історії слов'янства позначається не тільки створенням своєї етнографічно самобутньої матеріальної культури, а й політичною активністю слов'янських племен у Європі. Велике розселення слов'ян у ранньому середньовіччі, що почалося із території сучасної України, започаткувало поділ слов'ян на ті етнічні групи, які заклали основи процесів формування сучасних слов'янських народів. Виходячи з археологічних джерел, склавіни, представлені празько-корчацькою культурою, стали предками не тільки українців, а й склали основний компонент предків словаків, моравів, чехів та поляків. Пеньківська культура антів на території України була поглинута празько-корчацькою і це змішане населення стало предками південних українців та росіян. Та частина антів, яка принесла з собою пеньківську кульуру на Балкани, стала основою болгарського, сербського, хорватського та інших південнослов'янських етносів. Предками білорусів та північних росіян було населення Верхнього Подніпров'я, представлене колочинською археологічню культурою, яке поступово займало області із балтським й угро-фінським субстратами.

На межі VІІ-VІІІ ст. відбулися значні зміни й перегрупування у середовищі східнослов'янського світу (процесів на інших землях тут ми не торкаємося). Утворюються нові археологічні культури, які відповідають територіальним змінам та процесам інтеграції з місцевим населенням.

Тепер можна перейти і до розгляду конкретних згадок про слов'ян, котрі були зафіксовані в чисельних візантійських джерелах. Спочатку зупинимося на повідомленях тих авторів, які створювали свої твори в перші століття другої половини І тис. н. е. та були опрацьовані (з відповідними коментарями) перекладачами – фахівцями з даної проблематики.

В багатьох із них лише коротко фіксуються повідомлення про нового грізного супротивника (часто не вибираючи епітетів при його характеристиці), висловлюючи свої погляди на різні деталі життя ненависних варварів, які загрожували життю "благородних" ромеїв-візантійців. Досить часто в їхніх творах згадується ріка Істр – сучасний Дунай.

Розпочнемо розгляд джерел із Прокопія Кесарійського, який написав кілька творів ("Історія війн", "Таємна історія", "Про будівлі") в 40-50-х роках VІ ст. До робіт цього автора ми повернемося ще не раз, а зараз лише повідомимо про зафіксовані ним кілька конкретних фактів. Так, коли в кінці 545 р. візантійський імператор Юстиніан почав збирати нову армію для її направлення до Італії "величезне полчище варварів-склавінів, недавно перейшовши ріку Істр, розграбувало тамтешні місця й поработило велику кількість ромеїв". В іншому розділі першої із названих книг мова йшла про протистояння візантійців і германців-готів на півдні тієї ж Італії, коли на одному із гірських перевалів перші із названих залишили свій гарнізон для оборони. "Разом з ними сторожили й 300 антів, яких Іоанн...залишив там раніше; адже ці варвари найкраще всіх вміють воювати у важкодоступних місцевостях". Слушна думка з цього приводу була висловлена С. Івановим: це могло стати можливим лише після заключення антсько-візантійського союзу та набутя антами досвіду під час транскарпатської міграції – адже до цього вони проживали лише у лісостеповій зоні. "Коли ж обидві сторони зійшлися й між ними відбулося сильне зіткнення – анти з притаманною їм доблестю...разом із селянами загону Тулліана відкинули ворогів й відбулося велике їх знищення" – додає Прокопій.

Та не лише анти, а і склавіни відзначалися в "південних краях" - в Албанії 547 р.: "Приблизно в той же час військо склавінів, перейшовши ріку Істр, створило жахливе по всьому Ілірику, аж до Епідамна, вбиваючи й беручи у рабство усіх дорослих людей, які їм попадалися й грабуючи майно". Слід відзначити, що слов'яни заглибилися аж на 200 км у візантійські землі, але потім повернулися додому, не залишаючись зимувати там.

"Дружили" слов'яни не лише з візантійцями, але і з германцями. Так, в розділі VІІ "Таємної історії" вищезгаданий автор повідомляє, що лангобард Ільгідіс втікає до склавінів; потім він приходить до гепідів "ведучи із собою великий загін із лангобардів та склавінів". Пізніше він же повертається "до склавінів разом із своїм загоном та деякими добровольцями із гепідів". Подібну операцію, пов'язану з передислокацією своїх воїнів на землі склавінів за Дунай, Ільгідіс повторює ще раз.

Завойовницька тактика склавінів в південно-західному напрямку продовжує розвиватися і далі. В 549/550 рр., з урахуванням італійського "плацдарму", військо склавінів "чисельністю не більше в три тисячі, перейшло ріку Істр, причому ніхто не дав їм відсічі...вони розділилися надвоє...стали розоряти всі області, як фракійські, так і ілірійські, і обидва [загони] взяли осадою багато фортець, [хоча раніше вони не штурмували стін й не осмілювалися спускатися на рівнину, адже ці варвари рішуче ніколи не робили спроб проводити набіги на ромейську землю]. Ніколи, адже від початку часів вони, здається, не переправлялися через ріку Істр з військовою силою" – повідомляє той же Прокопій Кесарійський. Тут мова, вірогідно, йде про організований контингент слов'янських військ.

Діставалося від слов'ян і населенню константинопольської округи: "Ті, котрі перемогли Авсада, [дійшли] до моря, грабуючи [на своєму шляху все підряд], і штурмом захопили приморське місто під назвою Топір, хоча воно мало військовий гарнізон. Це перше місто фракійського примор'я, віддалене від Візантія на 12 днів шляху". Нагадаємо, що тогочасний Візантій – то більш пізніший Константинополь, а нині Стамбул.

При цьому вони вбили багатьох із тих, хто тримав оборону. Та одночасно цікаво зафіксувати слідуюче: "Так склавіни завжди вбивали усіх, хто [їм] зустрічався. Але нині, починаючи з цього моменту, і вони, й ті, з іншого загону, начебто сп'янівши від потоків крові, вирішили взяти в полон деяких із потрапляючих в їхні руки, і тому всі вони повернулися додому, гонячи з собою чисельні тисячі полонених". Без сумніву, даний факт вказує на початок розкладу у слов'янському середовищі первіснообщинних відносин і зародження патріархального рабства – інтитуції, зовсім нетипової для родового ладу в усіх народів.

Далі Прокопій Кесарійський повідомляє про призначення патрикія Германа влітку 550 р. головнокомандючим у військовому протистоянні з готами. Тоді ж "полчище склавінів, якого ще не бувало, вступило в ромейську землю. І перейшовши ріку Істр, вони з'явилися біля Наіса". Це було зроблено для того, щоб захопити такий важливий центр як Фессалоніка та його околиці в префектурі Ілірик.

Негаразди для імперії продовжувалися і в наступному 551 р.: "Велике полчище склавінів, що напало на Ілірік, створило там біди, котрі не піддаються опису". Тож перед імператором постала проблема – зупиняти їх, коли вони переходять Дунай – Істр з грабіжницькою метою, чи тоді, коли вже повертаються назад на лівий берег згаданої ріки.

Про спільні дії (в різних комбінаціях) склавінів, антів, гунів та аварів мова йде й на окремих сторінках "Таємної історії" вищезгаданого автора. Повертається він до цієї теми і в своїй праці "Про будівлі", в якій розглядаються питання відновлення укріплень в Подунав'ї: "А поблизу нього побудував, заснував знову, й фортецю Адіна, так як варвари-склавіни, постійно ховаючись у цих місцях і завжди влаштовуючи таємно засідки на тих, хто тут проходить, роблять непрохідними тутешні місця...Ось нині, побудував все від основи, він зробив вільними ті місця від нападів і підступів склавінів".

Про жорстокість склавінів (як і деяких інших народів) в часи імператора Юстиніана писав Псевдо-Кесарій. Також слід відзначити, що анти з'явилися в титулатурі того ж Юстиніана І починаючи з 533 р.: "Во ім'я господа Ісуса Христа бога нашого. Імператор Цезар Флавій Юстиніан Алеманський Готський Франкський Германський Антський Аланський Вандальський Африканський благочестивий щасливий славний переможець тріумфатор прісносвящений Август".

Іоанн Мала в середині VІ ст. вказував на похід "гунів" і "склавінів" на територію Фракії. Слід відзначити, що тут мова йде якраз про склавінів, а не про антів – усіх слов'янських об'єднань дунайського лівобережжя, які в цей час розселилися між згаданою рікою й Карпатами.

Протирічні стосунки в міжетнічному середовищі Подунав'я в другій половині VІ ст. фіксує у своїй "Церковній історії" Іоанн Ефеський. Спочатку, під 581 р., він повідомляє, що "після смерті Юстина царя й правління непереможного Тиверія – вийшов народ брехливий слов'яни. І пройшли вони стрімко через всю Елладу, по межах Фессалоніки і Фракії всієї. Вони захопили багато міст і фортець: вони спустошували, і спалювали, й захоплювали в полон, і стали володарювати на землі й живуть на ній, пануючи, як на своїй власній, без остраху, на протязі чотирьох років".

Надалі взаємовідносини візантійців і слов'ян вимальовуються кардинально по-іншому: "Ромеї підкупили народ антів, і ті напали на [землю] слов'ян. Вони підпорядкували її, пограбували її, вивезли добро й випалили її. А це адже область їх на захід від ріки, котра зветься Данубіс". В даному випадку мова знову йде про Дунай, котрий слов'яни вже перейшли назавжди. Тоді місцеві слов'янські утворення в гніві рушили на візантійські міста і села (цікаво, що не на антів).

Через кілька років – у 585 р. – "напав зі сходу народ мерзотний із заплетеним волоссям народ аварів. А зі сходу – знову слов'яни і лангобарди. Вони перейшли в підданство до хакана, царя хозар. Вони захопили у ромеїв два міста і багато фортець...Потім вони [ромеї], підкупили народ антів, а ті напали на [землю] слов'ян, підкорили її й розграбували її. Слов'яни ж, почувши про це, вчинили велике спустошення в межах ромеїв". І знову "основою зла" стають не слов'янські родичі-анти, а візантійці, що, звичайно, по своїй суті цілком справедливо.

Дещо пізніше, в третій чверті VІ ст., Агафій Мірінейський повідомляє про службу у візантійській армії як антів, так і інших представників слов'ян.