dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 26 Апреля 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Частина 4

Українці: народ і його земля. Частина 4

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Ми в повній мірі приймаємо вищерозглянуті хронологічні рамки та "генеральний шлях" історичної трансформації автохтонів, в межах котрих як вищезгадані, так і багато з інших науковців розглядали й розглядають поступ сучасного українського народу на протязі тривалого часу в формуванні своєї ідентичності серед інших європейських спільнот: від ранньосередньовічних часів, коли слов'янський світ розділився на три гілки, і до кінця ХІХ ст., коли у автохтонному слов'янському середовищі на півдні Східної Європи ствердилася сучасна назва даного народу.

Але, і це не важко побачити навіть із вищепредставленого матеріалу, ухил в попередніх дослідженнях все ж робився в бік географічних, територіальних та політико – адміністративних студій, котрі, безперечно, являються досить важливими факторами при об'єктивному вивченні даної актуальної проблеми. Але, певною мірою, "в тіні" залишалося інше питання: яким же являвся сам процес еволюції самоназв місцевого населення на протязі всього цього досить тривалого періоду? Чи була "українська" назва постійною й сталою у самоусвідомленні автохтонів? Чи як, коли і чому вона змінювалася? Адже без вирішення цих проблем подальше дослідження процесу формування ідентичності українців, на нашу думку, є проблематичним. Такий нинішній стан потребує спеціального вивчення усіх наявних джерел, що й буде зроблено в даному випадку.

В першу чергу слід звернутися до чисельних повідомлень письмових джерел, котрі для нас являються головними – адже ні в археологічних, ні в етнографічних, і тим більш в антропологічних чи картографічних матеріалах про самоусвідомлення й самоназви мови просто бути не може. Частина з них все ж буде в нашій роботі відігравати допоміжну роль.

Розглядаючи етногенетичний шлях викристалізації, формування та розвитку східнослов'янського масиву на півдні Східної Європи (V-ІХ ст.), окрім певної, але досить незначної інформації в "Повісті минулих літ", основну частину її будемо "вичерпувати" із повідомлень іноземних авторів – грецьких, латинських та східних. Якраз для цього періоду археологічні свідчення являються найбільш цінними для наукового усвідомлення періоду розкладу первіснообщинних структур та формування майбутніх основ соціально стратифікованого суспільства.

Для часів існування першої держави східних слов'ян – Київської Русі (ІХ-ХІІІ ст.) – і реконструкції етнічної ситуації в даній структурі, а конкретніше для вияснення питання, як же себе називали тогочасні жителі, які стояли на різних щабелях феодальної ієрархії та проживали на різних територіях, будуть використані вітчизняні літописні зводи (в першу чергу Іпатієвський, в котрому найбільш повно висвітлені події в південноруських землях – далі скорочено ІЛ, Лаврентієвський – ЛЛ, Радзивіловський – РЛ та Перший Новгородський старшого та молодшого ізводів – НПЛ), а також іноземні – візантійські, скандинавські, арабські.

Найбільш потребують нового вивчення процеси в післямогольські та литовсько-польські часи (ХІІІ-ХVІІ ст.), коли автохтонне населення потрапило під контроль і владу нових зверхників та відбувся перехід від старих до нових цінностей (в тому числі й ідеологічних). Але давні письмові джерела (в першу чергу ІЛ та ЛЛ) тоді ще себе не вичерпали – адже в них певний час ще фіксувалися деталі післямонгольського життя. Не можна не згадата і про такий цікавий документ як "Список руських міст далеких та близьких". Цінну інформацію маємо, окрім вітчизняних, і в білорусько – литовських, польських та російських літописах й різночасових хроніках, а також творах французьких авторів, що контактували з тогочасними українцями.

Для часів існування Козацької держави та наступного історичного періоду (ХVІІ-ХVІІІ ст.) особливо цінними являються так звані козацькі літописи (Самовидця, Грабянки, Величка), інші твори цих часів, а для більш пізніших – "Хроніка з літописів стародавніх" Ф. Софоновича й "Історія русів".

Ну а для заключного періоду ХІХ ст., що також розглядається в даній роботі, звернемося до праць, в першу чергу, М. Максимовича, П. Куліша, М. Костомарова, М. Драгоманова та В. Антоновича, в яких проблеми етногенезу українців набули на той час нового бачення й трактування.

Ось такі наробки ми маємо нині для розкриття даної теми на основі лише письмових джерел. Але ж існують й інші: археологічні, антропологічні, картографічні та інші. До цих пір вони ще досить слабо використовувалися в контексті піднятої теми.

У відношенні до останнього із названих джерел слід нагадати, що ще М.Гоголь, балотуючись на викладацьку посаду до Київського університету, писав: "Але перед усього слід кинути погляд на географічне положення цієї країни, що безперечно повинно передувати всьому, так як від вигляду землі залежить образ життя і навіть характер народу. Багато чого в історії вирішує географія".

Пізніше до даного питання звертався і Г. Вернадський, який навіть сформулював певний науковий термін: "Під місцерозвиттям людських спільнот ми розуміємо певне географічне середовище, котре накладає печать своїх особливостей на людське співіснування, що розвивається у цьому середовищі.

Соціально – історичне середовище й географічна обстановка зливаються в певне єдине ціле, взаємно впливаючи один на одного. В різні історичні періоди і за різних рівнів культури людських спільнот різна сукупність соціально – історичних й географічних ознак створюють різні місцерозвиття в межах однієї й тієї ж географічної території".

Недавно своє визначення запропонував і В. Балушок, який вводить термін "етногенетична ніша", під котрим слід розуміти локальний регіон земної ойкумени, що виділяється з поміж інших аналогічних регіонів за своїми природно-географічними, а також пов'язаними з ними соціокультурними характеристиками і який, будучи об'єднаний єдиною мережею комунікацій, серед яких головну роль відіграють інформаційні, становить певну цілісність. Така етногенетична ніша, впливаючи на розміщене на її території населення, спричиняє соціо-культурну адаптацію даного населення до її природних та соціальних умов і цим самим виступає причиною утворення конкретного етносу.

В повній мірі це відноситься і до глобальних процесів в середовищі східних слов'ян І-ІІ тисячоліть н. е., а картографування ситуаційних особливостей в різні хронологічні періоди лише доповнюює інформаційні можливості у відтворенні таких змін глобального масштабу. При цьому слід зазначити, що такі карти з'являлися вже відносно давно – ще в середньовічні часи.

За останні десятилія значних успіхів досягла слов'яно-руська археологія, що дозволило даній історичній науці вийти на інтерпретаційний рівень в реконструкції основних змін людського життя, а не лише вивчення рівня розвитку матеріальної культури. Але це в основному відноситься до часів V- першої половини ХІІІ ст. н. е., тобто від виділення східних слов'ян в окрему етнічну спільноту і до загибелі Київської Русі під час монголо-татарського нашестя.

"Проте, навряд чи є тепер в археології України більш актуальна і разом з тим менш розроблена проблема, ніж проблема вивчення матеріальної культури ХІV-ХVІІ ст. Це зумовлено тим, що до недавнього часу пам'ятки цього періоду не привертали належної уваги археологів, бо не вважалися історичними. В кращому разі вони вивчалися принагідно, під час досліджень пам'яток більш ранніх історичних періодів.

Таке упереджене ставлення до пам'яток ХІV-ХVІІ ст. привело до того, що до цього часу не існує навіть археологічної карти, тобто зведення післямонгольських пам'яток, відомих на території УРСР. Відомості про ці пам'ятки розпорошені в багатьох працях, присвячених описові археологічних пам'яток різних епох, розташованих на Україні".

Р. Юра, автор цих слів, цілком скептично відзначав про даний факт ще в 70-ті роки минулого ХХ ст., коли починав збирати й систематизувати археологічні матеріали до створення карти пам'яток згаданого періоду на території України. Нині всі вони зберігаються у Науковому архіві Інституту археології НАН України (Фонд 22, №№ 20, 21). Але, по суті, в цілому ситуація не змінилася кардинально і нині. Створення банку даних пам'яток матеріальної культури другої половини ХІІІ-початку ХVІІІ ст. залишається актуальним завданням вітчизняної археології.

Нині можна навести лише окремі узагальнені праці та два десятки випусків "Нових археологічних досліджень пам'яток українського козацтва" й "Нових досліджень пам'яток козацької доби в Україні", котрі на протязі останніх років видаються Науково-дослідним центром "Часи козацькі", Українським товариством охорони пам'яток історії та культури, Центром пам'яткознавства НАН України та Українським Товариством охорони пам'яток історії та культури. Але, повторимо ще раз, – створення цілісної картини являється нагальною проблемою вітчизняної археологічної науки.

Можливості археології для вивчення пам'яток посткозацької доби нині епізодично використовуються лише під час реконструкції садиб окремих визначних особистостей.

Останнім часом певною мірою проходить "реанімація" антропологічних досліджень в даному науковому напрямку і вже досягнуто відчутних позитивних результатів.

Тепер, зробивши вступні зауваження і в цілому сформулювавши концептуальні засади, в наступному перейдемо до висвітлення поставленої у назві роботи теми і спробуємо зробити це найбільш об'єктивно з наукової точки зору.