dc-summit.info

история - политика - экономика

Вторник, 20 Февраля 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Частина 3

Українці: народ і його земля. Частина 3

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

У зв'язку з "базовим" значенням "руського" терміну, ми повинні вже у вступній частині згадати про найбільш вірогідну концепцію (і з нашої точки зору) про його походження. Її запропонували О.Мельникова та В.Петрухін і вона більш детально буде розглянута у відповідному розділі даної роботи. Якщо ж говорити коротко, то дана гіпотеза зводиться до слідуючих моментів.

На першому етапі взаємовідносин скандинавського та східнослов'янського світів, в умовах зародження державності у формі надплемінних територіально – політичних структур, проходить запозичення назви "русь" як етносоціального терміну з домінуючим етнічним значенням. Проникнення скандинавів на південь від Приладожжя в ІХ ст. було спочатку епізодичним і пов'язаним із виходом окремих експедицій до Чорного моря. Їх рух по річках Східно – Європейської рівнини ще не був, мабуть, пов'язаним з осіданням в східнослов'янських поселеннях.

На другому етапі, коли вже формується східнослов'янська держава, головною її консолідуючою силою стає великокнязівська дружина, до складу якої входили і скандинави. Успішність її діяльності в повній мірі залежала від відповідності внутрішнім соціально – економічним процесам державотворення у східнослов'янському середовищі. Зайди – варяги, які збирали данину з племен північного регіону Східної Європи, були вигнані; скандинавський конунг - "князь" потім був призваний "зі всією руссю" (тобто військовою дружиною) по "ряду" – договору. Варязькі дружини на півночі Східної Європи стають не лише конкурентами місцевої знаті в експлуатації проживаючого там рядового населення, але й її природними союзниками, що являли собою завжди готову і, головне, не пов'язану з представниками місцевих племен військову силу. Нейтральною, не пов'язаною із племінними традиціями, являлась і самоназва "русь".

Далі, коли "Віщий Олег" захопив Київ й інші південні території, його дружина стала вже поліетнічною. Вірогідно, цей етап у розвитку "руської" назви засвідчений і в творі візантійського імператора Костянтина Багрянородного "Про управління імперією", в якому соціальне значення цієї назви домінує над етнічним. Поширення терміну "русь" на поліетнічні великокнязівські контингенти вело до швидкого розмиву початкової етнічної прив'язки до власне скандинавів.

Як не парадоксально, але на всьому протязі своєї історії скандинавське за походженням слово "Русь" має яке-небуть пряме відношення до скандинавів лише у додержавний період розвитку східнослов'янського суспільства, а його еволюція відображає етнокультурні та соціально-політичні процеси становлення східнослов'янської державності. До цього лише слід додати – з центром у Києві. З початку ІІ тис. н. е. термін "русь" починає відноситися лише до представників східнослов'янського етнічного масиву. Як писав О. Зінов'єв: "Історія подібна річці: вона тече туди, куди можна текти".

Не будемо тут розглядати питання поширення "руського" найменування по території східнослов'янського світу в перші століття ІІ тис. н. е. – це нами було вже зроблено раніше, а перейдемо до післямонгольських та більш пізніших часів, у відношенні яких "магістральний" шлях у зміні самонзв автохтонів прослідкував П.Толочко, який відзначав, що: "Незважаючи на мозаїчну строкатість картини історичного розвитку земель Південної Русі другої половини ХІІІ-ХVІІ ст., в його основі лежали стабільні структуротворчі засади, успадковані від Київської Русі. Серед них, насамперед, уявлення про територіальну цілісність країни, яке не зникло навіть за умов фактичного розчленування її між сильними сусідами. Характерно, що це уявлення усвідомлювалось не лише власною інтелектуальною елітою, зокрема козацькою старшиною, а й правителями сусідніх держав. Другим важливим, можливо, навіть головним чинником інтеграційних процесів було почуття етнічної єдності народу, який усвідомлював себе правонаступником києворуської спадщини і, незважаючи на всі випробування долі, зберіг власну назву і назву країни – Русь".

Далі, з вибірковим використанням різноманітних письмових джерел, ним подаються основні етапи у зміні розглянутих найменувань: до 20-х років ХІV ст. більшість південних та західноруських земель опинилися у складі Великого князівства Литовського, в результаті чого воно стало називатися ще й Руським; після Люблінської унії 1569 р. політична влада над усіма південноруськими землями фактично опинилася в руках польського уряду, але незважаючи на полонізацію краю, на рівні народної свідомості і в міждержавних стосунках він лишається Руською землею, Руссю; з кінця ХVІ ст. до початку ХVІІ ст. назва "Русь" стала, по суті, одним із важливих символів національного відродження, нерозривного зв'язку з давньоруським періодом історії; особливо велика увага в збереженні давніх традицій належала православній церкві; Богдан Хмельницький називав себе князем руським, "единовласникомъ и самодержавцем Рускимъ", а свою державу – князівством, межі якого сягали Львова, Холма і Галича (титул був йому наданий єрусалимським патріархом Паісієм). Слідуючий термін – "Мала Русь" – набуває великого поширення після Переяславської ради 1654 р. Поступово цей термін, що з'явився ще на початку ХІV ст. разом з "Великою Руссю", із сфери літературно – духовної перейшов у державно – політичну. Він фігурує у гетьманських універсалах і листах вже в другій чверті ХVІІ ст., а також у звітах московських послів про їх зустрічі з великим гетьманом та його оточенням.

"З усією очевидністю напрошується висновок, що назва козацької держави "Мала Русь" була місцевого південноруського походження. Вона формувалася поступово впродовж ХІV-ХVІІ ст.; спершу відносилася до Галицько – Волинської держави, а потім поширилася і на всю Південну Русь. Знайомство з офіційними документами, особливо часів національного відродження, свідчить, що назва ця відображала, з одного боку, розуміння церковно – козацькими колами спадковості історичного розвитку від часів Київської Русі, з іншого – стверджувала народження й існування на терені давньоруської спадщини ще однієї держави. Це було своєрідне заперечення претензій московських царів і патріархів на право видавати себе за єдиних представників всієї Русі".

Але якщо в Московії цей термін "прижився" в повній мірі, то західні сусіди наших предків його принципово не визнавали. Для Польщі, яка не полишала надій на повернення колишніх володінь у Середньому Подніпров'ї, цей порубіжний для неї регіон іменувався "Україною" у значенні окраїни власних володінь, на яких проживали русини. Говорячи ж про етнічне самоусвідомлення місцевого населення відзначається, що на відміну від термінів "Україна" і "Мала Русь" назва "Русь", котра одинаково прикладалася до країни, народу, мови і віри, не була новоутворенням епохи відродження. Її зберіг народ з часів Київської Русі. Під цим ім'ям він знав себе і був відомим світу в ХІІІ-ХVІІ ст. Зокрема польський письменник ХVІ ст., родом з Перемишля (сучасного Пшемисля), С. Ожеховський називав себе руським за походженям, а за народністю поляком (gente Ruthenus, Natione Polonus). Та і мова, як і в часи Київської Русі, в Галицько – Волинському князівстві була руською. Так її південноруси називали і в ХІV-ХVІІ ст.

В той історичний період: "Родова назва "Русь" присутня у всьому: в означенні землі, країни, держави, народу, мови і навіть віри. Це незаперечний доказ безперервності історичного розвитку населення Південної Русі від слов'яно – руських часів до періоду пізнього середньовіччя. Історична пам'ять народу, незважаючи на татарські й пізніші лихоліття, зберегла давньоруську систему понять і ідеалів, усвідомлення його органічної невіддільності від давньоруської спадщини. Проведений аналіз джерел показує повну неспроможність гіпотези М. Погодіна – О. Соболевського про непричетність українців до історії Київської Русі і їх пізнішу появу в Середньому Подніпров'ї з Прикарпаття, а також близької за змістом концепції польських істориків ХІХ ст. (К. Шайноха, А. Яблонський і ін.), за якою освоєння безлюдних земель Південної Русі відбувалося завдяки Польщі".

Окрім того, вищезгаданий дослідник розглянув і проблему використання терміна "Україна" в південноруських літописах та актових докуменах. Ним відзначено, що в домонгольські часи мова йшла про "українські", тобто окраїнні території Переяславського, Галицького та Володимирського князівств (про що вже говорилося вище). А в письменних джерелах другої половини ХІІІ-ХІV ст. назви "Оукраїна", "Країна", "Вкраїна" зустрічаються у розповідях про західноруські й порубіжні з ними землі. Під 1517 р. в Густинському літописі ця назва вживається в сучасній мовній формі, але лише стосовно Галицького пониззя Дністра. І під тим же роком у хроніці Литовській і Жимойтській говориться про іншу "Україну" – литовську, котра межувала з Московією. Кілька важливих згадок про Україну кінця ХVІ-початку ХVІІ ст. зафіксовано в Баркубалівському літописі, щоправда без чітко окреслених територіальних меж. Як і в ХVІІ ст., коли даний термін згадується у значенні окраїн державних територій.

Тож "випадки вживання термінів "Україна", "Оукраїна", "Країна" протягом другої половини ХІІІ-ХVІІ ст. в літописах і актових документах, які можна значно збільшити, незаперечно засвідчують їхній географічно – орієнтувальний характер. Ними означались окраїнні (порубіжні) території, що перебували під політичним (чи й цілком в адміністративному) підпорядкуванні Польщі, Литві, Росії, Туреччині. Незважаючи на те, що в ряді випадків слова ці написані з великої літери, вони не були власними географічними назвами. Не випадково майже завжди знаходяться в словосполученні, мають пояснювальні слова: "Литовська Україна", "государеви Украинные города" тощо.

Аналіз південноруських літописів, актових документів показує, що серед чисельних "україн", які з'являлися і зникли у відповідності до змін політичної карти Східної Європи ХV-ХVІІ ст., одна із них поступово набувала конкретного географічного змісту, ставала осередком формування козацької державності. Йдеться про землі колишніх Київського і Чернігівського князівств, що лежали на обох берегах Дніпра і становили собою окраїну стосовно Польщі, Литви, Росії і Степу, де повновладними господарями почували себе Кримське ханство і Туреччина".

В одній із наступних робіт П.Толочко стисло, але в повній мірі, виклав свої погляди на підняте ним же питання, згадавши при цьому й процеси, що відбувалися на протязі ХVІІІ-ХІХ ст.:

"Цитовані та інші згадки терміна "Україна" в літописах та актових документах переконливо свідчать, що протягом ХVІІ-початку ХVІІІ ст. він поступово набув значення конкретного географічного поняття, рівнозначного назвам інших південноруських земель: Волинь, Поділля, Запоріжжя, Червона Русь, Сіверія, Покуття.

Водночас чітко визначилась тенденція виходу терміна "Україна" за межі земель, які первісно позначались цим словом. Доводиться, проте, визнати, що процес цей у ХVІІ-ХVІІІ ст. не мав завершення, а тому назва "Україна" часто супроводжувалася уточнювальними словами: "Малоросійська", "Козакоруська" і "Козацька".

Ставши територіальним осередком гетьманської держави, Україна не передала їй своєї назви. Як і раніше, в усіх сферах життя широко вживалася давня етнічна й політична назва "Русь – Мала Русь".

Переважного поширення термін "Україна" набув тільки у другій половині ХІХ-на початку ХХ ст. Заслуга в цьому належала українській інтелігенції, яка очолила рух за національне відродження народу. Початок цьому процесу поклав видатний учений – просвітитель М. О. Максимович, який заснував наприкінці 50-х років ХІХ ст. альманах "Украинец". У пізніх його творах терміни "Південна Русь" та "Мала Русь" поступилися слову "Україна". Не без його впливу аналогічні процеси відбулися і в художній літературі. Велика роль в утворенні нової назви належала геніальному українському поету Тарасу Шевченку. Не тільки в поезіях, але й в листах до друзів він незмінно називав свою далеку батьківщину Україною...Остаточному утвердженню терміна "Україна" сприяла велика науково – просвітницька діяльність визначного українського історика М. С. Грушевського, зокрема його фундаментальна багатотомна праця "Історія України - Руси".