dc-summit.info

история - политика - экономика

Среда, 19 Сентября 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Частина 2

Українці: народ і його земля. Частина 2

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

В даному дослідженні ми не маємо за мету робити акцент на глибоке вивчення самого походження сучасної назви "Україна" (варіантів з даного приводу, особливо позанаукових, безліч). Лише відзначимо, що, на нашу думку, етимологію цього терміну найбільш чітко пояснив ще в ХVІІ ст. П. Шевальє – француз, який довгий час перебував при дворі польського короля й безпосередньо контактував з українсьими козаками: "Країна, де мешкають козаки, зветься Україною, що означає окраїна". З точки зору підданого Франції, придніпровський регіон Східної Європи дійсно являвся "окраїною" європейського землеробського світу – за ним починався номадський Степ. Слід до того ще й зауважити, що до такого нового географічного бачення східним краєм землеробської цивілізації вважалася Польща.

Треба відзначити, що цікаве і глобальне по своїй суті "україське питання" у його розвитку привертало і нині привертає увагу багатьох серйозних дослідників, до яких, в першу чергу, слід відносити М. Грушевського. Вже у "Вступних замітках" своєї фундаментальної "Історії України – Руси" він відзначав:

"Ся праця має подати образ історичного розвою життя українського народу або тих етнографічно – політичних груп, з яких формуєть ся те що ми мислимо тепер під назвою українського народу, инакше званого "малоруським", "південно – руським", просто "руським" або "русинським". Ріжнорідність сих назв не має особливого значення, бо покриває поняттє само по собі ясне; вона цікава тільки як характеристичний прояв тих історичних перемін, які прийшлося пережити сьому народови. Його старе, історичне імя: Русь, Русин, руський, в часи політичного і культурного упадку було присвоєне великоросійським народом, котрого політичне й культурне житє розвинуло ся на традиціях давньої Руської держави, і великоросійські політичні організації – як вел. кн. Володимирське і потім вел. кн. Московське уважали себе спадкоємцями, наслідниками тої старої Руської (Київської) держави, передовсїм – наслїдком династичних зв'язків своїх з київською династією. Уже в ХІV в., коли вага полїтичного житя пересувала ся в сторону великоросійську, а українське політичне житє концентрувало ся в західній Українї, в державі Галицько – волинській, - до сеї держави прикладається імя "Малої Руси". Так Юрий – Болеслав, глицько – волинський князь, титулує себе в одній грамоті (1335 р.) dux tocius Russie Mynoris. Частїше уживаєть ся се імя в грамотах царгородського патріархату ХІV в., що протиставляв тою назвою...галицько- волинські єпархії північним, московським землям; може бути, що під впливом сеї церковної термінології ужив сю назву і Юрій-Болеслав. Потім ся назва виходить з уживання, але коли в ХVІІ в. український народ також входить в склад Московської держави, й виникає потреба відріжнити його від московського народу, термін "малоросійський", "Малоросія" стає офіційно прийнятим на довго, в російській державі і по сей час, а під впливом сеї офіційної термінології і в лїтературнім уживаннї в Росії і в західній Європі се означеннє починає випирати старші означення (в німецькім kleinrussich, в французькім petit-russe і т. п.). Але української спільности імя се не приймало ся і натомість все ширше уживаннє входила назва "Україна", "український". Стара ся назва, уживана в староруських часах в загальнім значенню погранича, а в ХVІ в. спеціалїзована в приложенню до середнього Поднїпрова, що з кінцем ХV в. стає таким небезпечним, в виїмкові обставини поставленим, на вічні татарські напади виставленим пограничем, – набирає особливого значення з ХVІІ в., коли та східна Україна стає центром і представницею нового українського житя і в різкій антитезі суспільно-політичному і національному укладови Польської держави скуплює в собі бажання, мрії і надії сучасної України. Імя "України" зростаєть ся з сими змаганнями і надіями, з сим бурхливим вибухом українського житя, що для пізнїйших поколінь стає провідним огнем, невичерпним джерелом національного і суспільно-політичного усвідомлення, надій на можливість відродження і розвою. Літературне відродження ХІХ в. прийняло се імя для означення свого національного житя". Цитований вище історик все ж розпочинає слов'янську історію в інших місцях даної багатотомної фундаментальної праці з початку середньовічних часів, а не із вищезгаданого давньоруського та послідуючих періодів, і це цілком логічно.

Як і те, що в даній частині Європи задовго до появи слов'ян на історичній арені проживали чисельні інші народи. Треба також пам'ятати: "Надзвичайна складність етногенезу на нашій території виключає можливість пошуку єдиного народу – предка для сучасних українців. Ми не можемо вибирати в давній історії, що є кращого, й оголошувати своїм, а на решту явищ не звертати уваги або великодушно уступати іншим народам. Все, що відбувалося в межах України впродовж тисячоліть, є "наше" і, так чи інакше, генетично успадковане українським народом. При всіх міграціях і навіть військових катаклізмах не зафіксовано жодного факту повної зміни етносів на території майбутньої України. Якась частина населення завжди лишалася жити на своїх предковічних місцях і саме вона, хай і в зміненому етнічному вигляді, була гарантом збереження історичної пам'яті, культурного і життєдіяльного генофонду регіону. Тож, упродовж тисячоліть різноетнічні давні народи, зливаючись і розпадаючись, поступово витворювали сучасну етнокультурну карту Східної Європи, в тому числі й України". Як вже зауважувалося вище, культурогенез не можна змішувати з етногенезом.

І ще одне важливе зауваження з цього приводу: "Етноісторичний процес будь-якого народу, зокрема слов'янського, конкретно українського, не можна звести до простого біологічного відтворення поколінь одного етносу. Уже від самого початку свого зародження українці були частиною слов'янства, як їхні предки – частиною індоєвропейського світу. Їхній розвиток відбувався у безпосередніх контактах і взаємовпливах із сусідніми, такими ж етноісторичними, спільнотами. Поряд з процесами диференціації, виділення та самоусвідомлення окремих етнічних груп і народів мали місце процеси інтеграції, коли в результаті змішування різних племінних груп утворювалися інші народи. Ця закономірність притаманна насамперед тим слов'янським утворенням, які в процесі розселення осідали на чужих територіях і змішувались із субстратним населенням".

Але поява нової самоназви, як показника самосвідомості етносу, що склався, безумовно передбачає наявності певного контексту, іноетнічного оточення; самоназва не лише виділяє певний народ, але й протиставляє його іншим народам. Власне й саме формування слов'ян як етнічної спільноти завершилося лише в процесі їх руху на Дунай в умовах гострого протистояння з оточуючими спільнотами і, особливо, Візантії.

В. Баран, розглядаючи питання ранньослов'янської історії в Україні, виділяє три хронологічні етапи.

Перший із них доцільно називати праслов'янсько-венедським і він визначається у хронологічних рамках І-ІV ст. н. е. та відповідає римському періоду в історії Європи. Нижню дату цього етапу окреслює поява в римських джерелах перших писемних згадок про венедів в Сарматії (Пліній Старший, Таціт, Птолемей). Верхню межу замикають гунська навала, антсько – готські війни наприкінці ІV ст. і поділ венедів ще на дві групи, які фіксують виділення в межах венедської спільноти антів і склавінів, які, за Йорданом, "походять від одного кореня". Дана теза згаданого автора одночасно визначає праслов'янську належність венедів.

Другий етап займає хронологічні рамки V-VІІ ст. У ньому закріплюється поділ венедів на три окремі групи: венедів, антів і склавінів. Етнонім sclave (склавіни) – латинізована форма самоназви "слов'яни", що визначає рівень їхньої самосвідомості, починає поширюватися на всі слов'янські племена. А верхня межа другого етапу позначена появою тринадцяти нових племінних груп на території Східної Європи і багатьох аналогічних утворень у Європі Середній.

Їхня кристалізація вже відноситься до третього етапу. Знаменним в історії слов'ян тих часів було їх велике розселення за межі історичної прабатьківщини на землях між Верхнім та Середнім Дніпром і Віслою. Це, в свою чергу, стало основою формування нових слов'янських груп, "замішаних" на субстратах захоплених регіонів – зародків майбутніх слов'янських, в тому числі й східнослов'янських, народів.

Якраз другий етап позначається великою активністю слов'ян на історичній арені Європи. На ці часи припадає початок боротьби південної групи східних слов'ян з кочовиками – тюрками придніпровських степів, поразка антів від аварів, їхня інтеграція із склавінами й послідуюче зникнення з писемних джерел їх імені – антів (окраїнних).

Третій етап в історії слов'ян датується VІІІ-ІХ ст. Він позначається утвердженням їх самоназви в істориній літературі. Тепер дуже рідко вживається етнонім "венеди". Історичні джерела називають велику кількість конкретних племен, відкриті поселення і городища яких густо вкривають значну частину європейського континенту. Незважаючи на глибоку диференціацію слов'янського світу, племена свідомі свого спільного походження. Слов'янами їх називають майже всі тогочасні письмові джерела. Найзнаменитішою віхою в історії слов'ян того часу стало виникнення державних структур. При чому першими з'являються слов'янські держави не на корінній слов'янській території, а в регіонах, де слов'янське населення розмістилося на землях бувшого римського лімеса, що є незаперечним доказом впливу античних центрів на державотворчі процеси багатьох європейських народів, у тому числі і слов'ян.

Та, на закінчення висвітлення періодизації слов'янської історії в І тис. н. е., ще раз повернемося до другого із представлених хронологічних періодів, з якого і почнемо розгляд усієї піднятої тут теми в послідуючих розділах.Адже якраз тоді відбулося розчленування загальнослов'янського "дерева" на три самостійні "гілки". Унікальність ранньосередньовічних слов'янських старожитностей V-VІІ ст. полягає ще і в тому, що вони, з одного боку, уможливлюють ретроспективне виділення слов'янського етнографічного компонента у попередніх синкретичних культурах першої половини І тис. н. е., а через них – у більш ранніх. З іншого боку, вони становлять підгрунтя, з якого виростають усі наступні слов'янські культури, що репрезентують уже ті слов'янські племінні групи і союзи другої половини І тис. н. е., у середовищі яких зароджувалися ембріони сучасних слов'янських народів.

Але, в контексті нашого дослідження, для нас важливим являється й вже згадане вище спостереження одного із вищецитованих авторів у відношенні до походження самої назви "Україна": "Як відомо, етнонім "анти" не слов'янського, а іраномовного походження. Антами називали порубіжне із Степом слов'янське населення іраномовні степові скіфо-сармати. Ця назва з індо-іранського означає "крайні", "окраїнні". Вона була прийнята в іранському звучанні візантійськими письменними джерелами, але утримувалася в них лише лише до початку VІІ ст. Надалі етнонім "анти" зникає з писемних джерел, як зникають із Північного Причорномор'я іраномовні племена. І все ж він не загинув безслідно, а залишився в народній традиції й був зафіксований Літописом під 1187 р. у формі "Україна". При цьому ця літописна згадка відноситься до тої ж порубіжної із Степом слов'янської території, де раніше існували поселення антів".

Звичайно, таке спостереження заслуговує уваги. Адже територіальний фактор, як і у П. Шевальє (про що мова вже йшла вище), мав незаперечний вплив в процесі появи даного етноніма. І всеж прикордоння на півдні східнослов'янського світу само по собі ще не являється єдиним поясненням цього. Адже "Україна", а вірніше "Оукраина", практично одночасно із вищенаведеною звісткою про події 1187 р. на землях сучасної Переяславщини, фіксується на Галичині та Волині, де слов'яно - кочівницьких контактів в середині І тис. н. е. аж ніяк не відбувалося.

Мабуть, як вже також відзначалося, в процесі етногенезу сучасних українців не все відбувалося просто й однозначно: як і в кожному значному історичному явищі, що траплялися на протязі поступу в часі та просторі того чи іншого народу, не було однопричинності, відбувався вплив різних факторів тогочасного реального життя, яке в багатьох своїх складових ще недоступне для грунтовної реконструкції (а може ніколи цього і не станеться).

Переходячи ж до наступного періоду в розвитку автохтонного населення півдня Східної Європи – до епохи Київської Русі (за кабінетним визначенням), або ж "Руської землі" / "Русі" (як називали свою країну місцеві жителі в ті часи) – слід відзначити, що проблемою походження "руського" терміну займалися багато дослідників і на сьогодні вже відомо близько двох десятків гіпотез з цього приводу. Ми не будемо всіх їх тут розглядати детально – це вже робилося в багатьох інших випадках. Відзначимо лише те, що основними концептуальними блоками серед них є два – південне або ж північне походження самої назви.

При цьому слід пам'ятати, що історична самосвідомість кожного народу формується насамперед за все у його соціальної та інтелектуальної еліти – в нашому випадку у князів та їхнього оточення, а також у "книжників" тих часів. Звичайно, такий процес був направлений на виявлення "реальних" (з точки зору середньовічної людини) витоків і "реального" родичання із цивілізованим світом. Проблема початку, історичних витоків являлася основною проблемою під час процесу формування самосвідомості. Центральною являлася дана проблема і для основного давньоруського джерела – так званого Початкового літопису, в якому формувався погляд на Русь "із середини".