dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 16 Августа 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Частина 1

Українці: народ і його земля. Частина 1

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

У багатьох попередніх випусках "Саміта" ми знайомили читачів з точками зору кожного з членів редколегії стосовно їх розуміння цивілізаційно-державотворчих процесів на території України в різні історичні періоди. Але залишився ще один, досить важливий аспект глобальної історії цього європейського народу – його становлення як окремого етносу протягом багатьох століть. Адже і в цьому важливому питанні існує безліч версій, котрі основані як на розумінні процесів нашого минулого, так і на "ура-патріотичній" основі. Тож звертаємо увагу якраз на цю тему в наступних випусках.

"Живий народ не хотів вмирати." – ці слова стали загальним символом запропонованого проекту. Так писав ще в перший рік минулого ХХ століття молодий і гарячий львівський дослідник Лонгин Цегельський. Але вже пройшло більш як 100 років, а проблема залишається актуальною і донині. Слід відзначити, що ХХІ століття відкриває перед історичною наукою нові горизонти. Зокрема, світовий досвід наочно засвідчує: історія як наука надалі не може результативно розвиватися лише в межах подієвого вивчення цивілізаційного процесу, послідовної реконструкції його причинно – наслідкових виявів у різних хронологічних періодах. Охопити цей процес у всій його багатомірності та багатогранності можна лише через паралельне дослідження його як історичної об'єктивності, так і суб'єктивної реальності у комплексному сприйнятті певних суспільних страт і цілих соціумів. Останнє означає: сьогодні в ряд дослідницьких пріоритетів поряд з такими традиційними галузями, як політична, економічна, соціальна історія, все впевненіше входить історія інтелектуальна, історія ідей, поглядів, ментальних засад та свідомісних рівнів, ціннісних орієнтацій, нормативів поведінки, моральних та духовних устоїв тощо.

Погоджуючись з такою точкою зору В. Смолія слід приєднатися і до його думки про те, що, на відміну від більшості європейських країн, українські історики нині фактично роблять перші кроки на шляху опанування ментально – свідомісного зрізу свого національного історичного процесу, освоєння напрацьованого за попередній часів інтелектуального багажу.

Це в повній мірі відноситься і до проблеми вивчення історії формування ідентичності сучасних українців (хто ми?, звідки ми?, куди рухаємося?) навколо якої нині існує багато спекуляцій, міфів і навіть невігластва. Одна із учасників проведеної відносно недавно серйозної дискусії з цього приводу Н. Яковенко цілком слушно відзначила, що: "Історична пам'ять" – я завжди беру це поняття в лапки – є синонімом міфу, бо історичної пам'яті як такої не існує. "Історична пам'ять" – це міф, сфабрикований підручниками та популярною історією. У ситуації, в якій опинилася Україна під час Перебудови і за початків незалежності, постала проблема перемонтувувати стару "історичну пам'ять", виготовлену в кабінетах партійних керівників. Як вона була перемонтована, яких клінічних форм вона набрала (я не боюся вжити це слово) – краще скажуть колеги-археологи...Я би повторила слідом за незабутнім Свиридом Петровичем Голохвастовим: "Все от необразованности". Тому що абсурдні ідеї, висвітлені аматорами на кшалт Плачинди, або археологами, які займалися одними проблемами, а потім занурилися в речі, їм незнайомі, на зразок Шилова, були зустрінуті з таким ентузіазмом інтелігентною спільнотою України – письменниками, журналістами, учителями. А це показує, яким був рівень освіти цього середнього прошарку інтелігенції в Україні. Рівень, гідний Плачинді...Тому що інакше цю ситуацію пояснити важко".

Але серйозний та виважений підхід до проблеми вивчення процесу становлення ідентичності сучасного місцевого українського населення продовжує знаходитись поза увагою ура-патріотів і нині. Ось один із таких прикладів своєрідного бачення, висловлений вже після проведення вищезгаданого обговорення актуальної проблеми: "Якщо уважно вдивитися в дзеркало цієї історії, то який збірний портрет нашої нації ми в цьому побачимо? Це буде не змучене кріпацькою працею лице гречкосія, не "чаєчка при битій дорозі". Ні. Ми побачимо степового рицаря "з бритою головою та довгим чубом", що стоїть на ринку здобутого приступом ворожого міста "у вимазаних дьогтем шароварах і з нагайкою в м'ятих руках" серед відрубаних голів чужеземців". Як говорив ще один літературний герой комедії Михайла Старицького "За двома зайцями" Прокіп Свиридович Сірко: "Аж страшно!".

Але окрім такого "войовничого" погляду на проблему українства нині існують і менш екстримні погляди з даної тематики, котру, на думку їх авторів, традиційна академічна наука вирішити не може в силу своєї зацікавленості та однобічності. Тож і продовжують вони "рятувати" вітчизняну історію пропонуючи їй свої власне розуміння даного історичного явища. При цьому на перше місце вже виноситься етнічний бік проблеми, розглядається роль українців серед інших людських спільнот і навіть заявляється, що це робиться вперше.

В одному із таких "компендіумів" повідомляється, що в Малій Азії в давнину поруч з хеттами проживали каски або кашки, які за назвою були близькими до козаків; середньовічні сіверяни являються нащадками іраномовних кімерійців І тис. до н. е., а всі слов'яни, в цілому, - теж іраномовних скіфів; між готами – германцями і козаками, виявляється, простежуються певні зв'язки (та що там з козаками, з усіма слов'янами); сліди східнослов'янського древлянського племені начебто віднаходять в Середній Азії (в долині ріки Зеравшан). Окрім того українські козаки виявляють багато спільного і з радшпутами – індійськими "козаками". І взагалі "історія чисельних давніх держав Середньої Азії (Бактрія, Парфія, Согдіана, Хорезм) виявляє подекуди просто дивовижні зв'язки з давньоукраїнською історією. Безумовно, не випадково". Ну а з "дрібних" зауважень відзначимо лише два: виявляється, Максим Кривоніс за походженням був шотландцем, а слов'янам – венедам завдячує своєю назвою італійська Венеція.

Автор іншої, не менш "глобальної" праці, свій пошук направив у інший бік і при цьому теж добився "феноменальних" результатів. Виявляється прабатьківщиною українства могли бути лише гори – і однозначно карпатські. А ще конкретніше – печери в них. Цей "дослідник" не знає, що місцеві печери (на відміну від кримських чи балканських) не були придатними для тривалого проживання навіть у епоху кам'яного віку. Вони були сирі, що виявилося під час досить тривалих археологічних досліджень (люди тут жили на відкритих площадках). Але "чим далі, тим страшніше": виявляється наші предки заснували не лише Прагу, Москву, Братиславу, Вільно та Краків, але й східну частину угорської столиці, котра називається Пешт. Та що там цілий ряд конкретних міст: "магнатерія українського походження становила левову частку (до 80%) панівних еліт не тільки в слов'янських країнах (Польща, Чехія, Словаччина), а в інших наших індоєвропейських сусідів (Угорщина, Ромунія, Росія). Більше того, протягом багатьох століть там панували династії руського походження (Ягеллони в Польщі, Литві, Угорщині та Чехії, Арпади, починаючи з Андрія І, в Угорщині, Рюриковичі (Олеговичі), а потім і Романови – Кобили в Росії".

Мабуть досить, бо далі лише залишається визнати слушним і вірним старий анекдот про те, що людиноподібна мавпа пішла від українця. А для повної постановки точок над "і" згадаємо вислів Ф. Ніцше: "Я вже давно замислювавсь над тим, чи переконання часом не лютіший ворог правди, ніж сама брехня...Цього разу я хочу поставити вирішальне питання: чи є взагалі якась різниця між брехнею і переконаннями? В те, що вона існує, вірить цілий світ, – але хіба є така дурниця, в яку б не вірив цілий світ? Будь яке переконня має свою історію, пройшло певні стадії розвитку, намагалось звестись у тій або іншій формі, заходило в глухий кут: переконанням воно ставало по тому, як довгий час іще не було ним і значно довший – навряд чи було ним".

Тож слід знову повернутися (звичайно, з нашої точки зору) до серйозного наукового розгляду цієї цікавої, хоча і досить складної, теми. А для початку зупинимося на загальних теоретичних положеннях, необхідних для грунтовного й об'єктивного розгляду процесу розвитку самоусвідомлення автохтонів півдня Східної Європи, безпосередніх предків сучасних українців, на протязі тривалого часу – з V по ХІХ ст. Такі хронологічні межі слід пояснювати тим, що якраз тоді й відбувався етногенетичний поступ даної європейської спільноти, яка пройшла кілька важливих історичних фаз власного самоусвідомлення і закріплення назви на сучасній території. Зазначимо, що дана праця стала продовженням наших попередніх студій у даному напрямі.

Звичайно, ми не стали "піонерами" у цьому відношенні. Можна назвати хоча б праці Л. Залізняка, В. Вівчарика, В. Балушка та інших серйозних дослідників. Але в них, на нашу думку, змішуються такі поняття як "етногенез" і "культурогенез", а це приводить до того, що український етнос вже в основному сформувався півтори тисячі років тому; Русь являлася проукраїнською державою і т. п. На наше переконання, це все ж спрощений шлях вивчення історичного поступу предків сучасних українців, що був набагато складнішим. Адже що ж тоді робити хоча б із фіксацією регіональної самосвідомості, яка була відображена у творі одного видатного нашого земляка:

"Дивлюся – вогник: плоти пливуть. Чути людські голоси. Я тоді знов до батька:

- Тату!

- Що синку?

- Що там за люди пливуть?

- То здалека. Орловські. Руські люди, з Росії пливуть.

- А ми хто? Ми хіба не руські?

- Ні, ми не руські.

- А які ж ми, тату? Хто ми?

- А хто ж там знає, - якось журливо проказує мені батько. – Прості ми люди, синку...Хахли, ті що хліб обробляють. Сказать би, мужики ми...Да...Ой-ой-ой...Мужики і квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зосталось".

Хоча вищезгадана точка зору шановних колег також є певною мірою зрозумілою. Адже, вивести коріння тієї чи іншої національності із далекого минулого означає, в тому числі, забезпечити легитимність відповідного державного утворення, а обгрунтування конкретного моменту його появи як окремої етнічної групи ставало б серйозним аргументом в опреділенні сучасних політичних кордонів. Тому і в недалекій радянській, як і в емігрантській, науці продовжувалась ще донедавна тривала дискусія про етногенез українців. По великому рахунку ці питання не втратили актуальності й для сучасних істориків незалежної України, хоча нині науковці набагато більше уваги приділяють темам перервності історичного поступу, історії меншин та деяким іншим проблемам. При цьому, що відзначають і зарубіжні колеги, серед серйозних вітчизняних спеціалістів навряд чи знайдуться прихильники ексцентричних теорій, згідно яких стародавні археологічні культури відносяться до протоукраїнських.

Далі, акцентуючи увагу на даному науковому напрямі, в першу чергу слід нагадати, що етносом являється лише та сукупність людей, яка відчуває себе як таку, відрізняючи себе від інших аналогічних спільнот. Це відчуття членами етносу своєї групової єдності зазвичай іменують етнічною самосвідомістю, зовнішнім вираженням котрої являється самоназва (етнонім). Самосвідомість членів етносу як би фіксує уявлення про спільність території ("рідної землі"), мови ("рідної мови"), особливості культури та психіки, котрі відрізняються від інших, а також певну спільність походження й історичної долі людей, які входять до цього угруповання.

Етнічна самосвідоміть, що сформувалася під час етногенезу, фактично виступає потім не лише як найважливіший опреділювач етнічної приналежності (що відтісняє у цьому відношенні навіть ознаку рідної мови), але і як сила, котра об'єднує членів кожного конкретного етносу й протиставляє їх у етнічному відношенні іншим етносам. В ході етнічного процесу може значно змінитися етнічна територія, а окремі частини етносу можуть навіть відколотися від його основного ядра; може змінитися словниковий запас мови, її морфологічні, синтаксичні та інші особливості, а деякі частини етносу взагалі можуть змінити мову, тобто піддатися мовній асиміляції; може дуже змінитися матеріальна та духовна культура і т. д. і т. п., але допоки у людей, які входять до конкретного етносу, зберігаються його специфічні риси й самосвідомість, етнос продовжує існувати як такий. Укріплення етнічної самосвідомості звичайно збігається із бажанням етносу мати власну соціально – територіальну (в тому числі – й державну) організацію, котра також забезпечує стійке існування етносу, збереження багатьох із вищеназваних елементів і насамперед усе – територіальної єдності.

Самоназви-етноніми досить часто знаходять відображення в географічних назвах – топонімах і це зрозуміло, адже в давні часи велику роль відігравало розмежування окремих етнічних територій. В прикордонних районах і в районах із змішаним населенням історична пам'ять у різних народів зберігається довго, навіть тоді, коли ці народи вже припиняють існувати як самостійні етноси. Тож багато із етнотопонімів дійсно відображають наявність в минулому або в нинішній час відповідного населення. Хоча, і не без певного обгрунтування, іноді висловлюється скептичне відношення на адресу етнотопонімів – їх використання в якості індикаторів для відтворення етнічної історії в значній мірі обмежене.

Спеціалісти з історичних дисциплін також зацікавлені у нових топонімічних дослідженнях. Адже топоніми виникали в певні історичні епохи, змінювалися з часом за своєю формою, а часто і за змістом, поширювалися в залежності від конкретних історичних подій – міграцій населення, крупних військових операцій, культурних, економічних та мовних контактів. І в цьому плані топоніміка теж являється частиною історії, вірніше історичної географії.

Та, коротко зачепивши вищерозглянуті загальні теоретичні питання, для розкриття піднятої теми слід також зупинитися і на взаємопов'язаних в цьому відношенні поняттях "етнос" і "територія". Розглядаючи друге із них слід відзначити, що: "Територія слугує базою для поступового розвитку і зміцнення...мовно – культурних, господарських, соціально – політичних й інших зв'язків всередині нових етнічних спільнот, котрі формуються". Можна навіть відзначити, що вона слугує базою і для самого виникнення таких зв'язків. А цитуючи далі В.Козлова слід акцентувати увагу на тому, що: "цілісність, безперервність етнічної території важлива, головним чином, як умова формування етнічної спільності; для стабільного ж існування вже сформованого етносу достатня наявність більш чи менш значного, цілісного й компактного, етнографічного ядра, співвідносячись або сполучаючись з котрим відокремлені частки етносу, проживаючи в середовищі інших етносів, можуть тривалий час зберігати свою мовно – культурну специфіку та самосвідомість".

При цьому територіальна близькість має значення і для формування етнічних спільнот не сама по собі, як "геометричний" факт: її роль полягає у полегшенні комунікацій, а також у можливості спілкування між людьми. Звідси витікає, що поняття близькості, сусідства, компактності розселення, а відповідно і єдності території, відносні та історично змінливі. Ці поняття істотно відрізняються в різних географічних умовах у залежності від того, наскільки вони сприяють спілкуванню сусідніх і більш віддалених груп; вони значним чином залежать від рівня технічно – економічного розвитку суспільства, насамперед усе від рівня розвитку транспорту і зв'язку.

Кордони етнічних територій відповідають комунікаційним можливостям конкретних суспільств на кожному етапі їх соціально – економічного розвитку. Сама ж етнічна територія в принципі завжди знаходиться в стані як би "рухливої рівноваги": з одного боку, вона підлягає порушенням в результаті іміграційних інвазій, причому асиміляційні процеси "заліковують" нанесений таким чином збиток у її цілісності; з іншого боку, наявна тенденція до розростання (природний результат розширення відтворення населення), а інколи – до відходу окремих частин етносу на чужі етнічні території.

Розглядаючи процес етногенезу у його розвитку слід також вказати на те, що на стадії формування нації територіальний аспект етносу набуває нового, особливо важливого значення. Характерню рисою національної свідомості стає бажання до політичного об'єднання заселеної нацією території, до організації її в єдину суверенну державу. А це, в свою чергу, стає запорукою подальшого існування та укріплення такої форми етносу.

Також треба пам'ятати, що трансформація самосвідомості місцевого населення в географічному відношенні була тісно пов'язана із еволюцією його самоназви в етнічному плані. Це в повній мірі відноситься й до формування сучасного українського етносу в просторі та часі на протязі значного часового відрізку його розвитку. І не слід також забувати про те, що етнос – це категорія історична, а тому вона, за словами Л. Гумільова, має "початок і кінець". Аналогічну точку зору висловлював і М. Брайчевський: "Процес етногонії завжди є процесом дуже конкретним. Суть його полягає у формуванні народів, але таких, що існують (чи існували колись) реально і їх виникнення охоплює точно визначені хронологічні періоди, про які можна сказати, що вони мають свій початок і свій кінець. Розуміння етногенезу як перманентного процесу, котрий розпочався десь на зорі людської історії і тягнеться до наших днів, позбавляє саме поняття реального змісту".

В свій час власне розуміння даної проблеми висловив також В. Петров: "Однак тут треба виразно відокремлювати лінію культурно – історичних традицій і етнічних зв'язків". А закінчуючи короткий аналіз цього питання, слід навести ще й точку зору Ю.Лесмана, який запропонував, що під етногенезом слід розуміти локалізований в часі процес народження етносу, але протяжність такого процесу може коливатися у суттєвих хронологічних проміжках. Етногенез означає появу досить значної, здатної до відтворення, господарчо- автономної групи людей, які мають самоназву – тобто власне ім'я, відчуття своєї єдності (у чому б така єдність реально не проявлялася), і, зокрема, впевненість у єдності своєї подальшої долі. Для появи нового етносу необхідна наявність реальної спілності, що пронизана інформаційними зв'язками й інтенсивність котрих являється достньою для засвоєння усіма членами етносу, який формується, своєї приналежності до нього та своїх відмінностей від чужих. Принагідно згадаємо і точку зору М. Крюкова, який сам процес етногенезу у найбільш загальному вигляді бачить у вигляді кількох етапів: "За наявністю певних зовнішніх умов складається сукупність факторів, під впливом котрих із декількох (часто різнорідних) етнічних компонентів починає формуватися нова етнічна спільність. В процесі її формування поступово і не одночасно з'являються ознаки, що відрізняють її від інших, синхронно існуючих етносів. Нарешті, коли ці ознаки стають достатньо відчутними, формується усвідомлення членами нового етносу як певної спільноти. Якраз поява відчутної етнічної самосвідомості, одним із проявів якого являється виникнення загальної самоназви, і являється свідоцтвом завершення процесу етногенезу".

Тож в подальшій роботі в межах піднятої тут теми ми будемо притримуватися якраз вищенаведених постулатів колег – професіоналів, а не ура-патріотичних висловів та заяв. Цим і повинна відрізнятися академічна наука від політичної заангажованості її опонентів (або ж і простого невігластва).