dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 19 Июля 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. Українська цивілізація і державність доби незалежності. Частина 3

Держава і цивілізація в історії України. Українська цивілізація і державність доби незалежності. Частина 3

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

На сучасну пору поняття цивілізації окрім культури обов'язково охоплює ще й економіку та політику. В цілому ж, цивілізованим суспільством нині вважається таке, яке досягло відповідних нормативних рівнів економічного та культурного розвитку, соціальної ефективності та політичної стабільності. Значна частина нормативів цивілізації закріплена в міжнародних документах — статутах ООН, ЮНЕСКО, документах ОБСЄ, міжнародних угодах тощо.

Людство пройшло тривалий шлях від локальних до регіональних (в політичному та географічному розумінні), а згодом і до глобальних цивілізацій. Глобальною цивілізацією вважається всесвітня людська цивілізація, яка включає в якості основних елементів дві регіональні цивілізації — європейську та північноамериканську.

При цьому варто враховувати, що сучасну всесвітню цивілізацію складають й інші регіональні цивілізації — китайська, японська, індійська, євразійська (з центром у Росії), а також локальні цивілізації (в тому числі й українська).

Розв'язання цієї інтриги полягає у визначенні внеску, який українська локальна цивілізація може й повинна зробити у вирішенні глобальних, універсальних для людства проблем. Існує українська реальність та інший, неукраїнський світ, який істотно чи не дуже, проте відрізняється від нашого, характеризується багатоманітністю й суперечливістю тенденцій розвитку. З цим світом ми змушені контактувати, взаємодіяти. Існує і всесвітня цивілізація, до складу якої Україна також входить. Ця цивілізація не вважає за доцільне рахуватися з внутрішньою самоізоляцією регіональних та локальних цивілізацій, жорстко спонукаючи їх вступати в діалог мовою ідеології, політики, економіки, культури тощо.

Таким чином, на початку XXI ст. склалася нова конфігурація цивілізацій, яка не вкладається в прокрустове ложе формули «західна/ незахідні цивілізації»; вона також заперечує тезу, що єдиним шляхом розвитку людства є перехід на західні моделі розвитку і засвоєння західних цінностей. Глобалізація всесвітньої цивілізації паралельно супроводжується регіоналізацією цивілізацій, створенням нових субрегіональних цивілізацій, які структуруються за релігійним, економічним, політичним та іншими критеріями.

Основна проблема сучасної теорії цивілізацій та історії української цивілізації полягає в тому, що в умовах плюралістичної пізнавальної традиції практично неможливо створити єдину, несуперечливу концепцію формування і взаємодії цивілізацій. Тому необхідно шукати компроміси, консенсус на основі наукової толерантності й зваженості. По відношенню до цивілізацій і культур необхідно сполучати або хоча б узгоджувати дві істини: екзогенну (зумовлену зовнішніми причинами) та ендогенну (результат внутрішніх факторів). Оцінки ж народів, цивілізацій та їхніх культур зсередини та ззовні (з точки зору зовнішнього світу) збігаються не часто. Особливо важко гомогенізувати суб'єктивну самооцінку цивілізації та її об'єктивні параметри: тут спрацьовує надзвичайно велика група факторів, тому досягти співпадіння як зовнішніх, так і внутрішніх оцінок і установок надзвичайно складно.

Зрештою, цей стан не слід надміру драматизувати: зіткнення різних концепцій, теорій, гіпотез та підходів стимулює евристично сприятливу атмосферу наукового пошуку й діалогу цивілізацій. Це означає, що перехід у другій половині XX ст. від класичних концепцій історії людства (наприклад, позитивістської та марксистської), які будували єдину картину світу на основі категорично-уніфікованого критерію, до неокласичних (модерністських та постмодерністських), які відкидають можливість створення єдиної картини світу, містив значний креативно-евристичний потенціал. Світ почав тлумачитися як єдність багатоманітності, де жодна цивілізація не має беззаперечних переваг, а є лише конкуруючим сегментом світового процесу розвитку.

Зазначимо, що наступну уніфікацію всесвітньої цивілізації передрікав ще О.Герцен. Як зазначив 1905 р. в своєму есе «Грядущий хам» Д. Мережковський, в майбутньому людство має виробити якісь середні критерії поведінки, зручні для більшості, й привести врешті-решт весь світ до спільного знаменника. «Мещанство победит и должно победить», — пишет Герцен в 1864 году в статье «Концы и начала». — Да, любезный друг, пора прийти к спокойному и смиренному сознанию, что мещанство — окончательная форма западной цивилизации». Почавши цією цитатою своє есе, Д.Мережковський продовжує: «Трудно заподозрить Герцена в нелюбви к Европе. Ведь это именно один из тех русских людей, у которых, по выражению Достоевского «две родины: наша Русь и Европа». Может быть, он и сам не знал, кого любит больше Россию или Европу. Подобно другу своему Бакунину, он был убежден, что последнее освобождение есть дело не какого-либо одного народа, а всех народов вместе, всего человечества, и что народ может освободиться окончательно, только отрекаясь от своей национальной обособленности и входя в круг всечеловеческой жизни».

Проблема специфіки, характерних рис української регіональної цивілізації, яка інколи визначається неологізмом «українська політична нація», значною мірою залишається tabula rasa соціального пізнання. Дехто може заперечувати цю тезу на тій підставі, що українська регіональна цивілізація має надзвичайно багато складових: і анамнез (спомин про героїчне та знеславлене минуле), і почуття другорядності (синдром «молодшою брата» Росії), і стійку толерантну компоненту традиційної свідомості, і амбівалентне відношення до Сходу та Заходу, і небажання з наукових позицій витлумачувати геополітичне й геоекономічне становище України, і мрійливо-химеричні міркування про унікальність України, і сучасний правовий нігілізм.

Суспільні науки в сучасній Україні — породження європейської історії і науки в цілому. В них панує європоцентричний підхід, ними часто ігнорується специфіка локальних цивілізацій та місцева історична реальність, в тому числі й українська. Для нас ситуація ускладнюється ще й тією обставиною, що спочатку Російська імперія, а згодом більшовизм впродовж тривалого часу фальсифікували українську історію. Вітчизняна ж історія і реальність не тотожна ні західноєвропейській, ні російській історії та соціальній реальності в цілому. У цьому — специфіка й велика проблема України як «мосту» між Заходом та Сходом, «санітарного кордону» між НАТО та Росією, «міжцивілізаційного простору» між європейською та євразійською культурами.

Цивілізаційна реальність України гетерогенна: в ній химерно поєднані певні модернізаційної проективності Заходу та традиційної стереотипічності Сходу. Тож не дивно, що здебільшого світоглядно-аксіологічний формат України вживається в контексті категорій-символів: Захід/Схід, Європа/Азія, цивілізованість/дикунство (варварство).

Якщо закони фізики, відкриті в Англії, в Україні діють бездоганно, то економічні закономірності, сформульовані Смітом і Рікардо, у нас спрацьовують все-таки специфічно, оскільки вони не настільки універсальні, щоб безапеляційно здолати національну специфіку, культуру, ментальність і т. ін. Якщо ринок в Англії має природні й усталені ознаки, то в сучасній Україні ринок спочатку повинен виграти конкуренцію з колгоспами, з попередніми традиціями господарювання й стереотипами світогляду, а вже потім виявляти ту чи іншу ступінь гомогенності з «універсальними законами ринку». Отже, плідність сучасних дискусій щодо України як нової країни і локальної цивілізації залежить від уміння вийти за межі крайнощів метаісторичних схем та релятивістських (а частіше — поверхово-споглядальних) підходів.

Визначальними ознаками суспільства є функціонування механізмів самовідтворення й самозбереження. Чому, наприклад, Швейцарія в минулому знайшла такі механізми, а Україна — ні? Невже різниця лише в державах-сусідах? Хіба сусіди Швейцарії — Франція, Німеччина, Австро-Угорщина та Італія — були менш агресивними, ніж Польща, Росія та Кримське ханство? Тут ми підходимо до одного принципового визнання: при цивілізаційному аналізі на перший план виходить дослідження здатності (і здатність як така) підтримувати свої відтворювальні механізми та потенціал вище критичного рубежу, який відділяє суспільне життя від смерті, виживання від деградації. Саме тут прихована сутнісна, фундаментальна різниця між одними спільнотами, які всупереч зовнішнім та внутрішнім небезпекам продовжують ефективне самовідтворення, та іншими, які втратили здатність відтворювати себе як суб'єкти історії. Останні, між іншим, є не якимось прикрим непорозумінням чи випадковістю, а складають величезний список-мартиролог зниклих народів і держав.

Ефективність відтворювальної діяльності людства і конкретних суспільств визначається, головним чином, такими факторами: а) зовнішніми небезпеками, які можуть підірвати потенціал самовідтворення суспільства або стимулювати його внутрішню дезорганізацію; б) внутрішніми небезпеками, які дезорганізують життєздатність (громадянські війни, нецивілізовані форми боротьби за владу, вичерпання національних ресурсів, етнічні та релігійні конфлікти тощо).

У кінцевому результаті функціонування суспільств залежить від здатності його членів зберігати потенціал відповідності своїх можливостей зростаючій складності зовнішніх та внутрішніх проблем, спроможності відповісти на реальні та потенційні загрози.

Водночас, життєздатність суспільств у сучасну епоху багато в чому залежить від спроможності сприймати позитивні, креативні інновації, встановлювати зв'язки з іншими країнами на рівні вимог часу.

Різниця між закритими та відкритими цивілізаціями містить чимало аспектів. Виявляється вона й на рівні особи. Зокрема, в тоталітарних та закритих суспільствах особа повністю підпорядкована цілому, оскільки системи цінностей таких суспільств вимагають придушення інновацій, заперечення свободи мислення і дій вище встановленого владою або традицією рівня (зрізати все, що вище певної межі, — своєрідна модифікація «закону газонокосарки»). Відкрита ж цивілізація орієнтує особу й соціальні групи на розвиток здібностей до інновацій, на свободу мислення, дій, слова, прав і обов'язків. Якщо в першому випадку функції особи жорстко підпорядковані державній або традиційній структурі, то в другому держава прагне забезпечити простір розвитку особи й людських спільнот у форматі демократичного розвитку.