dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 23 Октября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. Українська цивілізація і державність доби незалежності. Частина 2

Держава і цивілізація в історії України. Українська цивілізація і державність доби незалежності. Частина 2

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

У такому слабко організованому суспільстві держава покликана відігравати роль інтегруючої, цементуючої сили. Але українська держава в результаті протиборства президентської та парламентсько-кабмінівської гілок влади перебуває чи в стадії напівхаосу, чи то в політичній прострації. Вона малоефективно виконує свої функції, не забезпечує повноцінну дію законів (в тому числі Конституції), збір податків і соціальний захист населення, не виступає повноцінним арбітром у відносинах особистості і суспільства, в міжособистісних і міжгрупових відносинах тощо. Та організація, яку ми звемо "держава", значною мірою стала полем битви кланів, мафій, груп еліт, що намагаються встановити свій політичний режим. Мета цих режимів — убезпечити себе від суспільства, підкорити його своїм цілям. Занепокоєння загальнонаціональною долею, майбутнім країни — не пріоритетні завдання режимів, а лише демагогічні димові заслони, оскільки у політичних режимів досі немає стратегічних відповідей на виклики ХХІ століття і на бажання мас вирватися із злигоднів.

Не дивно, що за згаданих вище обставин, за останні 16 років Україна випробувала майже всі демократичні форми правління. У 1990-91 рр., коли функції глави держави здійснював голова Верховної Ради, вона була парламентською республікою. Цей час експерти вважають періодом колективної безвідповідальності прокомуністичної більшості. В грудні 1991 р. першим президентом став Леонід Кравчук. Він не мав широких повноважень і тому склалася парламентсько-президентська республіка.

Потім до влади прийшов сильний президент — Леонід Кучма. Спочатку було підписано Конституційний договір з широкими повноваженнями президента, а згодом прийнята Конституція — і правління на практиці стало президентським. Після вступу в силу конституційної реформи 1 січня 2006 року Україна знову стала парламентсько-президентською республікою. А після волюнтаристських указів В.Ющенка 2007 року, спрямованих на знищення у державі парламентаризму як такого, на обрії вимальовується вже зовсім не демократична форма правління, а відверта диктатура.

Характеризуючи сучасний стан українського політикуму, перший президент України Л.Кравчук слушно відзначає: "Люди, які зараз при владі, живуть не за законами людської і політичної логіки. Вони живуть так, як хочуть! І правлять країною на свій розсуд, а не керуючись Конституцією і законами. На жаль. Тому відповісти на питання, коли це закінчиться дуже важко.

Коли маєш справу з людьми, які додержуються законів, логічно розмірковують, можна передбачати дату і результат. Але якщо людина грає у шахи, як грав Остап Бендер, який знав лише один хід (є 2 — є 4), будь-які здогадки щодо його подальших дій можуть виявитися хибними. Він робив другий, абсолютно нелогічний хід. А ті, хто з ним грав, хапались за голову, думаючи, що це... геніально.

Зараз у нас відбувається приблизно те ж саме. Влада здійснює нелогічні кроки, які не базуються на аналізі нашого внутрішнього і міжнародного становища, а випливають з її особистого розуміння ситуації. А це розуміння, знов-таки, має дуже мало спільного з аналізом, законами і Конституцією. І це є проблемою".

Завдяки політичному хаосу, що панує нині в Україні й негативно позначається як на всіх сферах її функціонування, так і на світовому іміджі, сподіватися на швидке входження нашої держави як повноправного суб'єкта до Європейського Дому, попри оптимістичні декларації політичних лідерів, навряд чи варто. Дії українського естеблішменту нібито реанімують підзабуту вже теорію професора Гарвардського університету Семюеля П.Хантінгтона, який заперечує можливість інтеграції східнослов'янських народів у єропейську цивілізацію: «розлами між цивілізаціями замінили в Європі колишні політичні та ідеологічні кордони часів «холодної війни» в якості рубежів криз і кровопролиття, — зазначає він. — Початком «холодної війни» став політичний та ідеологічний розподіл Європи, який виник з встановленням «залізної завіси». А з його зникненням закінчилася і «холодна війна». Але в той же час як ідеологічний розподіл Європи перестав існувати, тут знову дався взнаки кордон між культурами — західним християнством, з одного боку, і православним християнством та ісламом — з іншого...».

Схожі думки висловлював й відомий дослідник історії економіки Фернан Бродель: «У ХVІІ ст. східний кордон європейського світу економіки проходив на сході Польщі, — писав вчений, — він виключав [з нього] величезну «Московію». Остання була для європейця краєм світу». Отже, цивілізаційний кордон, який встановився ще в ХVІІ ст., є актуальним для європейського політикуму і в наші дні як з економічної, так і з світоглядної точок зору. На наш погляд, він не є зоною конфлікту як протистояння в прямому розумінні цього слова, а, швидше, фактором конкуренції.

Щодо теорії Хантінгтона про «конфлікт цивілізацій», то, з нашої точки зору, її оприлюднення й широка популяризація в західній науковій літературі кінця минулого століття мали на меті законсервувати в суспільній свідомості як Західного, так і Східного світів думку про природну неможливість їх цивілізаційної інтеграції. Реальна ж дійсність спростовує подібні теоретичні побудови, принаймні, стосовно Євросоюзу. Сучасна Європа активно опановується арабами і африканцями зі швидкістю у декілька мільйонів осіб за рік. Приблизно з такою ж швидкістю скорочується й кількість білого християнського населення.

За підрахунками демографів Європейської комісії, вже через 20 років англійці, німці, французи, італійці стануть національними меншинами у власних державах. Причому вік майже половини з них перевищить 60 років. До того ж показово, що, погоджуючись підпорядковуватись законам нової батьківщини, мігранти не відмовляються від своєї мови, релігії, культури, тобто трансформують традиційну західну цивілізацію згідно з глобальною перебудовою світу й утворенням цивілізації глобальної.

Отже, теза про «несумісність» Східної і Західної цивілізацій виявляється некоректною. Якщо, звичайно, її не "підкорегує" сьогодення України.

Як справедливо зазначають М.Михальченко та З.Самчук, у науці поступово сформувалися два основні критеріальні підходи до націй-цивілізацій: громадянсько-територіальний та етнічний. Громадянсько-територіальна модель формування націй-цивілізацій закладає в основу фактор громадянства та території: можна бути етнічним англійцем, французом, китайцем, проте водночас — політичним американцем, тобто мати громадянство США. Етнічна ж модель віддає перевагу етнічному аспекту, мовним та культурним чинниками функціонування етнічних груп: наприклад, провансальці, бургундці, гасконці й бретонці складають єдиний французький етнос.

Розвиток першої та другої моделей націй-цивілізацій має тенденцію до поступового зближення, синтезу. «Якщо дивитися концептуально, — пише Е.Д.Сміт, — то нація має поєднувати дві низки вимірів: з одного боку — громадянські та територіальні, а з іншого — етнічні й генеалогічні, причому, в кожному випадку в різних пропорціях. Саме завдяки багатовимірності національна ідентичність виявляється такою гнучкою силою в сучасному світі й політиці, ефективно поєднуючись з іншими могутніми ідеологіями та рухами».

Наведені моделі нині йменують політичною та етнічною. Втім, інколи віддають перевагу розмежуванню за історико-географічною ознакою, називаючи їх французькою та німецькою.

Згідно з першою, нація являє собою громадян держави (націядержава), згідно з другою вона є кровно-мовною, культурно-історичною спільнотою.

У 1792 р. Франція була централізованою державою, однак етнічні французи не складали й половини її населення. Тому Велика Французька революція актуалізувала потребу прискореного перетворення провансальців, бургундців, бретонців, корсиканців, гасконців та інших субетносів на французів з єдиною мовою спілкування. Французька мова була оголошена «мовою свободи»: вона жорстко впроваджувалася в адміністративну й судову практику, армію, освіту, інші соціальні інститути. Французами були визнані всі громадяни Франції, а французька мова проголошена безальтернативною. Інші ж мови поборювалися як «реакційні й контрреволюційні».

Безумовно, для сучасної України якобінський екстремізм не може слугувати еталоном політичного праксису: дух і буква XXI ст. заперечують поборювання інших мов з огляду на їхню нібито «реакційність і контрреволюційність». Однак значну частину французького досвіду можна й треба застосувати: адже, здобувши свободу, пригноблені нації неухильно силою обставин змушені акцентувати увагу на власній етнічності, мові та інших атрибутах новітньої державності. Це — категоричний імператив самоідентифікації кожної повноцінної молодої держави, її очевидна захисна й компенсаційна реакція на історію та сучасність.

Проблема лежить дещо в іншій площині, а саме: в мірі категоризму, з яким педалюється етнокультурний аспект, і в динаміці коригування історичної справедливості в сенсі відновлення етнокультурної і в цілому духовної автентичності.

Німці пішли іншим шляхом, ніж французи. У XVIII ст. на територіях, заселених німецьким етносом, існував конгломерат держав, проте сам етнос був розколотим на католиків та протестантів. Виникла неухильна потреба об'єднати квазідержавні утворення в єдину державу, створити німецьку націю. При цьому німецька мова як спільна мова німців ледь-ледь жевріла, оскільки домінували численні діалекти. Однак поступово «німецький національний дух» трансформувався в німецьку етнічну єдність, а етнос отримав потужну німецьку державу.

Отже, не існує єдиного принципу розвитку націй: одні проходять шлях від етнічності до політичності (німці, італійці, українці, болгари), інші — від політичності до етнічності (французи, англійці, росіяни, іспанці). В другому випадку політична нація формується не спонтанно, а зусиллями корінної нації, яка втягує в орбіту своїх національних інтересів політично залежні від неї етноси. Зрозуміло, шлях від політичності до етнічності нації може мати різну як тривалість, так і форму — це залежить від конкретно-історичних умов та національного духу народу.