dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 01 Мая 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. Українська держава в радянській «цивілізації». Частина 10

Держава і цивілізація в історії України. Українська держава в радянській «цивілізації». Частина 10

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

«Перебудова» 80-х років покликана була вивести країну з глухого кута «казарменого комунізму». Однак тут виникли несподіванки — розвиненість у радянському суспільстві соціальних зв'язків (крім власне класових) на рівні общин, корпорацій та груп, утворених часто за національною ознакою. Общинна, кланова, прихована структурна мутація поступово розривала зсередини сферу виробництва та управління. В умовах економічної ситуації, що постійно погіршувалася, після вичерпання екстенсивних можливостей розвитку, соціальна напруженість почала виливатися у спалахи жорстокого насильства проти представників інших етносів.

У ряді районів певні сили трансформували вияв природних національних почуттів у крайні форми національної нетерпимості і погроми.

Деформації національних суспільних відносин в СРСР стали зовнішнім виявом класових, групових і корпоративних конфліктів. Причини цього полягали насамперед у тому, що плоди господарського життя країни, замість задоволення насущних потреб народу, тривалий час забезпечували інтереси бюрократичних та місницьких структур. Створення командно-бюрократичної системи управління, ігнорування специфічних інтересів регіонів, засилля бюрократизму спричинили затискування ініціативи й самостійності не тільки трудових колективів, а й цілих етносів. Апарат управління привласнив собі право вільного (а отже, й самовільного) розпорядження усією масою додаткової вартості, виробленої суспільством. Водночас суспільство було позбавлене права вирішувати питання про способи та пропорції розподілу інвестиційних та споживчих фондів, зокрема й у міжнаціональному аспекті. Соціалістична держава — і в цьому полягає іронія історії — стала сукупним експлуататором. Не тільки природи, а й людей.

У період застою керівництво СРСР виявило безпорадність у розв'язанні завдань піднесення народного добробуту. Звідси — хронічний дефіцит, спекуляції, крадіжки та безпрецедентне зростання тіньової економіки — фактично підпільного капіталістичного виробництва, що супроводжувалося криміналізацією. З цієї трясовини суспільство так і не змогло вибратися.

Саме на цьому ґрунті виникли локальні кліки, клани, мафієподібні організації та корумповані групи. В їхньому середовищі сформувалися власні ідеологічні настрої та уявлення, які можна було визначити як бюрократично-корпоративне місництво, що виступало під гаслом націоналізму.

В умовах наростання економічної кризи, порушення компенсаційних механізмів соціального захисту на хвилі лозунгу «рятуйся, хто як може» націоналізм почав набирати форми етнічного відчаю. За цієї ситуації етнос підносився до рангу найнадійнішого захисного середовища індивіда. Згодом на повну потужність включилися основні ідеологічні догмати націоналізму: пріоритет національних (етнічних) цінностей над особистісними; пріоритет своєї національної культури над іншими (особливо такими, які можна оголосити «денаціоналізованими», «космополітичними» та ін.); пріоритет державності над усіма іншими формами соціальної організації етносу; пріоритет національного минулого та очікуваного майбутнього над сьогоднішнім «вивихом історії»; пріоритет «народної» самобутності над настановами «безкореневої» інтелектуальної еліти і т. ін.

М.Горбачов вважав, що запропоновані ним «відкритість», «демократизація» і «гласність» стануть тими ліками, які дозволять реанімувати конаючу систему. Та витягши ці три цеглини з фундаменту заборон, на якому стояв режим, він зненацька обрушив усю будівлю. З тоталітаризму, який продовжував бути головним інструментом здійснення владою своїх функцій, керманич «перебудови» витяг його душу — страх пересічного громадянина перед неминучими репресіями за прояв будь-якої незгоди з офіційним курсом.

Тут слід повернутися до часів становлення радянської держави і процитувати авторів книги «Політичний терор і тероризм в Україні»: «Як більшовики утвердили свою диктатуру в селянській країні? Адже відомо, що нема більших супротивників комунізму, ніж селянство. Можна було зусиллями пропаганди заморочити його свідомість до такої міри, що воно радо вітало більшовиків і люто ненавиділо комуністів, але за будь-яких умов та пропаганда мусила спиратися на силу, на поширюваний нею страх. Тому побудований партією більшовиків апарат влади органічно включав у себе органи державної безпеки. На різних історичних етапах вони мали різні назви, але ніколи не змінювали своєї суті: охороняти та зміцнювати диктатуру і всевладдя компартійних комітетів, включно з Центральним. Останні займалися так званим радянським будівництвом і здійснювали керівництво через повсякденну управлінську роботу виконавчих комітетів рад різного рівня.

Найвищою їхньою інституцією був Раднарком на чолі з В.Леніним». Це «спрацьовувало» протягом десятиліть і було зламано лише в горбачовські часи. Якщо ж додати до цього дозвіл на перші прояви ринкових відносин, яким миттєво скористалися молодші представники номенклатури (переважно комсомольські лідери), та загальне невдоволення старшої генерації партійної еліти політикою Кремля, стало ясним: Радянський Союз було приречено на розпад.

Можна погодитись з Ю.Павленком: «СССР изначально и по своей сущности был не цивилизацией, а лишь геополитическим квазицивилизационным монстром. Действительной (а не только лицемерно декларируемой, идеологической) духовной, идейно-ценностно-мотивационной, актуальной для большинства ее граждан на уровне внутреннего мира повседневного поведения цивилизационной основы он не имел.

Вместо нее обществу навязывался пропагандистский суррогат, в принципе не способный, выражаясь словами Платона, заполнить пустоту акрополя человеческой души». Як тільки перестав діяти силовий чинник, який понад 70 років тримав у послусі КПРС «народы и язицы», остання світова імперія «наказала довго жити».

Вищенаведену думку філософа слід доповнити роздумами історика Ю.Березкіна, який розглядав цю проблему на більш широкому фоні: «Живя в одной из последних в истории и при этом в самой обширной и неоднородной по своему составу империи, мы стали свидетелями, и в той или иной мере, участниками попытки преобразовать общество на иных началах.

Хотя мы склонны осмысливать этот процесс сквозь призму насущных политических и хозяйственных задач, его глубинное содержание выходит за рамки даже таких кардинальных проблем, как переход к рыночной экономике и к демократизации парламентского образца. Речь идет об изменении основных форм самоорганизации общества на огромных пространствах евразийского материка. В нашем веке (XX ст. — Авт.) этот процесе начался с распада Османской, Австро-Венгерской, Германской, Российской й Циньской империй, а затем был продолжен в ходе разгрома Третьего рейха и Японии во второй мировой войне, ликвидации Британской империи и колониальной системы в целом. Исторически единовременное, на протяжении жизни одного-двух поколений, крушение имперских структур в глобальном масштабе есть явно единый процесс, механизм и содержание которого невозможно верно понять, если рассматривать события лишь исключительно в национальных или даже региональных рамках».

Характерно, що Україна у період «перебудови» не виявляла якоїсь особливої активності щодо власної незалежності. У Грузії та Прибалтиці радикали від суверенітету виводили на вулиці тисячі людей, які ладні були добиватися державності ціною власного життя. У нас же, як слушно підкреслює В.Литвин, «брак перемін в компартійно-державному керівництві УРСР після березня 1985 р. (час приходу до влади М.Горбачова. — Авт.) став однією з вагомих підстав для поширення твердження: республіка — заповідник застою».

Звичайно, це не означає того, що українці не хотіли незалежності. Сотні вітчизняних пассіонаріїв — від націонал-комуністів до відчайдушних націоналістів, багатолітніх в'язнів радянських концтаборів, які наприкінці «перебудови» вийшли з-за грат, — намагалися якось розколихати здавалося б байдуже до змін населення. Але викликати якісь надзвичайні події їм не вдалося.

Виникає запитання: чому республіка, яка поклала на вівтар незалежності більше життів, ніж всі разом узяті «братні народи» не стала тим локомотивом, який би «переїхав» СРСР? На наш погляд, однозначної відповіді на нього немає. З одного боку, винищення цілих поколінь пассіонаріїв, трішки вищий за загальносоюзний рівень життя в УРСР не налаштовував населення на кардинальні зміни. З іншого, досить високий освітній рівень українців дозволяв їм бачити те, чого не бачили експансивні грузини та флегматичні, але нетерплячі, прибалти: крах СРСР — це питання часу.

Так чи інакше, але «підштовхували» падаючого колоса в Україні не дуже активно. Мабуть, у народній свідомості почали відбиватися пророчі думки П.Куліша, які він висловив у листі до В.Шенрока від 14 жовтня 1889 р.: «Самые сильные умы обнаруживали свое благотворное действие только в обществе, подготовленном постепенно и последовательно к тому, чтобы воспользоваться их силою. Вместо того, чтобы командовать запальчиво: «Ребята, вперед!» — мы сделаем больше для успехов здоровой цивилизации, становясь в ряды мужественных подвижников свободы и обрекая себя на роль скромную... Не мудрено выступить резко с проповедью общественной свободы; но всякая резкость, не поддержанная широким общественным мнением, отдалит предположенную цель и усилит оппозицию эгоистических властей... Когда... общество сделается многочисленно-просвещенным, оно попросит у верховной власти того, что сознает необходимым, а в близком или далеком будущем и потребует. Так как в политике не открыто еще точных начал, то, по мнению людей опытных, первые условия успеха суть: компромисс, взаимный обмен услуг, практичность и уступки».

Саме таку «скромну» роль виконав Голова Верховної Ради України Л.Кравчук, коли 24 серпня 1991 р. підписав Акт про незалежність України, незабаром підтверджений всенародним референдумом та біловезькими угодами. Україна напрочуд безболісно вийшла з надскладної ситуації «розлучення» із «старшим братом», а її народ дістав можливість (хотілося б вірити, що остаточну) розбудовувати власну державність й розвивати самобутню цивілізацію.

Таким чином, у ХХ столітті українська цивілізація тричі виходила на рівень державництва. Перша спроба, коли після повалення самодержавства в Російській імперії виникла Українська народна республіка, завершилася крахом останньої й появою Української соціалістичної республіки у складі СРСР.

Цей надзвичайно суперечливий і трагічний період новітньої історії ознаменувався, з одного боку, формальною легітимізацією українського державництва, створенням відповідного державного апарату, управлінських кадрів, завершенням процесу української соборності й утвердженням сучасних кордонів України. В надрах Радянського Союзу, попри всі історичні катаклізми, пов'язані з природою радянського режиму, завдяки логіці цивілізаційного поступу абсолютно безправна у сталінські часи Україна перетворилася на закаті радянської імперії на могутнє постіндустріальне формування, подальший розвиток якого був несумісним з перебуванням у квазідержавному стані. Українська політична еліта, яка у післявоєнні часи тривалий період очолювала СРСР, одержала відповідну підготовку, можливості створити власну державу й утримати в ній владу. Тому після розпаду Радянського Союзу Українська держава відразу стала невід'ємним членом світового співтовариства.

Третя спроба здобути державність у ХХ столітті виявилася для України вдалою. Проте проблем у молодої країни, чому ми є свідками, теж вистачає.