dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 20 Сентября 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. Українська держава в радянській «цивілізації». Частина 9

Держава і цивілізація в історії України. Українська держава в радянській «цивілізації». Частина 9

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Радянський Союз, як і попередні на просторах Євразії Російська Імперія, наддержава Чингісхана і його нащадків, Тюркський каганат тощо, не був окремою цивілізацією через брак власного ідейно-ціннісно-мотиваційного, релігійно-духовного підґрунтя. СРСР охоплював частини різних цивілізаційних систем, прагнучи нівелювати їх викорінюванням наявних у них такого роду основ і насадженням власних квазі-цивілізаційних цінностей. У негативній частині цей проект значною мірою вдався. Якщо духовні підстави життя народів СРСР і не були цілком знищені, то принаймні зазнали значних втрат і найсильнішої руйнації. Але штучні цінності комуністичній ідеології не поталанило нав'язати жодному народові. Комунізм виявився не тільки деструктивним щодо традиційних цивілізаційних цінностей, а й неспроможним створити нові.

Мало того, що радянські республіки перебували на різних щаблях суспільно-політичного розвитку — пересічний громадянин СРСР мав дуже слабке уявлення про культуру й побут інших народів радянської імперії. Єдине, що якоюсь мірою могло слугувати об'єднуючою ланкою, була російська мова, яку вивчали в школах всіх республік. Але й тут бажане видавалося за дійсне, бо в Середньоазіатських, Закавказьких республіках та Прибалтиці і російську мову населення знало погано. Все трималося на партійній вертикалі, яка з року в рік ставала все абсурднішою, а, отже, нежиттєздатною.

Однак система боролася за виживання й одним з напрямів цього процесу стала політика «русифікації». Знаменно, що пік її активності припав саме на роки, коли у Кремлі володорювали Л.Брежнєв та інші представники «дніпропетровського клану» — вихідці з України. Розгорнутий аналіз даного явища дав академік НАН України І.Дзюба (в той час — молодий науковець). У трактаті «Інтернаціоналізм чи русифікація?», який він 1965 р. надіслав керівництву УРСР і СРСР, автор з цілком марксистських позицій критикував національну політику тогочасних лідерів Радянського Союзу та України. В праці зазначалося, що на практиці конституційно-державні права України постійно порушуються на союзному і республіканському рівнях, українська культура і мова зазнають утисків і перебувають в занедбаному стані. І.Дзюба доводив, що звинувачувані у «націоналізмі» українські інтелігенти «не якісь гендляри, казнокради чи хулігани. Це, кожен в своїй справі, люди компетентні, авторитетні і шановані...». До того ж віддані ідеям соціалізму та радянській владі.

Автор підкреслює, що керівники КПРС-СРСР відступили від основних положень марксистсько-ленінського вчення з національного питання. «Марксизм-ленінізм, — пише він, повторюючи сталінську «аксіому», — визначає націю як історично сформовану спільноту, що характеризується єдністю території, економічного життя, історичної долі та психічного складу, який виявляється в культурі». Радянське ж керівництво, роблячи акцент на засилля російської мови, надмірну централізацію влади з Москви, невиправдану міграцію російського населення в Україну й масове фрахтування українців для колонізації Сибіру, приниження української культури, дискримінує постулати засновників марксизму-ленінізму. Наслідком цього, на його думку, стала глибока цивілізаційно-національна криза в Україні. І.Дзюба робить досить наївний, з нашої точки зору, висновок про те, що проголошений партією курс на злиття націй, штучне створення т. зв. нової історичної спільності — радянського народу — «нічого спільного з марксизмом і комунізмом не має і є їхньою прямою і цілковитою протилежністю».

Особливу увагу І.Дзюба приділив періоду т. зв. українізації, який також ідеалізував. Він вважав, що «українізація» — це «справді інтернаціоналістська ленінська політика, що забезпечувала інтереси і повноцінний розвиток соціалістичної української нації». Вище ми вже зазначали, що процес цей був зовсім неоднозначним.

Торкаючись сучасної йому «русифікації», І.Дзюба підкреслює, що нею просякнуті всі сфери життя українського суспільства. Найбільшу небезпеку він вбачав в тому, що політика «русифікації стала державною, а, отже, ні про який інтернаціоналізм в Радянському Союзі й мови бути не може».

З «русифікацією» автор пов'язував і соціально-економічні проблеми республіки, які, на його думку, в першу чергу спричинялися штучним розривом у розвитку між українським селом і «зрусифікованим» містом.

З усього викладеного І.Дзюба робить наступний висновок: «...В національній справі рано чи пізно, а доведеться повернутися до Леніна, до ленінського благородства і ленінського почуття справедливості, до ленінської національної політики».

Отже, і тут автор залишається наївнім націонал-комуністом, який не побачив за гучними фразами більшовиків про національну рівноправність, їх цинічного задуму — спочатку, за допомогою популістських гасел, посилити партійну владу в республіках, а потім, спираючись на віддані режимові місцеві кадри, повернути до зміцнення унітарної держави. При цьому найдієвішим механізмом скріплення нової імперії неминуче мала стати саме «русифікація».

Автор закликав керівництво КПУ не боятися захищати українські інтереси як в республіці, так і за її межами, відійти від безумовного виконання директив Москви, що, на його думку, відповідало б ленінським принципам національного будівництва. «Не дотримуючись ленінських принципів національної політики та національного будівництва, не виконуючи своїх власних законів і постанов, прийнятих у двадцяті роки і не скасованих досі, не забезпечуючи повноти національно-культурного життя українського народу і фактичної рівності української культури й мови, занедбавши справу національно-культурного будівництва і справді інтернаціоналістського виховання, уряд Української РСР тим самим не виконує своїх прямих обов'язків перед українським народом, від імені якого діє, коштами якого диспонує і якому підзвітний».

Як справедливо зазначає професор В.Кафарський, «у своїй ідеологічній схемі І.Дзюба намагався поєднати національні ідеї з ідеологією комунізму, що дозволяє нам оцінити його працю як продовження націонал-комуністичної традиції в умовах 60-х років». Від себе додамо, що абсолютно неадекватна реакція влади на цей, написаний з марксистських позицій твір (І.Дзюбу було заарештовано, а по республіці розгорнулася нова хвиля боротьби з «українським буржуазним націоналізмом»), довела: будь-які дискусії з тоталітарно-номенклатурним режимом у ті часи були неможливими, система відповідала на них випробуваними методами політичних репресій.

Однак зовсім придушити прояви спротиву вона була вже нездатна. На політичному обрії з'явився дисидентський рух, здолати який виявилося важче, ніж потопити в крові будь-які збройні повстання. Цивілізаційний процес ще раз підтвердив біблійну істину: «Спочатку було Слово». Каталізаторами дисидентського етапу національно-визвольної боротьби в Україні, як справедливо вважає професор М.Обушний, були світовий процес деколонізації в 50–60-х роках, важливою складовою якого став правозахисний рух, заохочений прийняттям у 1948 р. загальної Декларації прав людини, а також антикомуністичні виступи в Угорщині, НДР, Чехословаччині та Польщі. В цей процес, хоча й меншою мірою, були залучені й інші народи соціалістичного табору, в тому числі й український.

Перші прояви дисидентства в Україні зафіксовані вже наприкінці 50-х років. Його розгортання мало свої специфічні особливості. Українські правозахисники висували вимоги національної незалежності. Стрижневою ідеєю, яка цементувала весь рух, було гасло національного самовизначення, без якого будь-яке національна ідентифікація немислима.

Дисидентство формувалось і під впливом внутрішніх взаємопов'язаних факторів: по-перше, поразка масового національного руху в західних областях України, яка показала безперспективність збройних методів боротьби в тоталітарній державі; по-друге, обмеженої лібералізації політичного режиму, що відкрила надію на можливість поступового реформування діючої системи. Дисидентство було загальносоюзним явищем і виросло з десталінізації і ослаблення «паралічу страху» в період хрущовської «відлиги».

Перші осередки українського дисидентства складали так звані шестидесятники — нове покоління інтелігенції, що здобуло собі визнання непересічними художніми талантами та високою громадянською позицією. Серед них варто згадати Ліну Костенко, Василя Симоненка, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Аллу Горську, Івана Дзюбу, Василя Стуса, Михайла Осадчого, братів Горинів, Левка Лук'яненка, Івана Кандибу, Святослава Караванського, В'ячеслава Чорновола, Олексія Тихого, Валентина Мороза, Петра Григоренка, Валерія Марченка, Юрія Бадзьо, Юрія Литвина та багатьох інших. Одна за одною виникали різні підпільні групи та організації: Українська робітничо-селянська спілка, Об'єднана партія визволення України, Український Національний Комітет, Український Національний Фронт, Українська громадська група Сприяння виконанню Гельсінгських угод (Українська гельсінгська група) та ін. 1970 р. з'явився перший випуск українського позацензурного (самвидавного) журналу «Український вісник», який став рупором вітчизняного дисидентства.

У питанні про шляхи і форми реалізації Україною свого права на самовизначення погляди представників дисидентського руху помітно розходилися. Частина з них, як, наприклад, історик Валентин Мороз, виступала з позицій інтегрального націоналізму, закликала до повалення радянської системи та створення Української національної держави. Інші, зокрема Левко Лук'яненко та очолювана ним Українська робітничо-селянська спілка, вважали, що Україна, не маючи перспектив розвитку у складі СРСР, має вийти з нього конституційним шляхом. Загалом, у переважній більшості своїй, українські дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ і конституційного вирішення питання про самовизначення націй, виступали проти національних репресій в Україні. При цьому багато з них висловлювалися за доцільність збереження СРСР, але за умови перетворення його у спілку справді вільних і рівноправних народів.

Незважаючи на постійні репресії з боку влади, дисидентський рух проіснував в Україні аж до початку т. зв. «перебудови», коли він трансформувався в Народний Рух, який боровся з радянською системою вже легальними методами.

«Започатковуючи «перебудову», — пише В.Кафарський, — М.Горбачов, як і його попередник М.Хрущов, намагався модернізувати та удосконалити існуючу радянську систему, не торкаючись при цьому її основ. Однак проголошені офіційним керівництвом свободи започаткували політичні процеси, які швидко вийшли за межі, встановлені «перебудовою». Таким чином, з політики вдосконалення існуючого ладу «перебудова» переросла у політичну революцію».

На нашу думку, М.Горбачов і сам не сподівався, що його новий курс призведе до таких наслідків. Він намагався подолати системну кризу, яка охопила радянське суспільство у 60–80-х рр. минулого століття. Як зазначав відомий американський радянолог М.Маля: «протягом цих двадцяти років криза поглиблювалася... І не тільки тому, що країною правила зашкарубла геронтократія, якій бракувало бажання для здійснення реформ. Хоча це старіння складало лише частину проблеми, воно стало логічним наслідком номенклатурної системи, а не просто фатальним збігом обставин. Фактично, більш глибоку причину «застою» слід шукати в базових структурах самої радянської системи. Кожна з цих структур — економіка, управління, ідеологія, «блок» народних демократичних держав — почала розпадатися. Усі інститути, утворені у 30-х і 40-х роках, досягли максимального потенціалу у 60-ті, і хрущовське керівництво намагалося їх зберегти».