dc-summit.info

история - политика - экономика

Вторник, 24 Апреля 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. Українська держава в радянській «цивілізації» (Частина 8)

Держава і цивілізація в історії України. Українська держава в радянській «цивілізації» (Частина 8)

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Отже, головну увагу керівництво КПРС стало приділяти закордонному чиннику. Треба було утримувати «світовий соціалістичний табір», а на внутрішні проблеми «імперії», здавалося, можна не звертати уваги, позаяк партійна «вертикаль» виглядала непорушною. Побудована Сталіним система, модифікована під нові віяння, продовжувала досить ефективно обслуговувати інтереси комуністичного «істеблішменту». Як слушно підмітив О.Солженіцин, партійна еліта виходила з такого постулату: «Близорукие наивные люди представляют себе коммунизм как царство сытости и свободы от необходимости. Но это было бы невозможное общество, все на голову сядут, такой коммунизм хуже буржуазной анархии! Первой и главной чертой истинного коммунизма должна быть дисциплина, строгое подчинение руководителям и выполнение всех указаний. (И особенно строго должна быть подчинена интеллигенция). Вторая черта: сытость должна быть очень умеренная, даже недостаточная, потому что совершенно сытые люди впадают в идеологический разброд, как мы видим на Западе. Если человек не будет заботиться о еде, он освободится от материальной силы истории, бытие перестанет определять сознание, и все пойдет кувырком.

Так что, если разобраться, то истинный коммунизм у Сталина уже построен».

Як справедливо зазначає професор Л.Нагорна, тоталітарна влада в СРСР будувалася на суцільній уніфікації соціуму, монополізмі у політичній, ідеологічній, культурній сферах. Схема боротьби добра зі злом була доведена до абсурду — все «не наше» оголошувалося ворожим. Вихована у тоталітарному цивілізаційному полі людина легко мирилася із проникненням у всі пори суспільства духу «надзвичайщини», погоджувалася із будь-якими культами, вороже зустрічала інакомислення, призвичаїлася до репресій. Своєрідна жертовність, уповання на «соціальні чудеса» уживалися в її свідомості з сакралізацією влади, із звичкою коритися будь-яким розпорядженням «згори».

На цій основі виник цивілізаційний феномен «тоталітарної людини» — з особливим, властивим лише їй комплексом атрибутів і параметрів свідомості, відмітних рис, установок, стереотипів поведінки, морально-етичних і цінностних орієнтацій.

Система використовувала дифузний стан суспільної свідомості, її надлом для підпорядкування людини раціонально-утопічному началу, втіленням якого виступала держава. Будь-які її дії і ціннісні орієнтації розглядалися під кутом зору лояльності до влади й були підставою для звинувачень у неблагонадійності з усіма наслідками, які з цього випливали.

Зовні політична культура тоталітарної доби в СРСР мала вигляд гомогенної. Видимість культурної, релігійної і навіть етно-національної гомогенності створювалася зруйнуванням традиційної соціальної стратифікації, рішучим викоріненням інакомислення, репресіями проти широких верств інтелігенції.

Заперечуючи релігію, оголосивши її «опіумом для народу», більшовизм замінив її чимось на зразок релігійного фундаменталізму з властивою останньому нетерпимістю, фанатизмом, схильністю до зовнішньої обрядовості. Офіційна ідеологія пропагувала зречення людини від особистих інтересів на користь державних. Участь у масових заходах та виборах мала характер своєрідної літургії або політичного спектаклю.

Як теократична у своїй основі система поглядів, більшовицький тоталітаризм постійно потребував підтвердження своєї «єдиноправильності», а тому приділяв велику увагу «перекроюванню» минулого. Схема історичного процесу вироблялася і затверджувалася на найвищих щаблях партійного керівництва.

Але головним знаряддям підтримування стабільності системи був страх. Він виступав не тільки як інструмент залякування і розправ, але і як засіб створення специфічної атмосфери «воєнного табору», де найменше відхилення від загальноприйнятих догм каралося як злочин. Комплекс «оборонної» свідомості і абсолютизація насильства призвели до постановки на конвейєр навіть процесу фізичного знищення тих, кого режим вважав не досить лояльним і тому небезпечним для себе.

Масовий терор став рутиною, звичайною справою, якою була, скажімо, колективізація чи «культурна революція». Наслідком став своєрідний «державний геноцид». За підрахунками В.Нейгана, в СРСР протягом 1917–1987 рр. за безпосередньої участі держави загинуло десятки мільйони громадян.

Система управління радянськими республіками з Москви будувалася на гарантіях адміністративних: другий секретар кожної республіки — росіянин. Росіянами мали бути голови КДБ й командуючий військовим округом. Однак найнадійнішою гарантією вірності республік Москві було те, що перший секретар ЦК й інші «тубільні» партійні й державні керівники, як ми вже зазначали, вірою і правдою слугували радянській владі. «Номенклатура» національних республік була віддана Москві — бо ж саме там перебував центр їх влади.

Знову ж таки, національний нобілітет змушений був всіляко підкреслювати свою відданість центру, щоб мати легітимне право на будь-яку посаду в Кремлі. Росіяни, що проживали в національних республіках, не відчували себе представниками раси панів-колонізаторів, якими відчували себе англійці в Індії. В той же час в Москві, в Політбюро, в кінці 70-х років ключові позиції перебували в руках етнічних українців.

Домінуючою стала не російська, а радянська культура. Українці в Політбюро найзатятіше проводили не українську, а радянську політику.

В «Одеських оповіданнях» Бабеля Беня Крик відповів рабину, який дорікав йому, що єврей не повинен їздити на коні: «Єврей, який сів на коня, перестає бути євреєм». Так і в Політбюро: осідлавши номенклатурного «коника-горбунка» новоявлений «небожитель» за мановінням чарівної палиці перетворювався на нібито безнаціональну істоту. (Що не заважало йому на домашніх «вакаціях» миттєво перетворюватись або на середньоазіатського бая, або закавказького князька).

Українець, грузин, вірмен, казах, ставши секретарем ЦК, «дострибнувши» до вершин влади, втрачав свою національність — ставав частиною влади партії. Кожний удар по цій владі він сприймав як удар по самому собі. Це, як ми вже відзначали, ставало тим об'єктивним протиріччям, яке, з одного боку, не давало національним елітам можливості адекватно здійснювати свої функції, а з іншого — прирікало радянську владу на кінцевий крах, бо суспільства, які розвивалися за своїми цивілізаційними законами, змушували лідерів дедалі частіше порушувати кланові заповіти, а, отже, руйнувати систему.

В середині 70-х років минулого століття партійні ідеологи оголосили, що в СРСР побудоване розвинуте соціалістичне суспільство. Що ж до національного будівництва, то кремлівські теоретики взяли на озброєння американську практику «перетоплюючого казана», згідно з якою національні ознаки кожного народу мали нівелюватися й зникати. «В перехідний період від капіталізму до соціалізму, — читаємо в монографії того часу, — на основі зближення і розвитку націй і народностей в СРСР склалася в основному нова історична спільність людей — радянський народ. Політичною основою її є радянський державний лад, провідна роль робітничого класу, керованого Комуністичною партією. Економічною основою цієї спільності стала єдина загальнонародна соціалістична власність, ідеологічною основою — марксизм-ленінізм. Для радянського народу як нової історичної спільності характерні наявність загальнорадянської національної гордості, почуття територіальної єдності всіх націй і народностей, розуміння того, що національна територія є перш за все складовою території всього радянського народу». Звичайно, це була чистої води утопія. Партійні ідеологи, з притаманним їм невіглаством, вважали, що, коли вони самі є лідерами радянських республік і в той же час перебувають на чолі СРСР, то їх народи також автоматично увійдуть до «нової спільності людей». Насправді ж, цю «нову спільність» уособлювали лише самі партійні бонзи.

У пострадянській науково-публіцистичній літературі дедалі частіше вживається термін "радянська цивілізація". Один з його пропагаторів, відомий російський публіцист Сергій Кара-Мурза видав 2004 р. досить об'ємну монографію "Советская цивилизация". В ній автор, слушно критикуючи методи, за допомогою яких в Російській Федерації відбувалося первісне нагромадження капіталу, нищилися соціальні здобутки громадян, апологетизує "переваги" соціалістичного способу життя, який, мовляв, приніс щастя більшості населення СРСР. Вдаючися до механічного переліку досягнень радянської науки і техніки, прав громадян на безкоштовну освіту, працю, медичне обслуговування, інші соціальні здобутки, він наполягає на тому, що соціальний експеримент більшовиків призвів до появи нової світової цивілізації.

На нашу думку, якщо говорити про "цивілізацію" в Радянському Союзі, то, умовно, до неї можна віднести лише "брежнєвський період". Адже у ленінські та сталінські часи йшла руйнація цивілізації старої, винищувалися цілі класи населення, країна перебувала у перманентному стані війни як із зовнішніми ворогами, так і з власним народом. За Хрущова намітилася певна стабілізація, яка плавно перейшла у т. зв. "застій". Він і був уособленням "радянської цивілізації", бо у часи Горбачова почався її розклад і занепад.

Розмірковуючи на цю тему, Ю.Павленко зазначає, що розуміння цивілізаційної структури сучасного людства та нашої власної цивілізаційної ідентичності передбачає відповідь на запитання: чи було створено в СРСР нову цивілізацію? Відповідаючи на нього він нагадує: ми добре пам'ятаємо офіційну тезу радянських часів «радянський народ — нова історична спільність». Обидві її складові, а вона в цілому і поготів, безпідставні.

По-перше, безглуздо було казати про «радянський народ» як народ у власному розуміння цього слова, коли народами залишалися узбеки, естонці, українці, башкири, інші. По-друге, та історична спільність, що до певної міри склалася в межах СРСР, не була такою вже новою, її ознакою вважалася, перш за все, приналежність до величезного державного утворення (неоімперського типу), з наявністю в його підданих відповідної («радянської») надетнічноі самосвідомості. У «радянського народу» було значною мірою спільне економічне, соціальне та, до певної міри, культурне життя, панування офіційної комуністичної ідеології та загальнозрозумілої російської мови, мови в якомусь сенсі сакральної — такої, якою написані тексти В.Леніна, Й.Сталіна, Л. Брежнєва та офіційні партійні документи.

Багато в чому подібні надетнічні спільності історія вже знала. Майже всім наведеним ознакам відповідали Візантійська імперія, Арабський халіфат, імперії Китаю, починаючи з часів Хань. В усіх трьох випадках бачимо поліетнічну (багатонаціональну) державу імперського типу, певний рівень соціально-економічної й культурної інтеграції, офіційну ідеологію (православ'я, сунітський іслам, конфуціанство) та пануючу мову, якою укладалися сакральні тексти та видавалися державні укази й спілкувалася провідна політична й соціокультурна верства. Аналогічні тенденції, хоча й менш виразно (через політеїзм та греко-латинський мовний дуалізм) спостерігаємо і в Римській імперії.

Подібне бачимо й у США (макродержавна потуга з інтегрованим політичним, соціально-економічним і культурним життям, поліетнічним і багаторасовим складом, офіційною ідеологією (в чомусь не менш жорсткою, ніж радянсько-комуністична) і мовою.

Отже, враховуючи стадійні та соціокультурні особливості названих спільнот, можемо стверджувати типологічну подібність до них надетнічної спільності, що утворилася в СРСР. А оскільки Візантія, Арабський халіфат і конфуціанські імперії Китаю з залученими до їх силового поля периферійними народами і державами складали певні цивілізації (Східнохристиянську, Мусульманську, Китайсько-Східноазійську), то може скластися враження, що і СРСР репрезентував власне цивілізаційну спільність.

Проте, при глибшому погляді такий висновок прийнятним бути не може. Річ у тім, що будь-яка справжня цивілізація ґрунтується на певних загальноцивілізаційних архетипах і базових цінностях (етичних, естетичних, інтелектуальних, сакральних), на власному, спільному і органічному, природному для її представників ідейно-ціннісно-мотиваційному підґрунті. Саме це, а не військово-політична могутність наддержави, утримує цивілізаційну спільність навіть тоді, коли імперська система розпадається й гине (прикладів достатньо дає історія Східнохристиянського, Мусульманського чи Китайсько-Східноазійського світів). Втім, СРСР такого духовного підґрунтя, попри всі зусилля офіційної пропаганди, не мав і мати не міг. Не міг тому, що комуністична ідеологія не відповідала (а через свою матеріалістично-атеїстичну природу не могла відповісти) на головні смисложиттєві, екзистенційні питання людського буття, її відповіді не здатні були задовольнити глибинні духовні запити, а відтак вона не могла запропонувати дієві ідейно-ціннісно-мотиваційні підстави людською життя.