dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 20 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Масові репресії: трагедія, а не коник маніпуляторів. Частина 2

Масові репресії: трагедія, а не коник маніпуляторів. Частина 2

Дмитро Вєдєнєєв, доктор історичних наук, професор

До 75-ї річниці початку «Великого терору» в Україні

Формування у СРСР підвалин тоталітарного режиму, який остаточно запанував до початку 1930-х рр., розгортання масових незаконних репресій та перетворення органів державної безпеки на основне їх знаряддя не могло не позначитися на характері юридичних підвалин діяльності правоохоронних органів. Показовим тут є праці юриста і майбутнього Генерального прокурора СРСР А.Вишинського, який по суті став "живим класиком" юриспруденції сталінської доби.

Ще в 1927 р. він на вульгарно-соціологічний кшталт трактував принцип класовості у судочинстві: вирішальним при оцінці обставин кримінальної справи є "почуття класової правди, класове почуття, яке повинне допомагати розібратися там, де формальна логіка приводить до одного, а класове почуття підказує ... інше рішення". Псевдонаукові конструкції А.Вишинського спрямовувалися на пряме обґрунтування тези Й.Сталіна про "загострення класової боротьби у міру наближення до побудови соціалізму".

Відомо, що теза А.Вишинського про те, що в розслідуванні "контрреволюційних злочинів" свідчення обвинувачених "неминуче набувають характеру і значення повних доказів, найважливіших вирішальних доказів" стимулювало ескалацію домагань слідчих методами фізичного й морально-психологічного примусу за будь-яку ціну добитися визнання провини жертвою свавілля. Було дано прямий дозвіл на застосування тортур проти підслідних.

Саме "теоретик" права А.Вишинський як Прокурор СРСР видав 23 січня 1935 р. директиву, де пропонувалося "справи, в яких відсутні достатні документальні дані для розгляду в судах, направляти для розгляду Особливої наради НКВС СРСР". Це була свідома вказівка до засудження безневинних! Такі ж вимоги містилися і в його директивах 1937 р. Як наслідок, тільки в Україні в 1937–1938 рр. особливими нарадами, "трійками" НКВС було розглянуто 111526 справ, рішеннями НКВС та Прокурора СРСР – 60229 і лише 5130 справ – "нормальними" судовими органами [12].

Нами вивчені унікальні архівні матеріали СБ України – цілком таємні на той час узагальнені довідки та статистичні зведення, підписані у 1964 р. головою КДБ УРСР В.Нікітченком. Вони збереглися в одному примірнику, і дозвіл на користування ними, свого часу, міг дати лише Голова КДБ УРСР. Вони-то дають змогу наочно уявити страшний механізм дії позасудових органів [2]. Візьмемо для прикладу апофеоз Великого терору 1937–1938 рр. І тут головним знаряддям репресій виступали зловісні "трійки" (із серпня 1937 р. до листопада 1938 р.). Тоді до їх складу входили начальник УНКВС, секретар обласного комітету КП(б)У та обласний прокурор, що автоматично втягнуло у вир беззаконня правлячу партію та органи нагляду за дотриманням законності.

У цей період в Україні засуджено 197617 осіб, левову частку з них приречено до страти – 122237 громадян. Через особливі трійки НКВС–УНКВС УРСР пройшло 75670 засуджених (із них до вищої міри покарання, ВМП – 29268 чоловік, далі ця цифра подається у дужках), засуджено рішенням наркома внутрішніх справ СРСР та Прокурора СРСР – 38266 (32191), засуджено Особливою нарадою НКВС СРСР – 5891 (1826). Інакше кажучи, майже 120 тис. засуджених стали жертвами саме позасудових органів (понад половина з них отримали вищу міру покарання).

Виразною була соціально-політична спрямованість репресій на ті категорії громадян, котрі розглядалися перешкодою для Великого перелому. Так, з 1 жовтня 1936 р. до 1 липня 1938 р. в Україні піддали арештам 253051 громадянина. Серед них: "колишніх куркулів" – 93395; колишніх поміщиків, дворян, торговців ("колишніх людей" за тодішньою бузувірською термінологією) – 109380; священнослужителів – 6556.

У практику репресалій міцно увійшов принцип фабрикації звинувачень з політичними елементами – вигаданими категоріями членів контрреволюційних організацій, троцькістських блоків, антирадянських партій (есери, меншовики, кадети, монархісти й ін.), фашистських, церковних, сектантських організацій тощо. Фабрикувалися справи на сотні неіснуючих "повстанських організацій" (виходило, що у 1936–1938 рр. в Україні партизанило проти влади понад 115 тис. осіб!), окремо вирізнялися "українські націоналісти" та "сіоністи".

Ударів завдавалося і за національної ознакою, у хід ішли фальшиві звинувачення у шпигунстві. Чи можна собі уявити, що в 1937–1938 рр. в Україні шпигувало на користь Польщі понад 54 тис. осіб, Німеччини – понад 23 тис. громадян! Лише химерна свідомість виконавців антилюдських наказів могла породити 1053 японського та 366 іранських шпигунів (були ще і румунські, латвійські тощо). Таким чином (поряд із довоєнними депортаціями), у ході підготовки до реалізації наступальних геополітичних планів у Європі Й.Сталіним проводилася своєрідна етнічна чистка майбутнього тилу стратегічних операцій.

Звертає на себе увагу співвідношення серед репресованих кримінальних та "політичних" злочинців. Наприклад, на виконання наказу НКВС СРСР № 00447 – 1937 р. в УРСР репресували 111675 осіб, з яких кримінальних елементів – лише 12780 чоловік.

За національним складом постраждалі від беззаконня розподілялися таким чином: українців було – 53%; поляків – 19%; німців – 10,2%; росіян – 7,7 %; євреїв – 2,6%; греків – 2,3% (решта етнічних груп – менш 1%) [7].

При цьому слід мати на увазі, що в період, який розглядається, ніякого організованого опору режимові не існувало. Фактично, позасудовий молох мстився людям за належність у минулому до соціальних груп, які не вписувалися у нову запрограмовану структуру радянського суспільства, або були учасниками альтернативних Комуністичній партії політичних сил (у тому числі – українських національно-демократичних партій 1917–1920 рр.), учасникам розбудови національної державності, ієрархам релігійних конфесій тощо.

Крім того, функції позасудових переслідувань забезпечували гарантію від будь-якого організованого протесту шляхом масового тероризування, залякування населення, а також забезпечували величезну армію робочої сили, яку можна було позаекономічно експлуатувати в інтересах форсованої індустріалізації та мілітаризації країни. Загалом у 1937–1938 рр. до страти засуджено до 682 тис. радянських громадян й позбавлено волі 3,8 млн. Населення ГУЛАГу та спецпоселень до 1941 р. становило 1,92 млн. чоловік (при тодішньому населенні 195 млн.).

Промовистим є механізм проведення "операцій" з репресування певних категорій громадян. Виходячи з рішень вузького кола вищого партійно-політичного керівництва СРСР, НКВС СРСР видавав цілком таємні накази про проведення операції проти певних категорій громадян. Телеграми М.Єжова керівникам НКВС УРСР визначали квоти "по першій категорії" (ВМП) та "по другій категорії" (позбавлення волі, як правило, не менше ніж на 10 років). У ході операції керівники НКВС УРСР неодноразово зверталися по збільшення цих квот. Так, при проведенні операції за наказом НКВС СРСР від 4 липня 1937 р. № 00447 проти "куркулів та інших антирадянських елементів" надана М.Єжовим спочатку квота на ВМП у 8000 осіб через прохання місцевих чекістів розрослася до 26150 душ!

Найбільш поширеними ставали звинувачення за ст. 54 Кримінального кодексу Української РСР від 1927 р. (Особлива частина) із розділу "Контрреволюційні злочини". Стаття мала 14 пунктів.

Судячи із протоколів, засідання "трійок мали характерні "процесуальні" ознаки – відсутність розслідування та висунення звинувачення, звинувачених не допитували по суті справи, не було змагальності сторін, вироки не оскаржувалися. Поширеною практикою стало засудження списками –– у термін, що тривав лічені хвилини, смертні вироки нерідко виконувалися невідкладно тощо.

Процес десталінізації у СРСР призвів до розгортання реабілітації жертв незаконних репресій. У 1953 р. Верховному Суду СРСР надається право переглядати за протестами Генерального прокурора рішення колишніх позасудових органів. В Українській РСР у 1956–1959 рр. за цією категорією справ було реабілітовано близько 250 тис. громадян. Однак надалі процес реабілітації фактично було припинено – перевірки проводилися тільки за заявами репресованих або їх близьких. Тому за наступні 28 років було переглянуто лише 85 тис. справ і реабілітовано 60 тис. осіб.

Процеси демократизації життя радянського суспільства за доби "перебудови" закономірно викликали цілеспрямовану реабілітаційну роботу – з 1989 р., за два роки реабілітовано 180 тис. громадян і завершено перегляд архівних кримінальних справ, рішення за якими ухвалювали позасудові органи.

Незадовго до здобуття Україною незалежності, 17 квітня 1991 р. прийнято Закон України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні", який (із доповненнями) і донині становить основу діяльності Української держави з відновлення справедливості стосовно безневинно постраждалих.

Звернемо увагу на те, що цей закон насамперед визначив: реабілітації підлягають особи, які з політичних мотивів необґрунтовано засуджені судами або позасудовими органами (або в будь-якому позасудовому порядку) на території України в період з 1917 і до моменту набуття цим Законом чинності. Реабілітовано і громадян, засланих і висланих з постійного місця проживання та позбавлених майна з політичних, соціальних, релігійних, національних та інших мотивів під приводом "боротьби з куркульством", за так зване "пособництво бандитам" тощо. Відновлено і чесне ім'я тих, хто постраждав за переконання, у процесі порушення державою права на свободу сумління.

Не підлягають реабілітації особи, які обґрунтовано притягнуті до відповідальності за зраду батьківщини, шпигунство, диверсії, шкідництво, саботаж, терористичні акти, злочини проти людства і людяності, каральні акції проти мирного населення, вбивства, мордування громадян, організацію збройних формувань, які чинили вбивства, розбої та інші форми насильства. Не підпали під реабілітацію і особи, засуджені за злочини, пов'язані із застосуванням репресій. Тим самим підкреслювався один із провідних принципів функціонування правової держави – принцип індивідуальної відповідальності особи за свої дії.

Що ж до неможливості відновлення беззаконня позасудових органів, то в Україні, згідно з чинною Конституцією, правосуддя здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається (ст. 124). Такі ж положення закріплено і в Законі України "Про судоустрій".

Архівісти і вчені Служби безпеки України спільно з Головною редакційною колегією з підготовки науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією», Державною Міжвідомчою комісією у справах увічнення пам'яті жертв війни та політичних репресій при Кабінеті Міністрів України, Українським інститутом національної пам'яті, науковими установами та громадськими організаціями повернули з небуття імена тисяч співвітчизників, які загинули у Казахстані, на Соловках та Колимі. Активну роботу із дослідження механізмів масових незаконних репресій, їх впливу на формування історичної пам'яті українського народу, розробки рекомендацій органам влади та управління з питань увічнення пам'яті жертв тотального беззаконня проводитиме Український інститут національної пам'яті, у складі якого, зокрема, створено відділ дослідження історичних трагедій народів України.

Далі буде...