dc-summit.info

история - политика - экономика

Суббота, 21 Июля 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Масові репресії: трагедія, а не коник маніпуляторів. Частина 1

Масові репресії: трагедія, а не коник маніпуляторів. Частина 1

Дмитро Вєдєнєєв, доктор історичних наук, професор

До 75-ї річниці початку «Великого терору» в Україні

Українська історична наука й громадськість з нагоди наближення 75-ї річниці «Великого терору» 1937–1938 рр. підбивають певні підсумки дослідженню цього страшного явища в історії народів СРСР, його наслідків, діяльності із реабілітації жертв того лихоліття та увічнення пам'яті невинно убієнних співвітчизників. Масштабна драма репресивного лихоліття, пам'ять жертв якого в Україні вшановується на державному рівні, заслуговує на скорботу сучасників, і довго ще бути витупати предметом наукових досліджень, морально-політичного осмислення з позицій християнських чеснот та гуманістичних цінностей. Водночас саме тематика репресій (як і масового Голоду), відповідним чином препарована, стала знаряддям інформаційно-психологічної війни проти СРСР (досягнувши шалених масштабів в період «перебудови», хоча синхронна кампанія «з викриття сталінізму» силами всієї підконтрольної КПРС пропагандистської машини та «прорабов перестройки» не могла не бути санкціонована з гори).

Одним із інструментів введення суспільної думки та настроїв народів СРСР у шоковий стан, делегітимізації радянської державності та Компартії як її управлінсько-сакрального стрижня, стала фабрикація невірогідної статистики жертв беззаконня, справжній аморальний «танок на кістках» невинно убієнних. Згадаємо «40 мільйонів загиблих у ГУЛАЗі» Олександра Солженіцина, або «60 млн. людей, яких наш народ втратив у таборах», що наводилися у книзі московського видавництва «Наука» (!), при тому, що за ретельними архівними підрахунками сучасних дослідників, наприклад, у всій системі ГУЛАГ протягом 1934–1947 рр. померло менше одного мільйона - 938 тис. осіб.

СРСР мертвий, однак маніпуляції на тему жертв репресій не вщухають. Показовим тут кампанія інформаційних та масових заходів у західних областях України з нагоди 70-річниці нападу нацистської Німеччини та СРСР та початку Великої Вітчизняної війни. Згадані заходи експлуатували скорботу рідних та земляків за знищеними у перші дні війни, або довести, що 22 червня 1941 р. для мешканців регіону зовсім не день початку титанічної боротьби з гітлеризмом (який планував лише примусово виселити 65% галичан, і проти якого у лавах Червоної Армії воювало півмільйона вихідців із Західної України), а «день початку комуністичного терору». У свою чергу, згадані конструкції поширювалися як один із інструментів наголошення на «відмінності» історії та тлумачення історії між населенням регіону та «зросійщеними» областями Соборної України, і супроводжувалися заявами про «нелегітимність» нинішньої Верховної Ради з сторони представників ВО «Свобода», які посіли ... посади керівників органів радянської ж влади (від сільських до обласних Рад) в областях Заходу нашої держави. В ті ж дні, той же Симферополь, через який довелося проїжджати, показово вкрився червоними прапорами зі траурним смужками, посилюючи тривожне відчуття «розлучення через історію» українських земель.

Не обійшлося без жонглювання сакраментальною статистикою. Так, у документальному фільмі, що вийшов у дні відзначення скорботної дати 22 червня, на карті, для посилення ефекту, спалахували «округлені» цифри жертв розстрілів та бузувірства у в'язницях Західної України. На місці сумнозвісного Дем'янова Лазу біля Івано-Франківська зазначалася цифра у 2,5 тис. знищених, хоча проведені з 1990 року ретельні розкопки та експертні дослідження (опубліковані книгою) наводили цифру у 524 жертви. У публікаціях число жертв варіювалося від 20 до 100 тис (!), хоча за довідкою Тюремного управління НКВС СРСР від січня 1942 р., усього при відступі радянських військ у буцегарнях розстріляли до 10 тис. в'язнів, з яких до 8900 – на всій території Української РСР. Крім, наводилася детальна статистика сотень загиблих при інших обставинах, аж до відомостей про засуджених й 19 розстріляних за зловживання службовим становищем співробітників НКВС (загальна статистика засуджених в Україні за період війни подана автором у книзі: Вєдєнєєв Д.В. Діяльність органів та військ державної безпеки в Україні в період Другої світової війни (1939–1945 рр.): навчальний посібник. – К.: НВВ Національна академія СБУ, 2011).

Шокові, сфабриковані цифри репресій супроводжувалися повною мовчанкою про ціну розбудови західної цивілізації (особливо її євроатлантичної серцевини). Наче і було в історії століть колоніальних війн та жорстокої експлуатації. 100 млн. індіанців, що жили у Північній Америці до початку Франтира, дивним чином скоротилися до 12 млн. їх у сучасних США. «Неполіткоректно» говорити про близько 80 млн. африканців, що не допливли у трюмах работоргівців до обох Америк, знищені корінні народи, 40 млн. мешканців Індостану, які наклали головами в організованих англійцями Голодоморах. Врешті-решт, спочатку за розвиток капіталізму сплатили колосальну ціну кров'ю і самі європейські народи.

Проте згадані історичні обставини свідомо обходять, виставляючи вітчизняну історію найбільш кривавою й недолугою, залишаючи за нами лише право укорінювати в собі комплекс невдахи світового розвитку. Цю особливість самозакоханого Заходу виявив ще у ХVІІ відомий інтелектуал слов'янського світу Юрій Крижанич: «Не подобає нам самим про себе злословити,а, навпаки, слід уважно розібрати, що про нас інші народи говорять, [адже вони, західні народи – авт.] далеко переважають нас у жорстокості, у брехливості, в єресях, і у всяких пороках й сквернах, і у нашому народі ніколи не бачили такого насильства, підступу, хитрощів, клятвопорушень, які властиві цим народам».

Спробуємо розглянути на документальних першоджерелах перебіг Великого терору 1930-х в Україні. Його картина і без фальсифікацій вражає, хоча джерела і спростовують кон'юнктурні писання про «мільйони розстріляних українців у 1937-му» (поширюється на фоні вимирання сучасного населення України, при розрахованій демографами його належної чисельності у 2010 р. у 62-63 млн. душ).

Державний терор та репресивні заходи за політичною ознакою в Україні тривали з 1918 і до другої половини 1980-х років. За наявними на сьогодні даними, укладеними на підставі архівних матеріалів органів держбезпеки, з 1927 року по 1990 рік в Україні було заарештовано понад мільйон осіб, більшість з яких (545 тисяч) засуджені, щонайменш 140 тис. з них – розстріляні. Але відомі і інші форми масових репресій. Так, з кінця 1920-х і до початку 1950-х років з України виселено 2 мільйони 880 тисяч розкуркулених селян і членів їх сімей. Варто згадати і виселені народи, і те, що до 1953 р. понад 200 тис. осіб було депортовано до східних регіонів СРСР із Західної України. Станом на 1942 р. в таборах ГУЛАГу перебувало понад 180 тис. українців (із 1,4 млн. в'язнів).

Поступово відкривають свої моторошні таїни місця поховання жертв беззаконня: нині в Україні виявлено щонайменш 18 місць масових поховань жертв політичних репресій лише 1937–1941 рр. Зокрема, сумнозвісна Биківня під Києвом та Лук'янівсьий цвинтар, місце, де згодом збудовано Центральний універмаг в Хмельницькому, парк культури і відпочинку у Вінниці (де у 1943 р. виявлено до (9,5 тис. тіл розстріляних), 9-й кілометр Запорізького шосе у Дніпропетровську, центральне міське кладовище в Сумах... Звичайно, що могили репресованих вихідців з України розкинулися по всьому пострадянському просторі. Згадаємо моторошний Сандормох в Карелії, де у 265 розстрільних ямах серед майже 10 тис. знищених упокоїлися і такі визначні постаті як прем'єр-міністр УНР В.Чехівський, міністр УНР А.Крушельницький, нарком освіти УРСР М.Полоз, письменники М.Вороний, М.Зеров, Г.Епік, М.Ірчан, А.Панів, В.Підмогильний, режисер Л.Курбас, відомі вчені С.Грушевський та С.Рудницький, О.Яворенко, інші діячі української державності та культури.

Як відомо, пік державного терору припав на 1937–1938 р., коли в СРСР стратили майже 700 тис. громадян, а понад 3 млн. зазнали інших видів репресій та ураження прав. За станом на 1941 р. 28,7% в'язнів таборів вважалися засудженими за «контрреволюційні злочини». Відтак у нашій статті ми зосередимося саме на розгляді механізму «Великого терору» та його розгортання в Українській РСР.

Форми квазіправосуддя (як і незаконні масові політичні репресії) не є вітчизняним "винаходом". До речі, на термін "ворог народу" натрапляємо ще у промовах Цицерона, а за доби Французької буржуазної революції він набуває "легітимності" й нечуваного поширення стосовно політичних противників. Саме тоді, наприкінці XVIII – початку XIX ст., революційний терор та Наполеонівські війни забрали життя кожного шостого француза.

Як бачимо, поява та діяльність позасудових органів набуває неодмінного поширення за умов докорінного зламу існуючої суспільно-економічної системи, загострення боротьби всередині суспільства. Це і продукт специфічного морально-психологічного стану самої людності, яка стає і жертвою, і катом для самої себе (згадаймо безславну долю організаторів та виконавців Великого терору 1930-х років – функціонерів ОДПУ–НКВС).

Було б не правильним не відрізняти державний терор доби Громадянської війни та закріплення панівних позицій більшовицького режиму від масових політичних репресій 1930-х рр. (з їх апофеозом у 1937–1938 рр.). Як зазначає сучасний російський історик М.Горінов, із 1930-х рр. у СРСР відбувається "болісна, страдницька трансформація більшовизму в щось інше... В галузі національно-державного будівництва реабілітується сама ідея державності... По всіх лініях відбувається... процес реставрації, відродження тканин російського імперського соціуму". У той період масові репресії виступили знаряддям забезпечення форсованої модернізації країни, у процесі якої не було місця гуманізму у ставленні до окремої людини, химерними виглядали права людини, гарантовані "сталінською Конституцією".

Позасудові органи в широкому розумінні – державні несудові органи, наділені правом виносити вироки в кримінальних справах і застосовувати репресії (висилання; ув'язнення – до установ виконання покарань; страта тощо).

Найбільш міцно в афектованій історичній пам'яті закарбувався термін "трійка". Під "трійками" узагальнено розуміють сукупність позасудових органів у СРСР (колегії ОДПУ, особливі наради, особливі комісії, "двійки" тощо).

Першу власне "трійку" організовано у складі керівників ВНК під головуванням Ф.Дзержинського та його заступників для позасудового розгляду справ про бандитизм. Незабаром вони з'явилися і в інших радянських республіках. У ГДА СБ України збереглися справи колегій Київської губернської НК, в яких міститься буквально по 2–3 аркуші "матеріалів слідства", і вирок цього позасудового органу – "розстріляти упродовж 24 годин".

В УСРР до складу "трійок" входили представники місцевого осередку КП(б)У, місцевого органу ВУНК і командири частин Червоної армії. Діяльність "трійок" регламентувалася інструкцією, затвердженою у квітні 1921 р. Постійною нарадою з боротьби із бандитизмом при РНК УСРР. Вони мали право брати заручників, застосовувати вищу міру покарання тощо. З упровадженням непу та зменшенням збройного опору радянській владі згідно з рішенням РНК УСРР від 3 квітня 1923 р. діяльність "трійок" припинилася.

Однак за умов посилення репресивної діяльності каральних органів, відповідно до циркулярів ОДПУ від 29 жовтня 1929 р. і 8 квітня 1931 р., для попереднього розгляду закінчених слідчих справ, що надходили до Судової колегії ОДПУ або Особливої наради при ОДПУ, були утворені "трійки" у центральному апараті ОДПУ. Протягом 1930–1934 рр. діяла судова "трійка" при колегії ДПУ УСРР. Вона мала право застосовувати адміністративну висилку та ув'язнення у виправно-трудових таборах.

Характерно, що розширення компетенції "трійок" припало на роки колективізації та опору селянства насильницькому зламу його традиційного способу життя. Відповідно до постанови ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 р., Політбюро ЦК ВКП(б) від 11 серпня 1933 р. та директиви ДПУ УСРР від 22 травня 1933 р. ці органи отримували право виносити вироки про вищу міру покарання у справах про розкрадання державної та суспільної власності, про повстанство та контрреволюцію, збройний бандитизм, про канібалізм (тобто явища – прямі наслідки примусової колективізації та Голодомору).

З початком суцільної колективізації для ліквідації «куркульства» як класу і розгляду справ т.зв. контрреволюційного куркульського активу відповідно до постанови Президії ЦВК СРСР від 3 лютого 1930 р. і наказу ОДПУ від 2 лютого 1930 р., у повноважних представництвах ОДПУ утворено "трійку" з працівників ОДПУ, місцевих партійних і прокурорських органів. Для безпосереднього проведення розкуркулення та масової депортації селянства було організовано також оперативні "трійки". В УСРР їх діяльність регламентував наказ ДПУ УСРР від 7 лютого 1930 р.

Після ліквідації ОДПУ і ДПУ УСРР згідно з наказом НКВС СРСР від 27 травня 1935 р. "трійки" з правами Особливої наради при НКВС СРСР організували при Управліннях НКВС суб'єктів федерації та областей. До їх складу входили начальник Управління НКВС або його заступник, начальник управління міліції та начальник відділу УНКВС, який порушив справу. В засіданнях брав участь представник прокурорського нагляду.

Згідно з наказом НКВС СРСР від 30 липня 1937 р. склад "трійок" змінився. Вони утворювалися під головуванням наркомів внутрішніх справ республік, начальників крайових та обласних УНКВС за участю відповідно перших секретарів ЦК компартій союзних республік, крайових і обласних комітетів ВКП(б) та прокурорів відповідних рівнів. Права цих позасудових органів щодо розгляду справ і застосування позасудових репресій були знач¬но розширені. Вони могли виносити вироки про застосування вищої міри покарання або ув'язнення до виправно-трудових таборів на строк від 8 до 10 років.

З мотивів усунення порушень процесуального законодавства та належної організації слідчої роботи органів НКВС відповідно до постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) "Про арешти, прокурорський нагляд і ведення слідства" від 17 листопада 1938 р. та наказу НКВС СРСР від 26 листопада 1938 р. "трійки" ліквідовано.

Остаточно позасудові органи у вигляді Особливої наради при МВС СРСР ліквідовано Указом Президії ВР СРСР від 1 вересня 1953 р. "з метою зміцнення соціалістичної законності та підвищення ролі радянського правосуддя".