dc-summit.info

история - политика - экономика

Среда, 15 Августа 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. Українська держава в радянській «цивілізації». Частина 4

Держава і цивілізація в історії України. Українська держава в радянській «цивілізації». Частина 4

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Професор В.Солдатенко абсолютно правий, коли зазначає: «Кількість жертв (демографічних втрат), хоч як це гірко, встановити бодай наближено, навіть з допустимою похибкою (хоч це звучить украй цинічно, по-блюзнірському), скажімо у сотню тисяч — нереально». Публіцисти — нефахівці як в Україні, так і за кордоном — оперують цифрами 7–10 і навіть 13 млн загиблих від голоду. Звичайно — це перебільшення.

Кваліфіковані західні дослідники проблеми «демографічних катастроф 30-х років» вважають, що в той період в СРСР від голоду загинуло 2–4 млн чоловік. Російський історик Р.Медведєв припускає, що в країні від голоду загинуло 6 млн чоловік. На нашу думку, найбільш близькі до істини автори фундаментальної колективної праці «Політичний терор і тероризм в Україні», які вважають, що на селі 1932 р. загинуло не менше 150 тис. осіб, а кількість тих, хто помер голодною смертю 1933 р. становить 3–3,5 млн осіб. Ці втрати на порядок вищі, ніж в інших місцевостях Радянського Союзу, що постраждали від голоду 1933 р.

Та якою б не була остаточна цифра жертв більшовицького соціального експерименту в тогочасній Україні, доводиться констатувати одне: в республіці практично повністю було репресоване або знищене покоління людей, які брали участь в україніській революції, з яких мала повстати її нова політична еліта. Голодомор став для українського народу цивілізаційною катастрофою, наслідки якої відчуваються й дотепер.

Далеким від ідеалу було і становище українців на землях, які у міжвоєнний період входили до складу інших держав. Як ми вже зазначали, крах імперії Габсбургів призвів до нового розчленування західноукраїнських земель. Галичина, західна частина Волині, Полісся і Холмщина відійшли до Польщі, Буковина — до Румунії, Закарпатська Україна — до Чехословаччини.

До Польщі було прилучено понад 120 тис. км2 української етнічної території, на якій, за переписом 1931 р., проживало майже 9 млн осіб. Територія Буковини площею близько 8 тис. км2 увійшла до складу однієї з румунських провінцій з центром в Чернівцях. Більшу частину цієї провінції складали етнічні румунські і молдавські землі. Лише в Закарпатській Україні, яка опинилася у складі Чехословаччини, на основі чотирьох колишніх українських комітатів було створено єдину адміністративно-територіальну одиницю — Підкарпатську Русь з центром в Ужгороді, площею майже 14 тис. км2. Таким чином, в кінці 30-х років ХХ століття поза межами УРСР перебувало близько 150 тис. км2 українських етнічних земель, де проживало понад 14 млн осіб, з яких майже дві третини становили українці. В міжвоєнне десятиріччя кожна з вищезгаданих держав намагалася у різні способи розв'язувати українське питання. Окрім Чехословаччини, у складі якої русини домоглися справжньої автономії й згодом створили власну державу — Карпатську Русь, становище українського етносу в чужих державах було вкрай важким.

Найбільших утисків українці зазнавали в Польщі. У міжвоєнний період у Галичині мешкало 5 млн 587 тис. українців, що складало 62,6 % населення краю. Польський уряд проводив політику осадництва та пацифікації, яка передбачала, з одного боку, створення вздовж кордону Польщі та СРСР потужної смуги з польських осадників, які отримували у власність українські землі, а, з іншого, придушення за допомогою військової сили та каральних операцій будь-якого спротиву з боку галичан. Як зазначає професор М.Панчук, «жорстока пацифікація, що обрушилась на нескорені «східні креси», переслідувала мету фізичної розправи над революційними елементами села. Спеціально організовані загони поліції та осадників нападали на села й цілі повіти. Фізичні розправи поєднувалися з «ревізіями» культурно-освітніх, економічних, спортивних товариств, які, на думку карателів... «підбурювали» селян.

З 31 липня по 30 листопада 1930 р. пацифікацією було охоплено 221 село у Львівському, 89 — у Станіславському, 121 — у Тернопільському воєводствах. 6-й, 9-й, 14-й полки уланів, 10-й артилерійський полк та інші підрозділи регулярної армії були кинуті на неозброєних мирних жителів. Всього ж окупаційне «втихомирення» відчули на собі селяни 493 сіл 17 повітів Західної України».

Посилювався тиск і в духовній сфері. В березні 1938 р. військові у Люблінському воєводстві закрили 39 українських церков, а 41 церкву і молитовний будинок було знищено взагалі. Руйнування українських церков тривало до 16 липня 1938 р. За цей час лише в цьому воєводстві було знищено 91 церкву, 10 каплиць і 26 молитовних будинків. Католицькій церкві було передано 3 православних церкви і 4 каплиці. Всього ліквідовано 127 культових об'єктів.

Звичайно, таке ставлення властей не могло не викликати спротив галичан, який відбувався під проводом різних політичних партій. Найвпливовішою серед них було Українське націонал-демократичне об'єднання (УНДО), створене 1925 р. У польському сеймі УНДО у 1930 р. отримало 17 місць, за нього проголосувало майже 650 тис. виборців у Галичині і майже 62 тис. на Волині. У підпіллі діяли Комуністична партія Західної України (КПЗУ), Українська військова організація (УВО), а з 1929 р. — Організація Українських Націоналістів (ОУН).

КПЗУ традиційно орієнтувалася на СРСР, мала свій осередок на вигнанні у Харкові й була рупором більшовицької пропаганди в Галичині. УВО ж і особливо ОУН мали виразну антикомуністичну забарвленість й виступали проти свавілля польських властей під націоналістичними гаслами.

Як зазначав один з оунівських провідників С.Ленкавський, діяльність УВО (заснована 1920 р. полковником українських січових стрільців Є.Коновальцем) можна поділити на два періоди: перший — від 1920 до 1923 рр.; другий — від 1923 до 1929 рр. Протягом першого етапу УВО розгорнула широку революційну акцію, спрямовану проти польської політики осадництва. При цьому використовувалися як пасивні, так і активні методи боротьби. До пасивних дій відносилися бойкотування 1920 р. присяги на вірність Польщі, яку мали складати урядовці й службовці державних і самоуправних установ, бойкотування 1921 року загального перепису населення, бойкотування 1922 р. виборів до польського сейму та сенату та набору до польського війська.

Активний опір полягав у проведенні різних бойових і саботажних акцій. Було здійснено кілька терористичних замахів на державних діячів Польщі, підпалів поміщицьких маєтків, партизанських рейдів з метою нищення польських постів тощо. Діяльність УВО знайшла масову підтримку населення.

Після того, як 1923 р. Галичина офіційно увійшла до складу Польщі, УВО була змушена дещо згорнути свою активність, й головну увагу, не припиняючи поодиноких терактів та експропріацій, приділяла поширенню націоналістичних ідей. В цьому величезну роль, як ми відзначали в попередньому розділі, відіграв Д.Донцов.

У лютому 1929 р. у Відні відбувся І конгрес українських націоналістів, який створив ОУН. ОУН об'єднала всі націоналістичні організації західноукраїнських земель. Про ідеологічні та організаційні засади ОУН ми вже згадували. Тут варто зупинитись на завданнях, які вона програмово накреслила перед собою:

«1) Беручи ідею Української Самостійної Соборної Держави (УССД) в підставу свойого політичного діяння, — читаємо в програмі ОУН, — та не признаючи всіх тих міжнародних актів, умов і установ, що стан українського національно-державного розірвання створили та закріпили, Організація Українських Націоналістів ставить себе в категоричне противенство до всіх тих сил, своїх і чужих, які цьому становищу українських націоналістів активно чи пасивно протиставляється, та протидіятиме всяким політичним заходам одиниць і колективів, що будуть являтися відхиленням від повищих засад.

2) Не обмежуючись в своїй діяльності на той чи інший термін, але змагаючи до опанування української національної дійсності на всіх українських землях та на чужих теренах, заселених українцями, ОУН вестиме політику державництва без придавання їй партійного чи якого-небудь іншого суспільно-групового характеру та в прямій послідовності протиставляє її всім партійним і клясовим угрупованням з їх методами політичної праці.

3) Опираючись на творчі елементи українського громадянства та об'єднуючи коло українського національного ідеалу, ОУН ставить собі за завдання уздоровити внутрі нації відносини, викликати в українському народі державно-творчі зусилля, розгорнути українську національну силу на всю її ширину й таким чином забезпечити великій українській нації відповідне місце серед інших народів світу».

Таким чином, ОУН ставила перед собою великі завдання. Вони вже не обмежувалися опором польському гнобленню, а передбачали створення власної держави, яка б охоплювала всю етнічну територію України. Популярність ОУН в Галичині, особливо в молодіжному середовищі, швидко зростала. Вона проводить низку терористичних акцій проти польських чиновників та радянських дипломатів, продовжуються експропріації. Незважаючи на репресії з боку влади, ОУН створює по всій Галичині розгалужену підпільну мережу.

Що стосується Закарпаття, то події там розвивалися дещо в іншому плані. Українська автономізація в межах Чехословаччини досягла свого розквіту в жовтні 1938 року, коли було сформовано перший уряд Карпатської Русі. 26 жовтня його очолив Августин Волошин.

Менш ніж через тиждень роботи його кабінет зазнав першої кризи. 2 листопада 1938 року відповідно до рішень Віденської арбітражної комісії, до якої входили міністри Німеччини та Італії, на підставі Мюнхенської угоди, уряд Волошина був змушений погодитися на передачу південних районів Закарпаття Угорщині. Крім міст Ужгород, Мукачеве та Берегове з округами, у володіння Угорщини було передано Іршавську та Севлюшську округи, всього 1500 км2 території, де проживало близько 173 тис. осіб. Столицю Підкарпатської України довелося перенести до Хусту.

Після переїзду до Хусту, уряд Волошина почав зміцнювати й перетворювати край на справжню автономну державу. Для оборони від наскоків угорських терористів нещодавно засновану Українську національну оборону було перетворено на військову силу — Карпатську Січ, яку очолили Дмитро Кметуш та інші завзяті українські націоналісти — Іван Роман, Іван Рогач, Степан Росоха. Січ була визнана чехословацьким урядом і її члени отримали право носити уніформу і зброю. Щоб пожвавити контакти з Прагою, підкарпатський уряд вислав до чехословацької столиці урядову місію. 22 листопада 1938 р., коли парламент затвердив конституційний акт, автономна провінція одержала законний статус. За цим актом колишній адміністративний апарат було розпущено і вся влада зосередилася в руках трьох підкарпатських міністрів. В найближчі п'ять місяців планувалося провести вибори до сейму. Сейм мав вирішити питання про офіційну назву і мову краю. Але ще до того, як зібрався сейм, уряд Волошина пішов уперед і українізував шкільну освіту, а також численні офіційні й неоф іційні друковані видання.

Автономний край залишив також свій слід — дарма, що нетривкий — на міжнародній арені. У сусідній польській Галичині українці з величезною надією поглядали на Підкарпатську Русь. Підкарпаття вони вважали першим «українським» краєм, який здобув собі волю, і для оборони цих завоювань чимало галицьких добровольців перетнуло кордон і вступило до Карпатської Січі. Слід, однак, зауважити, що їх завзяття не завжди належним чином трактувалося підкарпатським керівництвом і місцевим населенням. З одного боку, волонтери вважали чехословацьке врядування подібним до польського режиму в Галичині, а, з другого, ставилися до всіх підкарпатських русофілів (серед останніх було чимало шанованих місцевих патріотів) як до зрадників, котрих треба знищувати або принаймні позбавити будь-якої влади. Хустський уряд також був невдоволений втручанням галичан, і у відповідь став обстоювати тезу про те, що після двадцяти років чехословацького врядування підкарпатські українці досягли більшого ступеня зрілості, ніж галичани, а сам він як єдиний український уряд в Європі слугуватиме маяком для решти українських земель. Міністр уряду Волошина Ревай полюбляв у той час зазначати: «Звичайно говорять, що сонце сходить зо сходу, цим разом зійде воно від нас!».

Волошин звернувся по допомогу й до емігрантів у Сполучених Штатах Америки, де ще в жовтні 1938 року було створено спеціальний Комітет оборони Карпатської України. Цей комітет перебував під впливом українських емігрантів з Галичини.

З іншого боку, підкарпатська емігрантська громада, на чолі якої стояли Греко-католицьке об'єднання і Карпаторуський союз Геровського, посилала «протести проти утвердження України на споконвічних русских землях, яке проводить прем'єр Волошин». Громада вважала, що батьківщина перетворюється на центр пронацистського українського націоналізму.

Як вважає П.Магочій, підстави для таких звинувачень були. Гітлер загалом цікавився українською проблемою — в тій мірі, в якій її можна було використати для його власних цілей, тобто ослаблення Радянської Росії. Отже, деякий час Берлін розглядав Підкарпатську Русь в контексті широкого українського питання і під час Віденських арбітражів в листопаді 1938 р. німецький міністр закордонних справ фон Ріббентроп запевнив Волошина, що Німеччина політично й економічно підтримуватиме його уряд. З'явилася думка, що, можливо, невелика карпатська провінція зможе стати П'ємонтом для створення об'єднаної України під німецьким протекторатом.

Берлін відкрив у Хусті консульство, а в грудні 1938 р. в німецькій столиці було підписано дві економічні угоди, в яких йшлося про торгівлю та видобуток німцями карпатських корисних копалин. Проте зрештою край не став наріжним каменем вільної єдиної України. Сподівання на те, що «Німеччина збудує самостійну Карпатську Україну» виявилися марними.

Незважаючи на перевагу українофільської орієнтації, підкарпатські русофіли теж проявляли політичну активність. 14 листопада 1938 р. вони заснували в Хусті Центральну руську народну раду. Метою цієї організації було боронити «російські» інтереси в автономній провінції. Вона надіслала до Праги меморандум, вимагаючи щоб уряд Волошина був замінений кабінетом, який би очолив міністр Едуард Бачинський.

Тим часом кабінет Волошина зазнавав все більших труднощів у стосунках з центральним урядом. 30 листопада 1938 р. парламент обрав новим президентом Чехословаччини доктора Еміля Гаху, відомого своїм антиукраїнським налаштуванням в підкарпатських справах. Проте, він залишив на посадах міністрів Волошина і Ревая, усунувши тільки русофіла Бачинського.

16 січня 1939 р. Гаха призначив на його місце генерала Лева Прхалу, чеха за національністю. По всій Карпатській Україні піднялася хвиля протестів.

Хустський уряд поступово проводив підготовку до виборів до автономного сейму. Вони відбулися 12 лютого 1939 р. Переважна більшість виборців підтримала новостворену партію — Українське національне об'єднання, яка відстоювала інтереси українофільського руху.

Успіх, здобутий Волошиним, був нетривкий, оскільки сам уряд протримався після виборів лише чотири тижні. В лютому 1939 р. стало ясно, що Гітлер прийняв рішення про остаточну анексію Чехословаччини. Карпатська Україна при цьому віддавалася Угорщині. 14 березня словацький прем'єр-міністр Тісо проголосив незалежність Словаччини, а угорські війська вступили в Карпатську Україну. Коли 15 березня розпочалися сутички між загонами Карпатської Січі й угорцями, Волошин скликав сейм. Було схвалено постанову про створення держави Карпатська Україна. Президентом обрали Августина Волошина.

Але декларація про незалежність мала лише символічне значення. Опинившись у безвихідній ситуації (адже угорські війська захоплювали країну), члени карпатоукраїнського уряду вже через кілька годин після проголошення символічної незалежності мусили тікати за кордон. За наказом з Праги, чеські війська не чинили опору окупантам.

Недостатньо озброєна і малонавчена армія закарпатців п'ять днів чинила опір агресорові. 18 березня 1939 р. угорці захопили Хуст, однак бої тривали. Закарпатці та галичани вдалися до партизанської боротьби. В горах Закарпаття окремі загони Карпатської Січі вели збройну боротьбу до кінця травня 1939 р.

У боях за незалежну Карпатську Україну полягло близько 5 тис. закарпатців і галичан. Хортістський режим вдався до етнічного геноциду. Понад 10 тис. українців було кинуто до тюрем та таборів, майже 5 тис. з них загинуло. За роки угорсько-фашистського поневолення в 1939–1944 роках зазнали репресій 183 тис. українців, з них 115 тис. загинуло.