dc-summit.info

история - политика - экономика

Воскресенье, 19 Августа 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. Українська держава в радянській «цивілізації». Частина 3

Держава і цивілізація в історії України. Українська держава в радянській «цивілізації». Частина 3

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Політика «коренізації», як справедливо зазначає професор Ю.Шаповал, значно вплинула на розвиток неросійських народів тодішнього СРСР, зокрема українського, оскільки на практиці вона означала дерусифікацію. Незважаючи на те, що «українізація» була неоднозначним і доволі специфічним явищем, вона була схвально сприйнята представниками інтелігенції, насамперед тими з них, які прагнули навіть в рамках бутафорської радянської державності підтримувати і зберігати національні традиції. Звичайно, не варто переоцінювати наслідки «українізації», але не слід водночас ігнорувати її цивілізаційні здобутки, до яких можна віднести розквіт мистецтв, особливо літератури, театру, музики, кінематографу, поширення письменності та розвиток освіти всіх рівнів, утворення профільних установ з вивченням гуманітарних, природничих та технічних наук.

Показовою, на наш погляд, є оцінка тієї доби американським професором Г.Грабовичем: «З багатьох джерел видно, що в очах широкої публіки такі інституції, як Українська академія наук, набули надзвичайно високого авториретету. Таке ставлення до гуманістики могло в принципі стати парадигмою національного відродження в цілому, бо ж тогочасний гуманістичний дискурс, хоч і перевантажений авторитарною, волюнтаристською риторикою, міг бути (принаймні за своєю зовнішньою формою) дискурсом хай не відкритого, а все ж нетоталітарного суспільства. Попри всі труднощі цієї доби, ми бачимо в ній справжнє громадянське суспільство (інша річ в, совєтській державі воно не мало жодного шансу на виживання) — суспільство, засноване на справді патріотичному, україноцентричному консенсусі, де формальна ідеологія підпорядкована широкому усвідомленню національних завдань...».

Звичайно, картина, намальована Грабовичем, виглядає дещо ідеалістично. Ось що писав у своєму щоденнику за 1926 р. віце-президент ВУАН С.Єфремов: «Громадські з'їзди (йдеться про з'їзд Головнауки. — Авт.) ніколи, доки моя пам'ять сяга є, не одбувалися з такими настроями, як тепер. Навіть до 1904 р., не кажучи вже про весь період після 1905 р., коли ми вже навчились були говорити мовою мужів і громадян. І от тепер, за «комуністичного ладу», все це забуто, люди розучились говорити одверто й сміливо, харамаркують по-старечому й дивуються чеховським афоризмам. Коли б ми не бачили інших наслідків сучасного режиму, а тільки оце загальне на всіх язиках мовчання та хвалу та горлання партійних нахаб, то вже з одного цього можна б справедливу скласти ціну нашому комунізмові». Отже, до «громадянського суспільства», про яке згадує Грабович, Україні було дуже і дуже далеко.

Як би там не було, а політика українізації дозволила мільйонам українців відчути себе членами «уявленого суспільства» — нації. А звідси виникла потреба захищати свої національні інтереси. З'явилися умови для виникнення національної еліти — навіть кадри, надіслані Москвою (згадаймо того ж Х.Раковського), не говорячи вже про місцевих функціонерів (В.Чубар, М.Скрипник тощо), почали мислити не тільки більшовицькими, а й національними категоріями.

Той же Єфремов занотував у щоденнику 9 травня 1925 р.: «На всесоюзній конференції в Москві вийшов, кажуть, конфлікт поміж комуністами-централістами та комуністами-сепаратистами. У цих ватажком був... Чубарь! Окраїнні республіки нападалися на Москву за те, що вона собі забирає лев'ячу частку всього, а іншим кидає свої лише недогризки. Коли хтось з москвичів сказав, що так і буде, то Чубарь запропонував: «Ну, що ж — тоді нам лишається одгородитись кордоном, завести власний бюджет і монету, щоб не залежати од вас». «Чим же ви одріжняєтесь од Петлюри?» — вигукнув обурено хтось із централістів. Життя і з комуністів робить самостійників». Цього в Кремлі терпіти не могли.

У квітні 1925 р. першим секретарем ЦК КП(б)У за наказом Сталіна «обрали» Л.Кагановича. Він відразу ж почав втілювати в життя сталінську тезу про «загострення класової боротьби» в міру успіхів соціалістичного будівництва, відстоювати свій власний постулат, згідно з яким буржуазно-націоналістична ідеологія і культура неминуче випереджатимуть у темпах розвитку пролетарську ідеологію й культуру.

Ситуація загострилася після того як О.Шумський (тодішній нарком освіти УСРР) поставив перед Сталіним питання про заміну Кагановича на посту генерального секретаря ЦК КП(б)У. Не важко здогадатися кого підтримав Сталін у цьому питанні. У лютому-березні 1927 р. об'єднаний Пленум ЦК і ЦКК КП(б)У розцінив погляди Шумського на українізацію як «націоналістичний ухил».

З цього, власне, і почався курс на ліквідацію українізації та коренізації. Тривалий час історики вважали, що край українізації було покладено у 1933 р., коли розгорнулася інспірована Кремлем боротьба з т.зв. скрипниківщиною, тобто з наслідками чергового «національного ухилу», лідером якого було оголошено колишнього Наркома освіти УСРР Миколу Скрипника (покінчив життя самогубством 7 липня 1933 р.). Але, на нашу думку, більш правий в даному випадку професор Ю.Шаповал, який зазначає: «Недоступні раніше документи засвідчують, що протидію політиці «українізації» було започатковано значно раніше. Причому до цього прямо була причетна комуністична спецслужба, яка прагла відігравати дедалі значнішу роль в житті суспільства. 4 вересня 1926 р. було підписано службовий обіжник під назвою «Про український сепаратизм»... Він орієнтував на збір усебічної інформації про прихильників «українізації», насамперед із представників «правої» української інтелігенції, тобто середовища українських інтелектуалів, зокрема тих, хто повернувся (або ще хотів повернутися) в Україну під впливом декларованої «українізації». Автори цього закритого листа відверто пояснюють, чому це слід робити: «Та обставина, що українські націоналісти припинили відверту боротьбу з Радянською владою і формально визнали її, не означає, що вони остаточно примирилися з теперішнім станом речей і щиро відмовились від ворожих задумів»... Термін «культурної боротьби» заступив гасло збройної боротьби за незалежність, що провалилася. «Культурна боротьба» набула величезної популярності і втягнула до лав своїх прибічників переважну більшість найвидатніших представників укр[аїнської] контрреволюції».

У листі згадувалося про найнебезпечніші, на думку ГПУ, осередки українства, які використовують «українізацію» у власних цілях. Головними серед них названі Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) — «могутній оплот націоналізму і чудове агітаційне знаряддя» та Всеукраїнська академія наук (ВУАН), яка «зібрала навколо себе компактну масу колишніх примітних діячів УНР».

«Отже, — продовжує Ю.Шаповал, — паралельно з офіційними деклараціями партійних керівників, ГПУ задовго до відкритого наступу на «українізацію» розгортало (зрозуміло, з відома того самого парткерівництва) власну контрукраїнізацію, готуючи в такий спосіб компромат проти всіх, кого чекісти вважали «небезпечними» для комуністичного режиму.

Знаючи це, можемо тепер зрозуміти, чому так блискавично точно ГПУ-НКВД пізніше, вже з кінця 20-х років, буде трощити українську інтелегенцію, представники якої проходитимуть по справах «Спілки визволення України» (1929–1939), «Українського національного центру» (1931–1932), «Української військової організації» (1933) та ін»33. Додамо, що всі ці справи було інспіровано саме ГПУ-НКВД. Вершиною сталінського цинізму стало те, що всі політичні процеси того періоду в Україні велися українською мовою.

Така лінія диктувалася переходом до політики прискореної індустріалізації (що потребувало централізації влади), посиленням націоналістичних настроїв серед неросійських народів (вони вже уявили себе націями) та форсовано-примусовою колективізацією, від якої значно більше, ніж Росія, потерпіли тодішні неросійські республіки, перш за все, Україна.

Дуже слушно з цього приводу висловився, на наш погляд, академік НАН України В.Литвин. «Партія більшовиків, — пише він, — була унітарним централізованим політичним утворенням, що здійснювала диктатуру в кожній радянський національній республіці. Тому конгломерат незалежних, а з 1922 р. — союзних радянських республік насправді являв собою унітарну країну з не меншим рівнем централізації державної влади, ніж той, що існував в Російській імперії. Єдиною поступкою національно-визвольному руху з боку більшовиків була національна радянська державність. Вона містила у собі повний набір ознак, що за інших умов були б свідченням державної самостійності: наявність кордонів, столиці, уряду, державної символіки.

Щоб зміцнити свою диктатуру, московський компартійно-радянський центр розпочав у союзних республіках багаторічну кампанію коренізації, тобто укорінення влади на місцях. Коренізація в Україні — українізація в 1920-х рр. виявилася — і це беззаперечний факт — надзвичайно ефективним знаряддям дерусифікації (тобто знищення залишків царської владної системи. — Авт.) всіх сфер громадсько-політичного життя радянської України. Однак її основним і вирішальним завданням була не українізація як така, а укорінення режиму компартійної диктатури. Це завдання більшовики успішно виконали, хоч деякі патріоти радянської українізації й дотепер надто захоплюються сюжетами, пов'язаними з дерусифікацією, забуваючи при цьому про основне — владу».

Поки «українізація» залишалась різновидом загальносоюзної кампанії коренізації влади центр ставився до неї поблажливо. Тим жахливіших репресій зазнала Україна після того, як Сталін переміг усіх своїх суперників, покінчив з новою економічною політикою і розпочав форсоване насадження директивної економіки, яка відповідала політичному режимові. Апофеозом сталінського «реформування» стала колективізація села, за рахунок якого здійснювалася індустріалізація. В основу цієї політики була покладена грабіжницька концепція «первісного соціалістичного нагромадження». Згідно з нею, СРСР повинен був у найкоротші терміни «пройти період первісного нагромадження, дуже щедро черпаючи із джерел досоціалістичних форм господарювання... Завдання соціалістичного господарювання не в тому, щоб брати з дрібнобуржуазних виробників менше, ніж брав капіталізм, а в тому, щоб брати ще більше». В українського селянина, керуючись цією політикою, більшовицький режим взяв усе...

«Факти свідчать, — зазначає професор С.Кульчицький, — що Україна перебувала в епіцентрі сталінських репресій. Щоб перетворити українських селян-власників на колгоспників, було застосовано не тільки експроприацію заможного прошарку села, як повсюди в СРСР, а й терор голодом —конфіскацію всіх без винятку продовольчих запасів, нагромаджуваних у кожній селянській садибі до нового врожаю. «Натуральні штрафи», як їх було названо у відповідних директивних документах, стали карою за те, що заготівельні бригади не знайшли хліба у «боржників». Внаслідок цього голод, від якого в 1932–1933 рр. потерпало багато місць країни, переріс у двох регіонах — Україні та на Кубані — у страхітливий голодомор».