dc-summit.info

история - политика - экономика

Воскресенье, 23 Сентября 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. Українська держава в радянській «цивілізації». Частина 2

Держава і цивілізація в історії України. Українська держава в радянській «цивілізації». Частина 2

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

На внутрішній нестабільності державницького життя УНР згубно позначилось суперництво в національно-визвольному русі, у його керівництві. Українська Радянська Соціалістична Республіка під керівництвом більшовиків як альтернативна національній за суттю і формою державності, дедалі виявляла свої чималі внутрішні потенції, сконсолідувала ворожі Директорії елементи і, об'єднавшись з іншими радянськими республіками в єдиний воєнно-політичний союз, дістала незаперечні переваги та завдала по УНР нищівних ударів. Нічим не змогли зарадити ані антантівські сили в 1919 р., що зробили основну ставку на російську армію А.Денікіна, ані поляки в 1920 р., що мали за спиною ту ж таки Антанту.

Розглядаючи революційний процес в Україні, не можна не згадати і про такий соціально-історичний феномен як махновщина.

Очолюючи протягом 1917–1921 років селянські маси півдня України, Н.Махно воював практично з усіма владами та режимами, які існували на той суворий час. Ведучи боротьбу проти військ Каледіна, Центральної Ради, Скоропадського, Петлюри, Денікіна, Врангеля, австро-німецьких та антантівських інтервентів самостійно або на боці радянської влади, він відіграв значну роль у громадянській війні. Нестор Махно, якого в народі шанобливо називали «батьком», був справжнім ватажком селян і стійко відстоював їхні інтереси. Його можна сміливо назвати Разіним або Пугачовим ХХ століття. Махно, як ніхто інший, відчував настрої селянських мас, щоразу повертаючи зброю проти тих, хто становив найбільшу загрозу селянину.

Безкомпромісна боротьба з білими, союзи з червоними свідчили про те, що махновське повстанство цілком ототожнювало себе з революцією. Останнє твердження можна також прослідкувати на своєрідній махновській ідеології. Вона, як і ідеологія повстанства загалом, досить проста і відбита в гаслах, під якими воювали махновці. Нагадаймо окремі з них: «За експлуатованих проти експлуататорів!», «Геть білогвардійську сволоту!», «За вільні ради!», «Геть комуни!», «За ради без комуністів!». Активно виступивши проти політики «воєнного комунізму», махновці цілком лояльно ставилися до інституту радянської влади, виявляючи свою незгоду лише з її більшовицькою трактовкою. Для повстанців ради були повнокровними і повноправними представницькими органами місцевого самоврядування з широкими повноваженнями і лише частковим делегуванням окремих функцій вищим державним установам; для більшовиків вони стали органами диктатури пролетаріату, безпосередніми провідниками політичної волі центру.

Послідовно відстоюючи інтереси селянина-виробника, махновщина не змогла знайти свого місця у створеній більшовиками системі «диктатури пролетаріату». Ядро махновського повстанського руху безперечно володіло окремими елементами політичної культури, що й підняло його на особливу висоту.

Певна кількість махновців належала до різних політичних партій і течій, в тому числі більшовиків, лівих есерів та анархістів. Проте, вплив анархізму на повстанський рух в радянській історіографії невиправдано перебільшений. Навіть у махновському керівному ядрі не було однозначного ставлення до анархізму. Махно на різних етапах то наближав до себе ідейних анархістів, використовуючи їх як культурну силу, то віддаляв. Не ототожнювали себе з махновщиною і анархісти.

Махно уособлював тип народного вождя, народженого вибухом селянської стихії. «Батько» ніколи не виділяв себе з селянського середовища, і тут, певно, прихований секрет його популярності. Для селян він був простий, доступний і зрозумілий. Бентежний, імпульсивний, кмітливий по-селянськи, одночасно і тиран, і раб стихії, яка винесла його на гребінь слави, він увібрав у себе всі характерні риси повстанця. Його особистість безумовно наклала певний відбиток на характер руху. Та не настільки, щоб вважати Махна одноосібним диктатором. Диктатура у махновщині — нонсенс, викликаний нерозумінням суті повстанства. Слово «батька» було вагомим, але не єдиним і не завжди вирішальним.

Махновщина, таким чином, стала цивілізаційною відповіддю українського селянства на суворі виклики часу. Збуджені революцією маси однозначно не бажали повернення старих порядків, але так само негативно ставилися до спроб більшовицької влади накинути їм свої. Махно став на чолі повстання тому, що зумів вловити й трансформувати в дію настрої українського селянства. Він був переконаний, що пробуджена революцією народна стихія врешті-решт виведе Україну на нові цивілізаційні обрії. У передмові до своїх спогадів, що вийшли друком у Парижі 1929 р., він з цього приводу зазначає: «Об одном лишь приходится пожалеть мне, выпуская этот очерк в свет: это — что он выходит не на Украине и не на украинском языке. Культурно украинский народ шаг за шагом идет к полному определению своего индивидуального своеобразия и это было бы важно. Но в том, что я не могу издать своих записок на языке своего народа, вина не моя, а тех условий, в которых я нахожусь».

Українська національно-демократична революція 1917–1920 рр. завершилася поразкою. Перемогли започатковані більшовиками процеси соціальної перебудови суспільства, в яких національним аспектам відводилася другорядна роль. Однак, як справедливо зазначає В.Солдатенко, не досягши своєї мети, українська революція започаткувала формування модерної політичної нації, відродила традицію державності, перевела у практичну площину ідею соборності.

Тим часом Радянська Україна ввійшла до складу створеного в 1922 р. Союзу Радянських Соціалістичних Республік і досить швидко втратила реальний суверенітет.

«Яким же способом була радянська влада установлена в Україні? — задає питання І.Лисяк-Рудницький. І сам дає, на наш погляд, слушну відповідь. — Вона була насильно накинена Україні ззовні, з Московщини; однак — і це дуже важливе — це сталося під гаслами пролетарського інтернаціоналізму, а не російського націоналізму. Понаднаціональна ідея світової революції служила ідейним прикриттям для російської інтервенції. Совєтський режим мав в Україні всі ознаки чужинецької окупації, що її супроводжали грабіжницькі реквізіції, розгром українського освітньо-культурного життя та обсаження державного апарату чужими елементами, що або наплили з Московщини, або складалися з місцевих росіян, русифікованих жидів і українців».

Але попри всі негативи соціального експерименту, в який була втягнута Україна, де-юре вона отримала державність. Українська Соціалістична Радянська Республіка, хоча і керувалася постановами московського Раднаркому, набула формальне право входити в договірні стосунки з Радянською Росією. І перший такий договір, який можна вважати продовженням Переяславського процесу у XX столітті, було укладено 28 грудня 1920 р. на VIII з'їзді Рад. У мотивуючій його частині підкреслювалося, що обидві республіки укладають договір з метою оборони, а також в інтересах їх господарського будівництва. В статті І зазначалося, що РСФРР і УСРР вступають між собою у воєнний і господарський союз. Стаття II оголошувала, що Радянська Україна і Російська Федерація можуть взяти на себе спільні зобов'язання відносно якоїсь третьої держави, але ці зобов'язання будуть обумовлені лише спільністю інтересів обох республік, а не фактом колишньої приналежності України до території колишньої Російської імперії. Договір передбачав об'єднання наступних народних комісаріатів: воєнних і морських справ, ВРНГ, зовнішторгу, фінансів, НКШС, праці, пошт і телеграфу (ст. III). Вказувалось, що порядок і форма управління об'єднаними наркоматами встановлюються особливими угодами між урядами обох республік. Об'єднані наркомати входили до складу Раднаркому Російської Федерації і мали своїх уповноважених в Раднаркомі України (ст. VI). Керівництво об'єднаними наркоматами здійснювалось через з'їзди Рад РСФРР і ВЦВК, до якого Україна надсилала своїх представників. В особливому доповненні до союзного договору вказувалось, що по необ'єднаних наркоматах кожна зі сторін має право дорадчого голосу. У лютому 1921 р. союзний договір між СРФРР і УСРР було ратифіковано V Всеукраїнським з'їздом Рад.

Необхідно зазначити, що у вищому керівництві більшовиків не було одностайності у питанні про політичний статус окраїн колишньої імперії. Ідею про союз «незалежних» республік відстоював В.Ленін. Натомість, Й.Сталін вважав, що вони мають увійти до складу Російської Федерації на правах автономії. Для Сталіна характерними були вислови: «так звана незалежність так званих республік», «цих, з дозволу сказати, держав» тощо. Його схильність до обмеження суверенітету Радянської України виявилася ще у квітні 1918 року, коли він заявив Голові ЦВК Рад України В.Затонському: «Досить гратися в уряд і республіку, здається вистачить, пора кинути гру». Але у «суверенність» волів гратися Ленін (за що Україна має бути певною мірою йому вдячна). Він не шукав прямолінійних рішень і турбувався про привабливість радянської схеми державного будівництва для світової громадської думки.

Завдяки саме його зусиллям у Москві було прийнято рішення про створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. 26 вересня 1922 р. після розмови зі Сталіним про утворення СРСР він зазначив у листі до членів Політбюро ЦК РКП(б): «Одну поступку Сталін вже погодився зробити. В п.1 сказати замість «вступ» до РСФРР — «формальне об'єднання разом з РСФРР в союз радянських республік Європи і Азії».

Дух цієї поступки, сподіваюсь, зрозумілий: ми визначаємо себе рівноправними з Українською СРР та ін. І разом і нарівні з ними входимо в новий союз, нову федерацію».

Така постановка питання була надзвичайно важливою для України та її народу. Українці автоматично перетворювалися з «інородців» на визнану Росією націю і діставали можливість, попри всю ілюзорність рівноправності зі «старшим братом», цю націю розбудовувати. Цивілізаційний потенціал даної події для української нації важко переоцінити.

Рішення, прийняті з'їздами Рад України, Білорусії, Закавказької і Російської Федерацій завершили у 1922 р. підготовчу роботу з скликання першого загальносоюзного з'їзду Рад, який мав юридично оформити створення єдиної держави — Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

І Всесоюзний з'їзд Рад відкрився 30 грудня 1922 р. в Москві. Делегати представляли всі республіки, що об'єднувалися в Союз РСР. З'їзд заслухав і обговорив доповідь Сталіна про Декларації, про утворення Союзу РСР і про Союзний Договір. Ці документи були схвалені одностайно. Їх текст остаточно мав утвердити II Всесоюзний з'їзд Рад.

XII з'їзд РКП(б), який відбувся 17–25 квітня 1923 р. (підкреслюємо — з'їзд Російської комуністичної партії (більшовиків), рішення якого були обов'язковими і для республіканських парторганізацій), головну увагу засередив на питаннях національно-державного будівництва, прав і компетенції загальносоюзних і республіканських державних органів. Поряд з Союзною Радою, що мала представляти інтереси всіх трудящих Радянського Союзу, передбачалося створити другу палату — Раду Національностей — орган представництва національних інтересів народів країни. Водночас було прийнято рішення про впровадження політики коренізації, що передбачала заходи, спрямовані на підготовку, виховання і висування кадрів корінних національностей, врахування національних факторів при формуванні партійного і радянського апаратів, організацію мережі шкіл усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей.

Створена після XII з'їзду РКП(б) розширена Конституційна комісія ЦВК СРСР, до складу якої увійшли представники ЦВК всіх союзних республік, підготувала зведений проект Конституції СРСР. Цей проект було розглянуто Конституційною комісією ЦК РКП(б) й схвалено черговим (1923 р.) Пленумом ЦК РКП(б). В кінці червня — на початку липня проект затвердили вищі органи державної влади союзних республік.

6 липня 1923 р. друга сесія ЦВК СРСР схвалила Конституцію СРСР і прийняла рішення про негайне введення її в дію. Сесія створила уряд союзної держави — Раду Народних Комісарів СРСР на чолі з В.Леніним. Остаточно Конституція СРСР була затверджена 31 січня 1924 р. II Всесоюзним з'їздом Рад. Вона складалася з двох розділів: Декларації про утворення СРСР і Договору про утворення СРСР.

Так в СРСР було інститулізовано категорію політичної нації. Класичним для російських марксистів стало визначення нації, яке дав Сталін ще у 1913 р. в брошурі «Марксизм і національне питання». Звучало воно так: «Нация — это устойчивая общность языка, территории, экономической жизни и психологического склада, проявляющегося в общности культуры». Показово, що навіть такий заклятий ворог Сталіна як Л.Троцький повністю схвалював таке трактування, зазначаючи: «Это комбинированное определение, сочетающее психологические черты нации с географическими и экономическими условиями ее развития, не только правильно теоретически, но и плодотворно практически, ибо обязывает искать разрешения вопроса о судьбе каждой нации в изменении материальных условий ее существования, начиная с территории. Фетишистского преклонения перед границами государства большевизм никогда не знал. Политически дело шло о том, чтоб царскую империю, тюрьму народов, перестроить территориально, политически и административно в соответствии с потребностями и желаниями самих народов». На жаль, вся історія Радянського Союзу підтверджує незаперечний факт — «бажання народів» комуністичні вожді визначали на свій розсуд за Кремлівським муром і безжалісно, не зупиняючись перед прямим геноцидом, втілювали свої проекти в життя.

Їх метою було створення сильної централізованої держави, яка б в нових умовах відродила Російську імперію й зробила її ще могутнішою. «Ленин был революционер до мозга костей именно потому, что всю жизнь исповедовал и защищал целостное, тоталитарное миросозерцание, не допускал никаких нарушений этой целостности, — зазначав з цього приводу відомий російський філософ М.Бердяєв. — Отсюда же непонятная на первый взгляд страстность и яростность, с которой он борется против малейших отклонений от того, в чем он видел марксистскую ортодоксию. Он требует ортодоксальных, согласных с тоталитарностью мировоззрения, т.е. революционных, взглядов на познание, на материю, на диалектику и т.п. от всякого, кто себя считает марксистом, кто хочет служить делу социальной революции... Для Ленина марксизм есть прежде всего учение о диктатуре пролетариата. Меньшевики же считали невозможной диктатуру пролетариата в сельскохозяйственной, крестьянской стране. Меньшевики хотели быть демократами, хотели опираться на большинство.

Ленин не демократ, он утверждает не принцип большинства, а принцип подобранного меньшинства... Он строил план революции и революционного захвата власти, совсем не опираясь на развитие сознания огромных масс рабочих и на объективный экономический процесс. Диктатура вытекала из всего миросозерцания Ленина. Он даже строил своё миросозерцание в применении к диктатуре...

Целью Ленина, которую он преследовал с необычайной последовательностью, было создание сильной партии, представляющей хорошо организованное и железно-дисциплинированное меньшинство, опирающееся на цельное революционно-марксистское миросозерцание. Партия должна иметь доктрину, в которой ничего нельзя изменить, и она должна готовить диктатуру над всей полнотой жизни. Самая организация партии, крайне централизованная, была уже диктатурой в малых размерах, каждый член партии был подчинен этой диктатуре центра. Большевистская партия, которую в течение многих лет создавал Ленин, должна была дать образец грядущей организации всей Росии. И Россия действительно была организована по образцу организации большевистской партии. Вся Россия, весь русский народ (а також і всі інші народи, в тому числі й український, які увійшли до складу нової імперії. — Авт.) оказался подчиненным не только диктатуре коммунистической партии, ее центральному органу, но и доктрине коммунистического диктатора в своей мысли и своей совести. Ленин отрицал свободу внутри партии и это отрицание свободы было перенесено на всю Россию. Это и есть диктатура миросозерцания, которую готовил Ленин. Ленин мог это сделать только потому, что он соединял в себе две традиции — традицию русской революционной интеллигенции в ее наиболее максималистических течениях и традицию русской исторической власти в ее наиболее деспотических проявлениях...

Соединив в себе две традиции, которые находились в ХІХ веке в смертельной вражде и борьбе, Ленин мог начертать план организации коммунистического государства и осуществить его. Как это парадоксально не звучит, но большевизм есть третье явление русской великодержавности, русского империализма, — первым явлением было московское царство, вторым явлением петровская империя. Большевизм — за сильное, централизованное государство. Произошло соединение воли к социальной правде с волей к государственному могуществу и вторая воля оказалась сильнее... Но организовать власть, подчинить себе рабоче-крестьянские массы нельзя одной силой оружия, чистым насилием. Нужна целостная доктрина, целостное миросозерцание, нужны скрепляющие символы. В Московском царстве и в империи народ держался единством религиозных верований (Згадаймо класичну формулу: «православ'я-самодержавство-народність». — Авт.). Новая единая вера для народных масс должна быть выражена в элементарных символах. По-русски трансформированный марксизм оказался для этого вполне пригодным».

Мислитель пояснює, чому саме на теренах Російської імперії тоталітарні ідеї більшовиків заволоділи свідомістю мас. «Уже война (Перша світова. — Авт.) выработала новый душевный тип, — пише він, — тип способный переносить военные методы на устроение жизни, готовый практиковать методическое насилие, властолюбивый и поклоняющийся силе. Это — мировое явление, одинаково обнаружившееся в коммунизме и фашизме. В России появился новый антропологический тип, новое выражение лиц... В новом коммунистическом типе мотивы силы и власти вытеснили старые мотивы правдолюбия и сострадательности. В этом типе выработалась жесткость, переходящая в жестокость. Этот новый душевный тип оказался очень благоприятным плану Ленина, он стал материалом организации коммунистической партии, он стал властвовать над огромной страной. Новый душевный тип, призванный к господству в революции, поставляется из рабоче-крестьянской среды, он прошел через дисциплину военную и партийную. Новые люди, пришедшие снизу, были чужды традициям русской культуры, их отцы и деды были безграмотны, лишены всякой культуры и жили исключительно верой.

Этим людям свойственно было ressentiment по отношению к людям старой культуры, которое в момент торжества перешло в чувство мести... Ленин не мог бы осуществить своего плана революции и захвата власти без переворота в душе народа. Переворот этот был так велик, что народ, живший иррациональными верованиями и покорный иррациональной судьбе, вдруг почти помешался на рационализации всей жизни, поверил в возможность рационализации без всякого остатка, поверил в машину вместо Бога».

Таким чином, в СРСР законом життя стала трансформована імперська доктрина, в якій «самодержавство» перетворилося на партійну диктатуру, очолювану «вождем», «православ'я» — у нову "релігію" — догматичний марксизм більшовицького типу, додержання постулатів якого забезпечувалося з жорстокістю, що перевершувала жахи середньовічної інквізиції, а «народність» — у інтернаціоналізм, кінцевою метою якого теоретики нового ладу бачили зникнення націй і утворення єдиного «радянського народу». "Народність", таким чином, стала тим універсальним чинником, який виправдовував застосування будь-яких засобів примусу і терору. Мовляв, все це робиться для блага народу. Звичайно, це був цивілізаційний катаклізм величезного масштабу. Український народ змушений був взяти участь у найграндіознішому соціальному експерименті в історії людства.

Як відомо, національна політика для більшовиків завжди була справою другорядною, вона цілковито підпорядковувалась їхнім стратегічним цілям, ідеї світової пролетарської революції, єднання світового пролетаріату, побудові нового суспільства.

Недарма навіть призначений з Москви головою Раднаркому України, болгарин за національністю Х.Раковський на XII з'їзді РКП(б) змушений був констатувати, що вся національна політика партії, пов'язана зі створенням УСРР, розглядалася більшовиками України, а ще більше Росії, як стратегічна дипломатична гра (за що його того ж року зняли з цієї посади). До неї були залучені й національні меншини як противага українським визвольним змаганням та самостійницькому руху.

Одним з фрагментів цієї гри стала політика коренізації, в ході якої переслідувалась мета схилити українців і національні меншини на бік радянської влади, заручитись їх підтримкою для утвердження тоталітарної системи.

У програмі коренізації національним меншинам відводилась роль «крапленої карти», безперспективність якої, як і самої політики коренізації, була обумовлена стратегією більшовиків на злиття націй. Тим не менше, сам факт такої політики цілком слушно розглядається в об'єктивній історіографії як реальний шанс національних меншин на здобуття політикоправових гарантій для задоволення своїх національно-культурних потреб. Водночас титульні нації союзних республік отримали можливість включити могутній механізм мовно-культурного відродження.

У діяльності КП(б)У щодо здійснення цієї політики можна виділити два аспекти: українізація і створення необхідних політичних та економічних умов для розвитку національних меншостей. На той період українці в складі КП(б)У становили 30%. Із 3702 відповідальних працівників губернського, окружного і районного масштабів українською мовою вільно володіли лише 797. Ще меншим був відсоток українців серед відповідальних працівників республіканського масштабу. У зв'язку з усім цим питання підготовки й висування кадрів української національності, як і національних меншостей, що мешкали в Україні, стояло особливо гостро.