dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 22 Ноября 2019

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. Українська держава в радянській «цивілізації». Частина 1

Держава і цивілізація в історії України. Українська держава в радянській «цивілізації». Частина 1

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

На початку минулого століття, справедливо зазначає О.Міллер, «драматичні повороти історії і нові обставини, які створювалися ними, перетворили проект великої російської нації в суспільний анахронізм. Поступово погляд на проблему, який визнавав особливу українську ідентичність, набуває в Росії все більшого розповсюдження. Вже 1905 р. Російська академія наук визнала українську мову самостійною розвинутою мовою, а не говіркою російської як офіційно на той момент вважалося.

Після 1917 р. тільки в емігрантському середовищі деякі ортодокси залишалися на позиціях концепції великої російської нації в її чистому вигляді». Але до революції, окрім відміни мовних обмежень і надання, як і всім мешканцям імперії, певних громадянських свобод, українці не одержали від уряду нічого, що бодай в якійсь мірі скидалося на автономію. Невдоволення народних мас посилювалося воєнною розрухою — адже головні бойові дії Першої світової війни відбувалися саме на теренах України. Тому не дивно, що українці з величезним ентузіазмом зустріли Лютневу революцію 1917 р. в Петрограді.

У вітчизняній історіографії перебіг подій української революції фундаментально висвітлено у працях члена-кореспондента НАН України В.Солдатенка. До них ми і відсилаємо читача, обмежившись лише конспективним розглядом подій 1917–1920 рр. та їх впливу на українську державність та цивілізаційний розвиток нації. Як слушно зазначає згаданий вище дослідник, українська революція стала одним із справжніх апогеїв нашого національного поступу. В один ряд з нею можна поставити хіба що два історичних феномени — національну революцію ХVІІ ст. під проводом Богдана Хмельницького і здобуття Україною державної незалежності на рубежі 90-х років ХХ століття. Події української революції 1917–1920 рр. мали глибоке коріння, були зумовлені цілою низкою історичних закономірностей і, по праву, займають своє місце серед визвольних процесів народів Європи і всього світу.

Революцією керувала створена на початку березня 1917 р. Центральна Рада, на чолі якої стояли такі національні лідери як М.Грушевський, В.Винниченко, С.Єфремов, С.Петлюра та ін. Її наріжним каменем стало прагнення до закріплення демократичних завоювань у всеросійському масштабі з подальшим запровадженням української державності (широка національно-територіальна автономія), щоб спільно з націями і народами колишньої імперії (Федеративна Демократична Республіка Росія) здійснити перетворення, що впритул би підвели до соціалістичного ладу.

Тісне взаємопоєднання двох основних начал — національно-державотворчого і соціально-визвольного — найприкметніша риса головних документів Центральної Ради — всіх чотирьох її Універсалів. Вони стали віхами, що знаменують кроки української нації до власної державності: від декларування намірів запровадження широкої національно-територіальної автономії у федеративній демократичній Російській республіці — до проголошення Української Народної Республіки самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу; від абстрактно-прихильного орієнтування на популярні соціалістичні гасла — до перетворення на державну політику засад справжнього народоправства і соціальних гарантій трудящому люду.

Висуваючи гасла, які багато в чому нагадували положення платформи РСДРП(б), лідери українських соціалістичних партій все ж дистанціонувалися від радикалізму більшовиків, віддавали перевагу поступальним, реформістським методам досягнення поставленої мети.

Сили ж, що ґуртувалися навколо РСДРП(б), їх місцевих організацій, прагнули досягти власної мети, оголосивши в грудні 1917 р. на українських землях альтернативну — інтернаціонально-радянську державність, почали боротьбу за становлення Української Соціалістичної Радянської Республіки, за повалення УНР.

Захопивши в листопаді 1917 р. державну владу в Росії, більшовики взяли курс на придушення національно-визвольних рухів неросійських народів, повалення місцевих урядів і поширення свого панування на так звані національні окраїни колишньої Російської імперії. При цьому вони вдало маскували свою політику гаслами пролетарського інтернаціоналізму й світової революції. Тричі російський раднарком намагався силою утвердити свою владу в Україні. Перша така спроба була здійснена наприкінці 1917 — на початку 1918 рр., друга — наприкінці 1918 — початку 1919 рр., і, нарешті, остання, третя, яка завершилась встановленням в Україні більшовицькорадянського режиму, наприкінці 1919 — початку 1920 рр.

Керівництво РКП(б) і РСФРР прагнуло захопити Україну не лише з метою повернення імперської спадщини, а й щоб використати її ресурси для експорту революції в інші країни. Не випадково в доповіді, виголошеній на II з'їзді КП(б)У в жовтні 1918 р. в Москві, відомий більшовицький діяч К.Радек підкреслював: «Україна... набуває вирішального значення для нашої радянської політики в справі перенесення революційної пожежі з Росії далі на південь і захід».

Проте й суто економічні питання також турбували більшовицьких лідерів. Зокрема, Л.Троцький, посилаючи наприкінці 1919 р. в Україну спеціальних партійних агітаторів, так повчав останніх: «Пам'ятайте також, що так чи інакше, а нам необхідно повернути Україну Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може: вона задихнеться, а з нею і радянська влада, і ми з вами».

Тим часом Центральна Рада виявилась нездатною реалізувати на практиці оголошену стартегію і тактику, її керівники, ідеалізуючи федеративний устрій, намагалися зробити все, щоб перетворити колишню «тюрму народів» на оплот співдружності визволених націй, передусім, слов'янських. Що ж до власних національних домагань, українські політичні діячі прагнули виборювати їх на шляхах легітимності, часто-густо наївно будуючи стосунки з Тимчасовим урядом, а згодом з Радою Народних Комісарів на приматі демократизму, ілюзорної віри в обов'язковість і всезагальність торжества принципів демократизму і справедливості.

Така політика зумовила цілу низку прикрих прорахунків, зокрема, у питанні про збройний захист надбань революції. Центральна Рада виявилася неспроможною спрямувати визвольну енергію і революційний потенціал мас у бажане русло, не змогла ефективно протистояти домаганням на владу в Україні інших сил. Військова поразка у боротьбі з більшовиками, Радянською Росією і розгін Центральної Ради запрошеними в Україну австро-німецькими окупантами стали гіркою розплатою за недалекоглядний курс. На сім з половиною місяців в Україні встановилася влада гетьмана П.Скоропадського, яка спиралась на багнети інтервентів. Було сформульовано умови, за яких Німеччина зобов'язувалася надавати військову і економічну допомогу гетьманату, а саме:

- визнання П.Скоропадським чинності Берестейської угоди;

- розпуск Центральної Ради, нові вибори вищого законодавчого органу мають відбутися лише після остаточного заспокоєння країни. Дата проведення виборів буде погоджена з вищим німецьким командуванням;

- створення української армії, кількість якої і спосіб дій буде погоджено з вищим німецьким командуванням;

- повноважними судами щодо всіх кримінальних дій проти представників союзних військ і проти розпоряджень командування союзних сил залишаються німецькі військово-польові суди;

- всі неблагонадійні особи усуваються від державного управління; земельні комітети розпускаються, натомість створюються відповідні державні й комунальні органи;

- поки в Україні відсутнє військове законодавство, буде чинним законодавство діючих армій;

- ліквідація всіх обмежень в торгівлі продовольством і сировиною та їх експорту до Німеччини та Австро-Угорщини, зокрема дозвіл на вільну торгівлю під сильним контролем союзників і українського уряду;

- ліквідація експортних заборон, контроль на залізницях, встановлення спільного прикордонного контролю;

- вирішення аграрного питання через відновлення приватної власності;

- селяни мають заплатити за надану їм землю. Збереження великих земельних володінь в інтересах забезпечення експортного потенціалу сільського господарства;

- врегулювання фінансових і валютних проблем відповідно до вже парафованих угод;

- сплата за військову допомогу Україні і розміри її визначаються окремими угодами.

П.Скоропадський письмово підтвердив, з незначними уточненнями, всі положення цього документа. Звичайно, український народ, який встиг вдихнути повітря свободи, не погодився на нове рабське ярмо й протягом всього періоду окупаційного режиму у безлічі стихійних повстань виступав проти нього. Організаційного начала дедалі наростаючому повстансько-страйковому руху надала Директорія на чолі з В.Винниченком і С.Петлюрою.

Позбавлений в результаті революції в Німеччині і розпаду Австро-Угорщини підтримки окупаційних військ гетьманат впав під ударами повстанського війська. На середину грудня 1918 р. було відновлено Українську Народну Республіку і зроблено нову спробу продовжити процес демократичних перетворень, започаткованих у 1917 р.

Ліва частина колишнього національного фронту (її очолив В.Винниченко) схилялася до радянського ладу і пошуків встановлення союзницьких відносин з Радянською Росією. В якості формули влади вона пропонувала трудові ради як основи для створення республіки трудового народу. Праві елементи політичного табору українства тяжіли до класичних зразків європейського парламентаризму. Звідси — прагнення до союзу з країнами Антанти. Виразником цих тенденцій виявився С.Петлюра. За таких умов єдності поглядів на перспективи національно-визвольної боротьби, звичайно, бути не могло.

До того ж, як зазначає учасник подій того періоду Є.Чикаленко, на місцях революційні комітети здебільшого очолювали люди, яких навіть з великою натяжкою не можна було вважати за порядних. Висуваючи на керівні посади пройдисвітів, селяни керувалися такою логікою: «Він нам брат, мужик, а такий бувалий, на всі боки битий, що не дасться панам обманити».

«Не знаю, як по інших місцевостях, — пише Чикаленко, — а у нас і по сусідніх селах (мова йде про Херсонщину. — Авт.) майже скрізь наверх повипливало отаке сміття, такі шахраї, що поверталися з міст, де служили в поліції, жандармами тощо і поставали провідниками народу, бо в щирість інтелігенції народ не вірив... Взагалі у нас по селах старіші чесніші селяни притихли перед молодшими, що поверталися з фронту і принесли новий дух, нові етичні поняття; вони майже одверто крали не тільки в панів та жидів, а й у своїх же селян, а коли ті обережненько докоряли їм за се, то вони нахабно кричали: Я на фронті кров проливав, а ви тут багатства збирали!.. За скільки років війни вони відвикли від мирної праці, розпаскудились, озвіріли, убиваючи людей і грабуючи з дозволу начальства в завойованім краю, тому-то вони й вибирали на своїх провідників людей, що вміли добре шахраювати здавна і мали на це досвід. «Совісним людям», як казали селяни, «стало тяжко жити на селі». Звичайно, такий стан речей аж ніяк не сприяв авторитетові української влади на місцях.

Після переходу в руки С.Петлюри лідерства в Директорії державною політикою стала т. зв. «отаманщина» — домінування військового начала над політичним, непокора польових командирів державному проводові, практика регіонального сепаратизму, супроводжувана військовим терором, єврейськими погромами тощо.

Непростим і суперечливим виявився і вплив на подальший розвиток української революції соборницького процесу, спроба об'єднання з наддніпрянським масивом українства його західних гілок. Довгий час лідери українського руху в АвстроУгорщині прагнули переважно до створення з етнічно-українських територій Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття коронного краю як складової автономної частини Габсбурзької імперії. Але, зневірившись у можливості задоволення своїх прагнень агонізуючим австрійським режимом,

1 листопада 1918 р. українські патріоти, як вже відзначалося, оволоділи стартегічними позиціями у Львові. Українська Національна Рада того ж дня звернулася з відозвою «До населення цілої держави», оголосивши про визволення українців з віковічної неволі і створення власної держави, яка пізніше дістала назву Західно-Української Народної Республіки. Відразу ж виявилися і тенденції щодо зближення з наддніпрянцями.

Звісно, поляки не могли змиритися не лише з виникненням українського державного утворення, але й з самою ідеєю самовизначення українців. Тому з першого ж дня виникнення ЗУНР проти неї розпочалася військова агресія, підтримана зсередини польським населенням Східної Галичини.

Подібно розвивалися події і в Буковині. Проти проголошеної тут у перші дні листопада української влади було кинуто румунські війська, які досить швидко окупували весь край. На Підкарпатській Русі на початку листопата 1918 р. оформилась Руська Національна Рада, яка висунула гасло самовизначення. 21 січня 1919 р. віче у Хусті ухвалило приєднатись до України. Але невдовзі Паризька мирна конференція вирішила прилучити цей край до Чехословаччини.

Однак об'єднавчий процес тривав. Відряджена до Фастова (де тоді перебувала Директорія) делегація ЗУНР запропонувала керівництву відроджуваної УНР вступити на шлях консолідації зусиль. 1 грудня 1918 р. представники ЗУНР і Директорії підписали передвступний договір про «злуку обох держав» в «одну велику державу». 3 січня 1919 р. сесія Української Національної Ради у Станіславові затвердила «Ухвалу», якою проголошувалося об'єднання обох гілок українського народу в одній республіці.

22 січня 1919 р. в Києві відбулося свято соборності. Представники Галичини, Буковини, Закарпаття передали голові Директорії В.Винниченку грамоту Національної Ради із вищезгаданою ухвалою. У відповідь було проголошено Універсал Директорії про злиття в єдине ціле ЗУНР і Наддніпрянської (Великої) України як торжество віковічної ідеї національної соборності. Однак до реального об'єднання у 1919 р. не дійшло.

Влада Директорії виявилась хиткою, поширювалась на обмежену територію України, що дедалі зменшувалась. Країна перетворилася на арену найжорстокіших битв.