dc-summit.info

история - политика - экономика

Вторник, 12 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. Ідеологічні моделі української державності в ХХ ст. як цивілізаційний чинник. Частина 6

Держава і цивілізація в історії України. Ідеологічні моделі української державності в ХХ ст. як цивілізаційний чинник. Частина 6

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Д.Донцов і В.Липинський — найвизначніші політичні мислителі України несоціалістичного напрямку в ХХ столітті. Обоє вони створили оригінальні наукові школи, які значною мірою формували українську політичну думку першої половини минулого століття. Втім, у питанні про державотворення погляди політологів суттєво різнилися. В.Липинський, з цивілізаційного погляду, справедливо вважав, що не нація будує державу, а навпаки, етнос, якому поталанило її створити, завдяки існуванню держави перетворюється на націю. Д.Донцов у своїх працях переконував, що насамперед внаслідок пробудження у народу національних інстинктів, доведення їх до фанатизму створюється спочатку нація, яка потім вже розбудовує державу.

Наприкінці свого життя В.Липинський дійшов висновку, що найліпшою формою урядування в Україні може стати парламентська монархія на зразок британської. Він підкреслював, що «на землі українській і в державі українській може удержатись своя монархія тільки західного, англійського типу, а не типу східного, московського чи балканського: монархія царствуюча, але не управляюча — монархія, ублагороднююча українських отаманів, а не монархія, сама даюча приклад отаманства».

Д.Донцов до кінця залишався вірним принципу вождизму, який він у різних інтерпретаціях обстоював як у «Націоналізмі», так і у «Дусі нашої давнини».

В.Липинський був послідовним консерватором, який пов'язував розбудову української держави з відродженням і модернізацією станового суспільства часів Богдана Хмельницького. Д.Донцов віддавав перевагу політичним системам, які очолювали партії «орденського» типу (італійський фашизм, німецький націонал-соціалізм, ленінсько-сталінський більшовизм тощо). У своїх останніх роботах Донцов пропагував «кастовий» метод побудови суспільства, який буцімто існував за часів Київської Русі. На його думку, населення кожної країни поділяється на народ (а це, за Донцовим, — «юрба», «плебс», «обузданий скот» або «люди з касти жаб, черепах або свиней») і «окрему верству «луччих людей», з яких має складатися правляча каста». «Слово «каста» вживаю свідомо, — писав Донцов, — щоб підкреслити антидемократичний характер рекрутування цієї верстви, добору її членів й її духовно-політичне обличчя, щоб підкреслити її докорінну відміну від маси народу або нації».

Отже, можна констатувати, що обоє політологів були прибічниками засновників теорії еліт Р. Міхельса, В. Парето, Г. Моски, Ж. Сореля та ін. Але до формування цих еліт та добору кадрів до них Донцов і Липинський ставилися абсолютно по-різному.

В.Липинський вважав, що кожна політична система, яка претендує на поступальний розвиток, мусить поповнювати свою еліту, кооптуючи до неї кращих представників різних класів і груп. Це має бути динамічний процес, який він визначав як «постійне відновлення аристократії», що у західній термінології має назву «кооптація еліт».

Д.Донцов, натомість, наголошував на неприпустимості «перемішування каст», бо це, мовляв, «веде лиш до хаосу. Вивчитися прикметам панівної касти, засвоїти її духа — касті смердів не вдасться ніколи».

Таким чином, коли теорія еліт Липинського спиралася на загальноприйнятні закони суспільного розвитку, то постулати Донцова можна вважати політичною утопією й віднести до суто публіцистичної категорії. Якщо застосувати термінологію В.Липинського, то найліпший, на його думку, класократичний (органічний) метод організації суспільства, характеризувався правлінням лицарської або військової верстви, яка заробляє на життя матеріальним виробництвом і є прикладом для еліт інших соціальних груп, кожна з яких інтегрована в корпоративний монархічний державний порядок. Липинський вважав Англію ідеальною країною для плекання класократичної системи і функціонування еліт. Він обґрунтовував це типологічне означення дещо суперечливим аналізом англійської класократичної системи, в якій вбачав гармонійний та ритмічний баланс функцій між консерватизмом старої аристократії та поступовістю й революційністю нових соціальних груп. Згідно з Липинським, англійська монархія та англійська парламентська система були кінцевим результатом цього динамічного балансу соціальних сил.

Д.Донцов, за тією-таки термінологією, обстоював охлократичну систему побудови суспільства. Згідно з цим «механічним», за окресленням Липинського, методом, влада належить не натовпу, а невеликій структурі — партії орденського типу, що стоїть над натовпом. Охлократична еліта з її обмеженим інтересом до матеріального виробництва та нездатністю підтримувати економічну і культурну творчість (творчу діяльність) найкраще окреслюється як ні до чого не прив'язана кочова соціальна верства. Члени цієї еліти, організовані в залізну, механічну і войовничу формацію (партію), яка мотивована фанатичною вірою (ідеологією) і вишколена особливо інтегруючою муштрою, здійснюють тоталітарне правління суспільством. Охлократична еліта експлуатує пасивність, слабкість і неорганізованість мас і править ними, застосовуючи силу, терор і демагогію. Система свідомо не дає повстати громадянському суспільству, а отже, не здатна створити модерну націю і цивілізацію. Вона є найпрямолінійнішим, найжорстокішим і найпримітивнішим соціо-політичним режимом.

Звідси випливає наступна розбіжність у підходах до державотворення і цивілізаційного процесу В.Липинського і Д.Донцова. Якщо перший вважав, що «без пориву до творення власної вищої техніки матеріального життя, що йде поруч з поривом до творення вищих форм громадської моралі і вищих форм організованости громадського життя, нації поневолені не визволяться ніколи з-під матеріяльної і моральної переваги націй пануючих», то другий, навпаки, переконував, що державу український народ здобуде лише тоді, коли керуватиметься засадами фанатизму і аморальності. Тобто Липинський керувався принципами позитивними, тоді як Донцов закликав до цілковитої безпринциповості. Не важко дійти висновку, хто мав рацію в цьому дискурсі.

З цього випливає й ставлення політологів до такої категорії, як територіальний патріотизм української нації. Об'єднати її найкраще і найміцніше, вважав Липинський, можна тільки на ґрунті територіального патріотизму, тобто пробудження почуття солідарності та єдності всіх постійних мешканців української землі, незалежно від їхнього етнічного походження, класової приналежності, віросповідання, соціально-культурного рівня, національної свідомості тощо. Україна має стати батьківщиною для всіх її громадян — українців, росіян, поляків, вірменів, євреїв, німців та ін. Почуття любові до рідного краю — української землі, як до органічної цілості, було, на його думку, необхідною та єдиною можливістю створення того найтіснішого в світі зв'язку людей, який зветься нацією.

Донцов стояв на протилежних позиціях. Для того, аби силоміць накинути волю ОУН всім іншим течіям українського суспільного життя, він закликав «сіяти ненависть до своїх! Ширити розбрат і взаємне недовір'я! В рідну хату вносити роздор! Так, якраз це! Бо без цього — нема ніякого об'єднання, ніякої збірності». Як бачимо, і тут руйнуючий чинник залишився провідним в його цивілізаційних схемах.

Кардинально розрізнялися погляди Д.Донцова і В.Липинського на стосунки України та Росії. Перший ще з дореволюційних часів виключно негативно ставився до будьяких контактів з Росією, закликаючи українців підтримати Центральні держави у війні з нею. Варто зазначити, що деякі з його антиросійських філіппік були досить влучними. Зокрема, у брошурі «Культура примітивізму», виданій 1918 року в Черкасах, він слушно критикував вади російського політичного менталітету й цивілізації взагалі, притаманні внаслідок історичних умов розвитку й іншим слов'янським народам колишньої Російської імперії, підкреслював його антидемократизм і непослідовність.

«Рівність рабів перед сильним володарем і паном, — писав Донцов, — уходила за рівноправність вільних громадян, і легенда про «демократичну Росію» робила формальне спустошення серед вульгарно думаючої маси. До того прилучалася нова легенда — про Росію — носительку політичного і суспільного поступу. Імпульсивна гра сил у варварській, неукермованій суспільності, природний вибух незадоволення у деспотично правленім краю — бралося за прояву колосальної духовної енергії, безладне шамотання зламаного деспотичною хворобою організму — за ознаку його відпорности й великої життєвої сили. На Заході, з його усталеним порядком, кожна праця для його перебудови мусила пристосовуватися до залізних прав суспільного розвою, котрі диктували навіть її характер і тематику. В Росії сі права не обов'язували бодай для соціальних реформаторів, котрими там зачинають бути від гімназіяльної лави. Там мріялося про раптовий скок з царства кнута в царство свободи, там два рази по два могло бути не так, як в «гнілім» Заході, чотири, аж часом три, але часом зате й п'ять і навіть десять! У газардовій психіці слов'янина взагалі, а українця зосібно, що не звикла шукати рятунку лише у власній силі (сим займаються «педанти» німці), Росія представлялася ще недавно країною мрій, а може, й землею обітованною. Дикість і некультурність там тягли до себе дикі і некультурні елементи тут». Саме тому, як ми вже зазначали, автор закликав українців орієнтуватися в першу чергу на європейські країни.