dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 14 Декабря 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. Ідеологічні моделі української державності в ХХ ст. як цивілізаційний чинник (Частина 2)

Держава і цивілізація в історії України. Ідеологічні моделі української державності в ХХ ст. як цивілізаційний чинник (Частина 2)

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Слід відзначити, що на початку ХХ століття в Україні найвпливовішою ідеологією був соціалізм. Від перших спроб утворення політичних партій у Наддніпрянській Україні та визвольних змагань 1917–1920 рр. (окрім недовгого періоду Гетьманщини) всі українські (і псевдоукраїнські уряди в Наддніпрянщині були соціалістичними. Інтегральний націоналізм Донцова в цілому не мав значного впливу. Консерватор Липинський на своїй батьківщині був лише самотнім голосом у пустелі (про них докладніше мова піде далі). У часи Центральної Ради проблеми «буржуазних» міністрів, яка так турбувала російський Тимчасовий уряд на початку його існування, просто не було, оскільки практично не було несоціалістичних політичних діячів у Києві.

Культ соціалістичного інтернаціоналізму в Україні призвів до того, що чимало українських соціалістів боялися навіть думати про моделювання майбутньої української державності, оскільки перебували під постійним тиском — як внутрішнім, так і зовнішнім. Українські та російські партійці стояли на засадничо різних позиціях. У програмах українських соціалістичних партій важливе місце займали вимоги національно-територіальної автономії. Саме ці вимоги викликали шалений опір російських колег, які традиційно сприймали Україну як невіддільну частину Росії. Тому так легко записували українців до стану контрреволюціонерів, дрібнобуржуазників тощо. І як наслідок — останні почали на всі боки відхрещуватися від звинувачень в сепаратизмі, самостійництві й лякатися навіть тіні незалежної української держави. Зокрема, вони на початку століття являли собою класичний приклад соціально-некомплектного народу, тобто народу, де чужа домінація отримала структурний характер у тому сенсі, що навіть на територіях, де дана група складала переважну більшість населення, майже всі визначальні ролі в суспільному розподілі праці, крім найменш престижних, були зайняті представниками інших народів. Після Валуєвського циркуляра 1863 та Емського указу 1876 рр. підросійські українці не мали легального доступу до рідномовних школи та літератури (до 1905 р.). І навіть у невеликих містах, де у 1870 р. міщани розмовляли місцевими українськими говірками, на початку століття «переважала мова російська або суміш російської й української».

Навіть у 1917 р. українці ще були переважно селянським народом, мало втягненим у індустріальний розвиток свого краю. Профспілки та робітничий клас були російськомовними. Так само міська торгівля та панський маєток. «Буржуазність» — ось те ключове слово, яке домінувало на той час в українській політичній думці. У 1909 р. один український активіст говорив, що український рух був слабосилим саме через відсутність української буржуазії. А В.Винниченко у 1917 р. вихваляв «буржуазність» як чинник єдності народу, в змаганні за соціальну і національну справедливість. Усі українські політичні діячі визнавали це доведеним фактом.

Закономірно, що з десятками мільйонів селян, двома десятками тисяч інтелігентів та індивідуалами серед інших класів тільки та ідеологія мала шанс отримати масову підтримку, яка могла дати артикуляцію національним та соціальним домаганням селянства, котре ще носило на собі залишки кріпацтва. Більш того, з другої половини ХІХ ст. у Європі взагалі домінував масовий соціалістичний рух, ідеологія якого здавалася найбільш «прогресивною», «модною», у контексті якого поневолені народи могли сподіватися знайти союзників у спільній боротьбі за свободу та справедливість.

У 1917 р., згідно з соціалістичним проектом, у російській державі вищі класи втратили свою політичну роль, поступившись місцем на політичній арені «представникам трудящих». Такі «трудящі» в Україні фактично складалися з двох груп, які дуже мало розуміли одна одну: україномовне селянство (близько 80% тодішнього населення) та переважно російськомовний міській пролетаріат і солдати. В Україні розвивалися практично дві революції, цілі яких, поза ілюзорну схожість соціальних гасел, були, по суті, різні. У середовищі російськомовного робітничого класу революція в Україні мала всі загальні ознаки російської революції — ради робітничих і солдатських депутатів та місцеві організації головних російських політичних партій. Тут, по суті, розвивався лише місцевий варіант загальноросійської революції.

Три політичні партії домінували в організованому українстві, Центральній Раді і Директорії Української Народної Республіки — Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) і напівліберальна Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ). УСДРП мала найбільш досвідчених партійних діячів, але прагнула представляти дуже нечисленну суспільну групу — україномовних пролетарів. Інші дві партії фактично постали й прийняли платформи тільки в 1917 р. Найсильнішою партією була УПСР, що походила від гуртка, який в 1903 р. прагнув примирити доктрини Драгоманова й Маркса. Вона була побудована на базі селянського кооперативного руху. УПСФ організувалася на основі Товариства українських поступовців з переважно старих культурних і наукових діячів і являла собою найпрагматичніше крило українського руху.

Українські соціалісти, як і всі соціалісти взагалі, вірили, що революція — це просто поширення демократії на сферу економіки. Спершу треба встановити громадські права за так званою моделлю «буржуазної демократії», а тоді з підтримкою трудящої більшості населення забезпечити працюючих через розподіл економічних благ від багатшої меншини до бідних та усуспільнення засобів виробництва. Вони ненавиділи «експлуататорів», вважали неминучою протидію їм у формі так званої класової боротьби, були готові застосувати насильство проти «нетрудящих» прошарків населення. Та для соціалістів була просто несприйнятною думка, що можуть виникати серйозні сутички та кровопролиття між самими трудящими та їхніми представниками. Вони щиро вірили, що зліва ворогів немає і не може бути. Ця політична культура зробила українських соціалістів дуже уразливими внутрішньо і відкритими для атак з боку російських революціонерів. У середині українського руху це ставало приводом для постійних сварок, розколів та боротьби за імідж справжніх соціалістів за принципом: хто більший, хто революційніший. Для російських проімперськи настроєних радикалів сприйняття такої політичної культури стало могутнім інструментом у боротьбі з національними рухами. Будь-хто в будь-яку мить міг бути оголошений націоналістом, реакціонером і на цій основі піддаватися політичному остракізму.

Члени УСДРП, як і російські меншовики та європейські соціал-демократи, взагалі, вірили в повне усуспільнення (одержавлення) фабрик, заводів, та еволюцію сільського господарства до великомасштабного суспільного рільництва. Дивлячись, як і всі ортодоксальні марксисти, на селянство як на приречений дрібнобуржуазний прошарок, який капіталістичне фермерство неминуче витисне у небуття, вони вважали, що переділ землі від культурних маєтків до одноосібника — селянина був би небезпечним реакційним кроком.

УПСР, навпаки, була партією свідомих селян і сільськогосподарських діячів, які поставили аграрну реформу на користь селянам у центрі своїх вимог. Як і російські соціалісти-революціонери, вони передбачали знищення приватної власності на землю й створення Земельного фонду, який контролювали б самі селяни і який мав би наділяти державні, церковні, поміщицькі землі одноосібникам. Вони вважали бажаним утворення великих зразкових господарств, як огнищ майбутнього соціалістичного господарювання, але при цьому наголошували, що «всі землі на Україні переходять без викупу в користування всього трудового народу, який порядку є ними через сільські громади, волосні, повітові, крайові та всеукраїнські земельні комітети, обрані трудовим народом на основі загального, рівного, прямого і таємного виборчого права». УСДРП успішно блокувала цей проект УПСР, погодившись з ним лише в IV Універсалі.

Отже, основні політичні баталії в Україні у 1917 р. велися не навколо моделей майбутньої української державності (про це ніхто серйозно не думав, вважаючи, що соціалістична революція одним ударом перетворить імперію на сім'ю рівноправних братніх народів), а навколо соціалістичної трансформації суспільства.

Аж до кінця 1917 р. ніхто з головних діячів серйозно не думав про повне відокремлення України від Росії. Вони до останнього моменту хотіли перетворити Росію-імперію на федерацію, де Україна мала б повну внутрішню суверенність та окремі від російських Установчі збори для розв'язання всіх внутрішніх українських політичних питань.