dc-summit.info

история - политика - экономика

Вторник, 12 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. В Російській імперії, Речі Посполитій та Габсбурзькій монархії. Частина 16

Держава і цивілізація в історії України. В Російській імперії, Речі Посполитій та Габсбурзькій монархії. Частина 16

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Напередодні Першої світової війни в Державній Думі Росії проходила гостра дискусія щодо ставлення до українського національного руху. Депутат-чорносотенець Савенко звинуватив його активістів у тому, що вони нібито пропагують ідею відірвання від Росії Малоросії від Волги й до Кавказу та введення її до складу Австро-Угорщини на федеративних засадах, як автономної одиниці. Йому відповів відомий діяч кадетської партії П.Мілюков. На засіданні Думи 19 лютого 1914 року, коли обговорювалося питання про дозвіл на проведення Шевченківських свят в Україні, він, зокрема, зазначив: "Український рух, без сумніву, існує, і спинити його не можна. Все питання в тому — кого ви хочете бачити в цьому русі — друга чи ворога? Сепаратичного руху ще нема на Україні. Коли і є зародки його, то дуже слабі. Але сепаратизм можна виховати. І дійсні сепаратисти — це ті, хто справді робить на користь Австрії, це — Савенко та його політичні друзі. У мене в руках книга Стеда, бувшого кореспондента "Таймсу" у Відні, про Габсбурзьку монархію. В цій праці, далекій від теперішньої теми нашої суперечки, Стед каже з приводу питання про український університет: "Австрійський уряд не звертав ніякої уваги на вимоги українців, поки йому не прийшло в голову, що університет міг би служити могутнім центром притягання для 25 міліонів малоросів Росії і міг би поширювати між російськими малоросами австрійський вплив.

Коли австрійський уряд зрозумів велике значіння українського культурного центру в межах Австрії, то сам імператор вплинув у відомому напряму на господарів цієї країни — поляків. Відбувалися довгі переговори між поляками й українцями і врешті сталася польсько-українська згода, наслідками якої може бути згодом те, що українці будуть мати львівський національний університет. Але коли? Стед каже: "Коли відносини між Росією та Австрією поліпшають, українцям довго доведеться чекати свого університету. Хіба що, — додає він, — Росія поверне цю зброю проти Австрії, відкривши український університет у Києві". Чужинець стоїть на певному, справедливому шляху. Нам не треба гадати про майбутнє, бо в минувщині ми маємо увесь необхідний матеріал для перевірки його висновків. Коли почався український рух в Галичині, ворожий Росії? Це були 60-ті роки. Коли Валуєв заявив категорично, що малоросійської мови не було, нема і не буде, зразу почала утворюватися українська літературна і наукова мова за кордоном.

Англієць Стед справедливо зазначає, ніби австрійці зрозуміли, що український університет у Львові — це могутній захід до поширення австрійського впливу на російській Україні. Але ви не тільки про український університет — ви й слухати не хочете про українську школу. Пригадайте, що як тільки року 1906 дозволили українські журнали, газети й книги, так інтерес до львівських видань зник. Тепер, коли українці починають голосно казати, що всяка надія на Росію — це утопія, їм доводиться шукати порятунку в сепаратизмі.

Ми вертаємося до звичок дореформених часів. Ми віднімаємо в українців останню надію на те, що їх становище в межах Росії буде краще. Коли ви будете й далі провадити теперішню політику, то справжніх сепаратистів доведеться рахувати тисячами й мільйонами".

Як бачимо, навіть далекі від симпатій до українського руху, але освічені й розумні російські діячі, усвідомлювали: цивілізаційний процес неможливо зупинити заборонами та репресіями. Величезний український етнос, століттями законсервований в різних імперських структурах, з ослабленням останніх, неминуче мав просуватися по шляху до національного відродження з усіма його атрибутами: мовою, культурними традиціями, власними органами місцевого самоврядування. Тільки підтримуючи цей процес Росія мала шанси втримати Україну в імперській обоймі. Але, як ми вже зазначали, Російська імперія була побудована на зовсім інших цивілізаційних засадах, які заперечували будь-які прогресивні зрушення. А, отже, протиріччя між російським та українським націоналізмами ставали дедалі непримиреннішими.

Останній період існування Російської імперії — час Першої світової війни, коли Росія планувала силою зброї відвоювати західні східнослов'янські території (в першу чергу Східну Галичину, Північну Буковину та Закарпаття), а Австро-Угорщина та Німеччина воліли приєднати до себе нові східні землі. Внаслідок свого географічного розташування Україна, як і в попередні століття, знову потрапила до виру подій, а еліта українства розділилась на кілька таборів.

Інтелігенція, що мешкала в межах Російської імперії, очікувала, що війна створить умови для піднесення національного руху й сприятиме демократичному розв'язанню українського питання. Так, редактор журналу "Украинская жизнь" Симон Петлюра в своїй статті "Війна та українці" відзначав, що серед українців немає австрійської орієнтації й вони сповнені бажання виконати свій громадянський обов'язок перед Росією. Одночасно він висловлював сподівання, що по завершенню війни ставлення російського уряду до українців зміниться на краще та українське питання буде поставлене на порядок денний.

На це Головна українська рада у Львові відповідала: "Історичний ворог України не може спокійно дивитися, що не вся Україна в його руках, що не весь український народ стогне поневолений під його пануванням, що існує частина української землі, де український народ... може жити своїм національним життям... Перемога Росії мала би принести українському народові австро-угорської монархії те саме ярмо, в якім стогне 30 мільйонів українського народу в Російській імперії. Теперішня хвиля кличе український народ стати однодушно проти царської імперії, при тій державі, в якій українське національне життя найшло свободу розвитку. Перемога Австро-Угорської монархії буде нашою перемогою. І чим більша буде поразка Росії, тим швидше виб'є година визволення України".

Були і такі, що виступали з гаслами типу "Геть війну!" і просто дотримувались нейтралітету.

Для народів Європи це були важкі часи. По відношенню до Правобережної України тяжкі наслідки воєнних операцій підсилювались ще й тим, що території переходили з рук у руки, а в результаті цього в першу чергу страждали маси простого народу. Для всієї Російської імперії це була катастрофа: вона програла війну і припинила існування.

А щодо українського руху, то він переходив у нову фазу практичних зусиль у справі завоювання за допомогою зброї права на відродження національної державності. Причому вся попередня діяльність учасників українського руху на дипломатичній, військово-політичній, культурно-освітній царині не минула марно. У складних умовах бездержавності, різноманітних зазіхань з боку шовіністичних кіл сусідніх народів невпинно кристалізувалася національна свідомість широкого загалу українського суспільства. Засвідчена численними інтерпеляціями до світової громадськості й урядів іноземних держав, воля українців до самовизначення мала як противників, так і співчуваючих. Зусиллями кількох поколінь борців у ХІХ — на початку ХХ ст. "українське питання перетворилося на актуальну проблему міжнародного життя, а український народ — з об'єкта на суб'єкт міжнародного права".

Слід підкреслити, що Україна в цей час почала розглядатися зарубіжними геополітиками як самостійний гравець на світовій арені. Зокрема, про неї йшла мова в проекті німецьких вчених "Середня Європа" ("Mitteleuropa"). Кінцевою метою цього проекту було створення на терені між Францією та Росією, між Балтійським, Адріатичним та Чорним морями спільного економічного, культурного й правового простору, що охоплював би народи, які за більшістю характеристик — історичних, культурних, господарчих, релігійно-етичних тощо — засвідчували близькість. Рух набув організаційної цілісності після виходу з друку у жовтні 1915 року книги Ф.Науманна "Середня Європа", яка мала величезний розголос; 1916 р. книга була перекладена французькою, англійською та угорською мовами, у наступні два роки — шведською, італійською та російською.

Ще напередодні виходу в світ "Середньої Європи", оцінюючи в низці статей наслідки російської агресії, Ф.Науманн висловлює стурбованість долею східноєвропейських народів — вимріяна мета самостійності, титанічні зусилля останніх десятиріч за умов здійснення російських планів будуть зведені нанівець: стосується це румунів і болгарів, так само як стосується це фінів, литовців, естонців, поляків, рутенців у Росії. Тверезо оцінюючи розстановку сил у центрально-європейському регіоні, він констатує, що розбудова державності поляками, чехами, литовцями, естонцями, рутенцями (українцями) залежатиме від сприяння або, навпаки, протидії з боку Росії чи Німеччини — для самостійного існування вони ще надто слабкі, а тому — "як міжнародна сила, простягаємо ми меншим сусіднім середньоєвропейським народам руку й пропонуємо зважитися рушити разом з нами до майбутнього".

У праці "Середня Європа" Науманн розгортає своє бачення нової спільноти. Основоположним аргументом на її користь є належність усіх народів означеного регіону до єдиного "середньоєвропейського типу", єдиної "середньоєвропейської людської групи (Menschheitsgruppe Mitteleuropa)", гомогенність якої, попри конфесійні, національні, мовні відмінності, визначена однотипністю соціокультурного ландшафту та господарчих структур, а також однаковою трудовою етикою — схожим "господарчим темпераментом", "господарчим характером", що надає змогу казати про єдиний "середньоєвропейський господарчий народ", який сповідує єдину "нову соціально-економічну конфесію".

Водночас стан середньоєвропейської спільноти характеризує, з огляду на сусідню західньоєвропейську, певна незрілість, неостаточна сформованість, перебування у фазі становлення: "наш середньоєвропейський тип ще не досяг довершеності, він ще формується. ... Ми, якби мені було дозволено так висловитися, історичний напівфабрикат, та очікуємо саме на день завершення. ... Ми маємо за собою багато снаги, дуже багато якості, маємо також хист до праці, проте лише зараз має початися вища школа: навколо німців зростає культура Середньої Європи, зростає тип людини, що є середня між французами, італійцями, турками, росіянами, скандинавами. Прагнемо ж цього середньоєвропейця".

Науманн впевнений, що кожен з середньоєвропейських народів є носієм рис і якостей, яких дещо бракує іншим; мета Середньої Європи є поєднання німецьких та ненімецьких первістків таким чином, щоби, уникнувши зверхності німецького елементу, використати взаємну компліментарність на користь спільного блага: "Не панування, проте поєднання! Ми маємо більше кінських сил, ви — більше мелодії. Ми міркуємо переважно кількостями, кращі з вас — якостями. Тож зіллємо разом те, на що ми здатні окремо..."

Ідеологічним підґрунтям Середньої Європи є сукупність принципів консерватизму та лібералізму, плекання існуючих традицій та інституцій, поєднане з реалізмом і прагматизмом щодо інновацій. Державно-політичний устрій Середньої Європи Науманн визначає як союз (Вund — спілка, федерація, конфедерація) — союз держав, союз народів, наддержава: "Жодна держава, що увійде до цієї наддержави, не позбудеться державної самостійності, як не офіруватиме вона задля цього свого власного тяжко здобутого й кров'ю захищеного суверенітету. ... Натомість, в інтересах усіх учасників, щоб не повстали нестримні плани переплавлення. Іншими словами: під титулом Середньої Європи створюється не нова держава, проте створюється союз існуючих".

Саме таку модель східноєвропейської спілки пропонував 1882 р. К.Франц: "Природно, з цього не постане жодне національне тіло та взагалі жодна держава. Це має бути союз (Вund) і то навіть з вельми різних елементів... Централізації та уніформійності слід категорично уникнути". З появою Середньої Європи скасовується актуальність небезпечних, з огляду на наслідки, різноманітних панславістських та всенімецьких проектів, а також планів Великої Сербії, Великої Румунії і т.ін. Центром розташування адміністративних органів Середньої Європи мала бути Прага.

З культурно-цивілізаційних міркувань Науманн рішуче відкидає будь-яку можливість спілки Німеччини з Росією, яка лише компенсувала б поганий стан господарства останньої для подальшої військової експансії: "Наше культурне почуття протестує проти цього, й наші серця ніколи на це не погодяться. Краще бути малими та самотніми, ніж російськими".

Ідея Середньої Європи, проте, виявилася мало сумісною з тогочасною реальністю. Революція 1917 р. в Росії, а також поразка Німеччини у Світовій війні усунули з порядку денного це питання.

Український народ у процесі його розвитку в складі різних імперій супроводжували, з одного боку, вироблення відносної національної єдності, а, з іншого — певні відмінності у психіці, культурі, політичному та економічному способах життя. Протягом століть Галичина, Підкарпаття і Буковина належали до іншої держави, до іншої церкви, ніж Велика Україна, і жили під іншими (польськими, німецькими, угорськими, румунськими) культурними впливами. М.Грушевський зазначав, що якби Галичина і Велика Україна не піклувалися кожна про зближення, то за 20–30 років вони утворили б дві різні національності на єдиній етнічній основі, як серби і хорвати — дві частини сербського племені, що внаслідок політичних та релігійних обставин спромоглися розійтися до повного відокремлення. Наддніпрянці — це переважно люди східноєвропейської культури і свідомості. Вони, хоча і відрізняються від росіян, проте з останніми їх єднає дуже багато: спільність історичної долі, війни, трагедії і преремоги, релігія і культура, оскільки 10–12 і 7–8 поколінь українців відповідно на Лівобережній і Правобережній Україні формувалися разом з росіянами і у складі Російської імперії.

В той же час — слушно відзначає академік НАН України Ю.Пахомов, — у Великій Україні, на противагу Росії, віками формувався індивідуалізм. Тут в більшій мірі, ніж в Росії, культивувалася приватна власність, кріпацтво було менш пригноблюючим й існувало не так довго. Соціальні відносини характеризувалися більшою демократичністю. Інтенсивною, як і в Росії, була взаємодія української культури й інших культур. Але тут, на відміну від Росії, мав місце не стільки синтез та ефект синергії, скільки конформізм, який компенсувався культом благоустрою.

Цивілізаційні підвалини галичан і підкарпатців генетично формувалися під впливом західноєвропейської — австро-німецької, польської та угорської культур, звичаїв і традицій. Західні українці зазнали багатовікової асиміляції і виробили навіть типово західноєвропейські, щоправда з українським підгрунтям, культурні, релігійні та побутові традиції.

Переслідування російським царизмом всього українського перенесло центр національного руху з Києва до Галичини. Це мало подвійне значення. По-перше, літературна мова вироблялася на основі західноукраїнського діалекту, а не полтавського чи київського, тобто більш далекого від російських говірок. По-друге, польська мова, а не російська, стала джерелом нових абстрагованих і наукових словоутворень. Двоякий вплив на формування української цивілізації в Галичині мав і факт її багатовікового розвитку у складі Польщі. З одного боку, дискримінація галичан поляками як меншовартісної нації, на відміну від нівелюючого інтернаціоналізму російської імперської політики, яка довгий час вважала українців "теж росіянами" й допускала їх до російської дворянської адміністративної еліти, змушувала галичан зберігати в усіх історичних катаклізмах "український дух" завдяки своїй близькості до Заходу та опорі на уніатську церкву. Хоча слід зауважити, що католицька церква, яка утворила культурну спільність Західної Європи, де історично опинилась і Галичина, відвела останній роль своєрідного посередника між Сходом і Заходом. З іншого ж боку, західноукраїнська інтелігенція зберегла типові риси польсько-шляхетського панства, зокрема схильність до диференціації своїх земляків на "верхи" та "низи".

Цивілізаційні відмінності між українцями Наддніпрянщини і Галичини утворилися не лише у діалектах мови, психології та церковних конфесіях, а й у правосвідомості. Загальноросійське право у Наддніпрянській Україні, хоча й існувало завжди з українізованими рецензіями, було остаточно введене в 1840 р., проте на рівні звичаєвого права серед 90 % населення залишалося право українське з притаманним йому постулатом рівності. В Галичині з 1435 р. замість українського права був уведений католицький польський "Вісліцький статут", а в 1797 р. — австрійське право, з його заохоченням підприємництва і нагромадження.

Водночас, аналіз етнополітичних та етнопсихологічних відмінностей між наддніпрянцями і галичанами дає змогу зробити висновок, що народні основи у Наддніпрянській і Західній Україні залишилися, незважаючи на перелічені вище фактори, дуже близькими.

Українська цивілізація витримала іспит існування в різних за своєю природою імперіях й після їх розвалу продовжила свій розвиток в нових соціально-політичних умовах.