dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 20 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. В Російській імперії, Речі Посполитій та Габсбурзькій монархії (Частина 15)

Держава і цивілізація в історії України. В Російській імперії, Речі Посполитій та Габсбурзькій монархії (Частина 15)

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Лише початок Першої світової війни викликав пильний інтерес уряду до українського питання. Зрозуміло, що причиною цього слугували суттєві військові та геополітичні чинники. Потреба внутрішнього зміцнення Австрії викликала до життя ініціативу уряду (серпень 1914 р.), в якій висловлювався намір після переможного завершення війни поділити Галичину на окремі українську та польську частини. Існували й складніші проекти модернізації Австрії, які також стосувалися долі українців. Для зміцнення німецьких позицій проти слов'янської більшості було запропоновано утворити з Австрії дві групи земель — Західноавстрійську (німецько-чеську) та Східноавстрійську (польсько-українську) з двопалатними парламентами та спільними державно- адміністративними органами. До складу останньої, де українці мали отримати культурно-національну автономію, повинні були входити Галичина, Буковина, Конгресова Польща, Волинь і Поділля.

Однак, розуміючи, що складовою успіху східної політики було вирішення українського питання, основний зміст якого зводився до української автономії, Відень мав намір ставитися до згаданої проблеми здебільшого в площині обіцянок, запевняючи українців у своїй прихильності. Адже будь-який варіант вирішення українських прагнень, самих по собі далеко не стратегічних, мав викликати небезпечні процеси, які б порушували баланс сил та цілісність імперії.

З появою нового стратегічного партнера — Польщі, питання української автономії було взагалі зняте з порядку денного політичного життя. Згідно з маніфестом кайзера Німеччини та імператора Австро-Угорщини (листопад 1916 р.) було проголошено утворення Конгресової Польщі на відвойованих у Росії землях. Намагання зберегти цілісність монархії примусило Відень проголосити неподільність Галичини та намір надати їй широку автономію. Це означало остаточну відмову поділу Галичини за етнічною ознакою, консервацію в ній пануючих позицій поляків, тобто брутальне нехтування правами українського народу. З втратою підтримки Відня українство виявилося цілком безпорадним, через що протягом 1916–1918 рр. було вимушене гарячково напружувати зусилля для недопущення поглинання українських земель Польщею.

До речі, в роки війни Буковина також стала об'єктом імперіалістичної експансії та суперечливих дій австрійського уряду, що повністю перекреслювало її державотворчі намагання. Ворожі блоки — Антанта та Центральні країни, не зважаючи на інтереси українців, розглядали буковинські українські землі як предмет торгу за потенційного союзника — Румунію. Лише вступ останньої у війну на боці Антанти в серпні 1916 р. усунув реальну перспективу поглинання Буковини Румунією з відома Відня.

Таким чином, роки війни, на які українці покладали великі надії щодо створення кардинальних умов для зміни свого становища в політичній системі, власного державотворення, принесли лише невтішні, але цілком передбачувані реалії. Цілком природно, що революційні події в Росії та початок новітнього державотворення ряду європейських народів, перш за все українців на Наддніпрянщині, сприяло активізації національного руху в Західній Україні. Однак відчутні втрати, яких зазнало українство воєнної доби, російська окупація значних теренів Галичини та Буковини, яка тривала до другої половини 1917 р., стримували цей процес.

Безрезультатно, за фактичного потурання сильнішим націям, завершилися численні раунди переговорів політичного проводу українства протягом 1917–1918 рр. з імператором, урядом, де, зокрема, виносилася на обговорення проблема утворення українського державного тіла в Австрії. Влада була не в змозі виконати українських домагань і не бажала брати на себе жодних зобов'язань. Лише переконавшись у втраті будь-яких надій на легітимне вирішення українського питання, у прямій протидії імперської адміністрації та досить небезпечних аспіраціях інших національних загалів, у другій половині 1918 р. українське національне керівництво в особі депутатського корпусу, лідерів політичних партій фактично вперше було вимушене відійти від легальних методів боротьби й розпочало таємну підготовку до реалізації права на самовизначення.

В ніч на 1 листопада 1918 р. (на той час вже проголосили свою державну незалежність Чехословаччина, Сербо-Хорвато-Словенська держава, Угорщина) за наказом новоствореної Української Національної Ради розпочалося повстання у Львові. Інтернований імперський намісник був вимушений формально передати державну владу до УНРади, яка фактично й юридично стала правонаступницею Австрії в українських областях. Процес самочинного перебрання влади українською адміністрацією відбувався й на Буковині. В історії західноукраїнського народу розпочалася нова сторінка — боротьба за утворення на власній землі незалежної Української держави, але за умов суцільної військової руйнації, міжнародного невизнання та початку зовнішньої інтервенції ця справа була майже безнадійною.

Але повернімося до становища українців у Російській імперії. Часткова лібералізація суспільно-політичного життя в ході революційних подій 1905 р. в Росії розглядається в новітній історіографії як реакція царизму на зростаючий національно-визвольний рух, одним з видів якого стало утворення Української думської громади в І і ІІ Державних Думах, її вимоги щодо надання автономії Україні, запровадження української мови в школах, судах та місцевих адміністративних органах. На основі статті М.Грушевського "Наші вимоги", в якій йшлося про національно-територіальну децентралізацію Російської імперії, була розроблена Декларація про автономію України. І хоч текст цього документу досі не віднайдено, на підставі інших джерел можна стверджувати, що Декларація закликала до чіткого розмежування повноважень центральних і місцевих органів, передбачала забезпечення в Україні прав національних меншин на підставі спеціального закону. Але достроковий розпуск Думи перешкодив реалізувати ідеї Декларації.

Своєю опорою в проведенні великодержавницької політики на окраїнах царизм розглядав насамперед росіян. З другої половини ХVІІ ст. помітно стала зростати міграція росіян на Україну, особливо на Лівобережжя, Причорномор'я і в Крим, зумовлена двома чинниками: збільшенням військових залог після Березневих статей 1654 р. і стихійною втечею старовірів, що переслідувалися так званими реформами Никона. Після зруйнування Запорозької Січі і ліквідації Гетьманщини російська експансія набула політичного характеру, хоча із зазначених вище причин, була малоефективною. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. росіяни складали понад 8 відсотків населення України. Більшість з них проживали в містах Півдня та Слобожанщини. Їх численність зростала у зв'язку з розвитком промисловості і транспорту, спорудженням металургійних підприємств, вугільних шахт, залізниць тощо. Царизм цілеспрямовано підтримував і захищав інтереси росіян, надавав їм різноманітні привілеї, особливо дворянам, поміщикам, військовим і чиновникам, розглядаючи їх як свою опору в проведенні русифікації та асиміляції українців і представників інших етносів.

Розповсюдженою є думка, що влада в значній мірі штучно стримувала економічний розвиток українських губерній, розглядаючи їх як сировинний придаток імперії і ринок збуту російських товарів. Але справедливості заради слід відзначити й позитивні тенденції в економічному відношенні. Це, в першу чергу, відноситься до сільськогосподарського виробництва і пов'язано з аграрною реформою П.Столипіна. Справа у тому, що українське село мало низку особливостей, що відрізняли його від російського. В Україні індивідуальне селянське землеволодіння переважало над общинним. Селянські громади були слабкими й не відігравали тут такої ролі, як у російському селі. Громадська форма землекористування в Україні не прижилася, а там, де її примусово насаджували, виникав активний спротив населення.

Ані реформи, ані розвиток капіталістичних відносин не змогли істотно змінити соціальну структуру в Україні. Навіть на рубежі ХІХ–ХХ ст. 93% українців залишалися селянами, що визначальним чином впливало на суспільну свідомість, культуру, побут, систему моральних цінностей українського народу.

П.Столипін протягом 1905–1910 рр. став запроваджувати нову аграрну реформу, головною метою якої було створення на селі значного прошарку заможних селян, щоб піднести продуктивність сільськогосподарського виробництва. Розрахована на 20 років, реформа передбачала закріплення в приватну власність по всій імперії всіх ділянок надільної общинної землі, якими користувались селяни. У результаті цієї реформи сільська община була позбавлена права виступати єдиною незаперечною розпорядницею в справі перерозподілу орних земель і пасовищ. Кожен селянин дістав право продажу свого земельного наділу або купівлі землі. Виходячи з громад, заможні селяни могли вимагати об'єднання належних їм у різних місцях земельних угідь в одне рівноцінне, яке називалося "відрубом", а то й взагалі виселятися за межі села та створювати своє окреме хуторське господарство. Новостворений Селянський банк надавав "відрубникам" і "хуторянам" грошові кредити для господарського облаштування.

Столипінська аграрна реформа на українських землях, де вже було чимало заможних селян (найбільше — на Правобережжі й Півдні України), мала цілком позитивні наслідки. До 1917 р. 65% землі перебувало у власності селян. Реформа сприяла розвитку ринкових відносин, ширшому застосуванню машин і добрив, що зумовлювало зростання товарності сільського господарства. Але значна кількість бідняцьких господарств була малопродуктивною й малотоварною, що обумовлювалося невисокою середньою врожайністю зернових. В той же час реформа не зачепила поміщицьких землеволодінь. Одним із важливих її елементів була міграційна політика уряду, про яку вже згадувалось вище. Але чверть із переселенців повернулась назад. Незвичні природно-кліматичні умови, брак реальної допомоги з боку урядовців не дозволили їм закріпитися на освоюваних землях. Тому повного успіху заходи щодо переселення селян не мали.