dc-summit.info

история - политика - экономика

Среда, 13 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. В Російській імперії, Речі Посполитій та Габсбурзькій монархії (Частина 14)

Держава і цивілізація в історії України. В Російській імперії, Речі Посполитій та Габсбурзькій монархії (Частина 14)

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Австрія, аби не бути пошматованою між Росією й Прусією, мала шукати вихід у реформуванні своєї політичної системи. 1867 р. було укладено, а наступного року проведено в життя договір про створення дуалістичної монархії — Австро-Угорщини з центром у Відні. Ведення і фінансування закордонних справ і оборони вважалося "спільною справою" обох половин монархії, а всіма іншими адміністративними питаннями мали піклуватись, з одного боку, імператор і віденський парламент — у 17 австрійських коронних землях, а, з другого, — імператор (як угорський король) разом із будапештським парламентом — в Угорському королівстві.

Незважаючи на те, що у конституції нової імперії формально гарантувалася рівність всіх національностей в обох половинах монархії, в Підкарпатті українці потрапили у повну залежність від угорської, а в Галичині — польської адміністрації. Російську мову було витіснено зі шкіл, повсюдно закривалися русофільські громадські організації.

У Відні було розроблено план приєднання до дуалістичної імперії всієї України в якості третьої складової Габсбурзької монархії — Українського королівства. Претендент на її трон принц Вільгельм Габсбурзький прийняв ім'я Василя Вишиваного й перейшов в уніатську віру. Для того, щоб перевести ці плани у практичну площину, віденська адміністрація почала підтримувати в Галичині т.зв. "народну" партію, яка мала поборювати москвофілів.

Це співпало в часі з тим, коли до Галичини докотилися хвилі українського національного руху з Наддніпрянщини. "Кобзар" Шевченка, твори Куліша, "Основа" та інші українські видання дійшли до Галичини, захопили галицьку молодь та підтримали народницький рух, аналогічний до руху у Великій Україні. Почали засновуватися студентські громади, твори Шевченка ставали народною біблією, з'явилася мода на національний одяг, національну культуру тощо.

У Галичині відкрилися народовські періодичні видання: "Правда", "Діло", "Зоря", "Батьківщина", "Мета" та ін. Почалися і особисті зв'язки з діячами з Наддніпрянської України — П.Кулішем, О.Кониським, М.Драгомановим. Коли москвофіли опанували такі поважні культурні установи як Галицько-Руську Матицю, Ставропігійський інститут і Народний Дім, народовці заснували в 1866 р. товариство "Просвіта", а в 1873 р. — "Товариство імені Шевченка".

Розвиток національного руху в Галичині невпинно поширювався і набув великого значення в загальноукраїнському масштабі. Коли російський уряд розпочав репресії проти українського руху, то національну видавничу справу, яку заборонили в Росії, було перенесено в Галичину, де, в умовах вільнішого конституційного життя, існувала можливість її дальшого розвитку. І хоча в суспільно-політичних поглядах наддніпрянців і галичан існували значні розбіжності, зумовлені різницею обставин, в яких відбувалося громадське життя в двох імперіях, користь від такої взаємодії важко переоцінити: українці, розділені не тільки державними, але й цивілізаційними кордонами, почали відчувати себе єдиною нацією. Більше того, галичани неодноразово показували наддніпрянцям приклади того, як відстоювати свої права.

1902 року галицькі студенти у відповідь на заборону влади відкрити у Львові український університет, припинили своє навчання в цьому місті й ухвалили рішення навчатися в інших країнах. Студентів підтримали широкі народні маси, передусім селянські. Повернувшись додому на канікули, студенти розгорнули по селах активну просвітянську діяльність. "І стало диво в світі: забитий хлоп почув в собі людину, — писав з цього приводу відомий український діяч, харківський адвокат М.Міхновський. — Літом того ж року відбувся грандіозний страйк, майже вся українська Галичина застрайкувала... Які великі наслідки для усієї української Галичини, для долі українського пролетаріату в ній, мав студентський національно-український рух за національну академію! Можна покласти як безперечну правду, що Галичина прокинулась до свідомого життя з того часу... Маленька Галичина, завбільшки Полтавської губернії, а проявила такий героїзм! Нам, російським українцям, великій 25-мільйонній масі, доводиться у галичан учитися. Дивлячися на Галичину, можна уявити собі, які колосальні наслідки були б і в нас, коли б наші студенти так само відверто і завзято виставили народний прапор за національну академію, за українську викладову мову в ній. Яка страшна хвиля пройшла б по всій Україні од краю до краю! Наша нація, несвідомий сільський і міський пролетаріат одкрив би собі очі і побачив би на собі пута і тавро рабства і дізнався б, хто його вороги".

З огляду на інтереси панівних націй Австро-Угорської імперії, провінційним українським теренам була відведена роль аграрно-сировинного придатку "спадкових земель" монархії. Існуючий напівколоніальний статус стримував зростання продуктивних сил Галичини, Буковини та Закарпаття, через що вони залишалися найбільш відсталими в економічному відношенні та жебрацькими регіонами АвстроУгорщини. Це призводило до консервації віджилих господарсько-економічних відносин у вигляді поширеного поміщицького землеволодіння, незначного розвитку місцевої промисловості й торгівлі, слабкої урбанізації, найнижчого рівня життя та найвищої надлишкової робочої сили в імперії, що в свою чергу стримувало висхідний розвиток української нації, її політичну самореалізацію. Тому не випадково на початку ХХ ст. до 94% української громади Галичини та Буковини займалися виключно сільським господарством (для порівняння, румунськомовне — 90%, сербо-хорватське — 86,9%, словенське — 75,4%, польське — 65,6%, чеське — 43,1%, німецьке — 33,5%). Крім того, саме з цих регіонів почалася масова трудова іміграція українців до НовогоСвіту.

Наявна національна та соціально-політична дискримінація стали причиною вкрай низького представництва українців у владних структурах імперії на рівні як загальноімперському, так і регіонів, у представницьких та адміністративних органах, до яких кожна національна спільнота намагалася провести власних представників для захисту відповідних соціальних груп і національних загалів.

Вкрай низьким залишалося представництво українців у сфері адміністративного управління. Так, до складу загальноімперських центральних органів управління та австрійського уряду станом на 1.01.1914 р. з 6293 осіб входило 25 українців (0,39%). Для порівняння: німці мали 75%, чехи — 10,3%, поляки — 4,9%, угорці — 4,4%, румуни — 0,4%. Зрозуміло, що українці посідали там другорядні посади. Не кращою була ситуація й на регіональному рівні — в коронних краях. Згідно з даними 1914 р., в Галичині на 300 високопоставлених урядових чиновників-поляків припадало 25 українських.

Подібною ситуація була й на Буковині. 1900 року в крайових установах нараховувалося 169 українців-службовців. Вони складали 9,2% від кількості всіх службовців, значно поступаючись іншим загалам: німцям — у 5,4 рази, румунам — в 1,2 рази, полякам, які поступалися кількісно українцям у десять разів, — в 1,44.

Із запровадженням у 70-х рр. XIX ст. "широкого провінційного самоврядування", що стосувалося виключно Австрії, становище українців досить ускладнилося. Оскільки Відень як верховний арбітр самоусувався, боротьба за панування на регіональному рівні — в коронних краях, що були переважно поліетнічними масивами, призвела до загострення національного протистояння, збільшила апетит "державницьких" націй до поглинання слабких меншин, до яких належали й українці.

Як наслідок попереднього домінування, не зважаючи на формальну рівність поляків і українців, з кінця 60-х рр. XIX ст. Галичина була перетворена на "польську" провінцію, де державна адміністрація, судочинство, органи крайового та повітового самоуправління, освіти й культури опановувалися польськими колами, які цілеспрямовано продовжували політику суцільної полонізації. Так, якщо в першій виборчій кампанії до Галицького сейму 1861 р. українці з 150 депутатських мандатів змогли отримати 49 (найбільший відсоток за період 1861–1913 рр.), то у 1876 р. до сейму пройшли тільки 14 українців, у 1883 р. — 11, 1899 р. — 16.

У суміжній Буковині адміністративне управління залишалося в руках німецької бюрократії, яка з часом була "розмита" представниками інших націй — румунів, євреїв, поляків, частково українців. У краї ситуація складалась для української меншини сприятливіше. Це пояснювалося відсутністю відчутної переваги будь-якого етносу, що унеможливлювало монополію на владу й за умов конкурентної боротьби давало сприятливі шанси й українцям як найчисленнішому етносу.

Ситуація для українців дещо поліпшилася на початку XX ст., коли із введенням нового виборчого закону до віденського парламенту 1907 року було обрано 32 українці. Поступово зміцнювалися позиції українців і в сеймах. Однак, незважаючи на збільшення українського представництва в законодавчих та представницьких органах і на пов'язані з тим нові, хоч досить непевні перспективи, українці на початку XX ст. і надалі були усунуті від провідних політичних процесів держави. Низку вимог української громади щодо реальної рівності з іншими національними загалами, не говорячи вже про засади національного самоуправління, вирішення нагальних соціально-економічних проблем, що перетворювало "українську проблему" на політичну, так і не було вирішено.

Виходячи із цих реалій, український політичний рух імперії на зламі XIX–XX ст. висунув домагання наступної демократизації політичної системи держави, розширення участі в ній українства та вирішення українського питання шляхом утворення національно-територіальної автономії зі Східної Галичини та Буковини в складі федеративної Австрії. Про Угорську Русь питання не піднімалося аж до 1918 р. Національна автономія розглядалася як відповідний механізм, що мав допомогти українцям заволодіти місцевою виконавчою та законодавчою владою, а це в свою чергу — сприяти досягненню політичної рівноправності з іншими народами, вільного й необмеженого розвитку української нації. Теза про політичну самостійність України в її соборницькому спрямуванні розглядалася провідними політичними партіями — національними демократами, радикалами та соціал-демократами — як максимальна програма.

До речі, подібні горизонти бачення вирішення національного питання були притаманні й іншим недержавним народам імперії. Зокрема, поряд із відродженням самостійної Польщі, провідні польські політичні сили головну увагу приділяли досягненню широкої автономії Галичини. Чехи здебільшого бажали об'єднання земель корони св. Вацлава (на той час окремі адміністративні одиниці — Богемія, Моравія, Сілезія) в національну автономію, в кращому випадку стати третім рівним партнером у триєдиній монархії. Подібну досить маловірогідну ідею триалізму, окрім створення власної держави поза межами імперії, висловлювали сербо-хорвати тощо.