dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 17 Августа 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. В Російській імперії, Речі Посполитій та Габсбурзькій монархії. (Частина 13)

Держава і цивілізація в історії України. В Російській імперії, Речі Посполитій та Габсбурзькій монархії. (Частина 13)

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Велике, якщо не вирішальне, значення у краху колись могутньої європейської держави відіграла козацька українська цивілізація. Протягом ХVІІ та ХVІІІ століть на теренах України не вщухало криваве цивілізаційне протистояння, в якому одна сторона (польська) вважала себе вищою в релігійному, соціальному й культурному відношенні, ніж інша (українська). Трагедія полягала в тому, що обидва слов'янські народи за століття спільного співжиття збагачували один одного в культурному плані, разом освоювали простори Дикого Степу, боронили його кордони від експансії ісламської цивілізації. Тобто виконували тотожні цивілізаційні функції. Однак релігійна нетерпимість, намагання змусити один етнос жити за законами та звичаями іншого, який вважав себе домінуючим, призвели до того, що шляхи українців і поляків надовго розійшлися. Обидва народи втратили свою державність. Українці змушені були понад триста років жити під домінуючим впливом цивілізації російської, що, як зазначалося вище, суттєво відрізнялася від загальноєвропейських стандартів. Тільки на початку ХХІ століття вони повертаються в лоно західної цивілізації. Поляки так само не мали можливості до останнього часу увійти до спільного Європейського Дому. Таким чином, непорозуміння між нашими народами, яке почалося ще у ХVІІ столітті, на довгі віки загальмувало їх цивілізаційний розвиток.

Але повернімось у століття ХVІІІ.

Як ми вже зазначали, 1772 р. західні українські землі перейшли під руку нового володаря — Габсбурзької імперії. У ХVІ ст. Австрія підкорює Угорське королівство, до складу якого прикордонною смугою входило українське Закарпаття. На підставі першого поділу Речі Посполитої ця монархія отримала українсько-польські території, які увійшли до складу адміністративної одиниці з назвою, не вживаною від ХІV ст. — "Королівство Галичини та Лодомерії (Володимирії)". У 1774 р. до імперії була приєднана Буковина.

Включення українських земель до Габсбурзької монархії співпало зі зміною політичного режиму імперії — утвердженням принципів освіченого абсолютизму, низкою соціально-економічних реформ кінця ХVІІІ ст., що спричинило появу симптомів пробудження українського національного життя. Потреба самозбереження й рівноваги імперської політичної системи призвели до того, що, керуючись принципом "поділяй і володарюй", який став провідним у галузі міжнаціональної політики, Відень, поряд із обмеженням всевладдя місцевих феодалів, був змушений підтримати в числі інших українську громаду, не без успіху намагаючись цим зміцнити урядовий табір. В основному ареалі українства — Галичині, наданням українцям певних соціальних прав, підвищенням освіченості та зрівнянням в правах греко-католицького духовенства з католицьким, була підведена риска безроздільному польському пануванню, що обумовило на майбутнє цілком австролоялістичну спрямованість національного громадсько-політичного руху.

Варто зауважити, що півтора століття перебування українських земель у складі Габсбурзької імперії мали досить суперечливі наслідки. З одного боку, українство, особливо після встановлення конституційного устрою з 1848 р., вперше отримало можливість, нехай і обмежену, прилучитися в якості суб'єкту до політичних процесів, що, безперечно, сприяло розвитку національного громадсько-політичного руху, формуванню сучасної політичної нації, отриманню відповідного досвіду участі в державних справах, парламентарної діяльності, використаних у період державного будівництва 1918–1919 рр. Успіхи українства західного регіону в громадсько-політичній царині (створення національних організацій освітньої та господарської спрямованості, партійної системи, свобода видавничої діяльності в свою чергу викликали надзвичайне зацікавлення та потребу в наслідуванні серед приреченої на політичну пасивність української громади Росії.

Але, з іншого боку, українська меншина, подібно до словаків чи, скажімо, євреїв, продовжувала й надалі значно відставати від провідних національних загалів. До кінця існування "Дунайської імперії", не зважаючи на формальні можливості та існуючі конституційні механізми, так і не було вирішене українське національне питання (у вузькому розумінні, як зміцнення статусу меншини в складі АвстроУгорщини, чи широкому — створення національної держави). Внаслідок геополітичних інтересів Відня українська проблема не спромоглася одержати відповідного політичного резонансу.

Загалом, у конституційній Австро-Угорщині, де формально гарантувалися загальногромадянські та національні права народів, участь української меншини в системі політичних відносин була вкрай утруднена. Поряд із загальною відсталістю та поневоленим становищем у соціально-економічній та політичній сферах, що не дозволяло повною мірою скористатися з існуючих прав і свобод, ситуація ускладнювалася позицією Відня та Будапешта щодо захисту привілейованих націй, в першу чергу німців, угорців, поляків, чехів.

Нагадаємо, що українці-автохтони від початку входження до Австрійської імперії перетворилися на "національну меншину", поділену кордонами адміністративних земель. Після утворення федеративної Австро-Угорщини (1867 р.) з її досить відмінними політичними системами до складу Австрії входили як окремі коронні краї Галичина та Буковина, до Угорщини — українське Закарпаття, яке не мало статусу навіть окремої адміністративної одиниці. Згідно з офіційними даними останнього в історії імперії перепису 1910 р., українці нараховували 3,99 млн. чол. У Галичині їх було понад 3,2 млн (39,9 % населення краю, 62 % у Східній Галичині), 305 тис. у Буковині (38,3% краю, 65 % у Північній Буковині) та 472 тис. у Закарпатті (56% на етнічних українських землях). В австрійській частині імперії вони складали 12,5 % населення, в угорській — відповідно 2,3%. Ускладнювало ситуацію прилучення українців до домінуючих в регіонах інонаціональних загалів: в Галичині до поляків, Буковині — до румун, Закарпатті — до угорців.

Віденський уряд неодноразово використовував українців для придушення революційних рухів в імперії. Перший раз це відбулося 1848 р., коли галичани допомогли австрійцям подолати польський рух спротиву. 1849 р. угорські русини вітали стотисячну російську армію Паскевича, яка брала участь у розгромі угорського повстання. Один очевидець згодом пригадував, як радісно зустрічали русини російське військо: "Наши селяне постоянно исполняли перевозку багажа, а осмелевшие дети выносили в лагерь яблоки, сливы, орехи и проч...". Русини, чиї контакти з зовнішнім світом досі обмежувались Угорщиною, були приголомшені тим, що "они свободно разговаривают с москалями и без затруднения понимают их язык". Царські війська, зі свого боку, відзначали, що "руснаки зустріли нас довірливо", і хоча вони аж ніяк не сподівалися побачити в Угорщині слов'ян, — і найменше "руснаків", — але, як свідчать усі джерела, стосунки між ними встановились добрі і щирі". Потерпаючи від угорського засилля, вони бачили у Паскевичі свого визволителя.

Одному з провідних діячів українського руху А.Добрянському вдалося добитися призначення на посаду імператорського австрійського комісара при російській армії. Пізніше з його ініціативи до Відня було надіслано депутацію з переліком національних потреб угорських русинів та проханням про виділення їх земель в окремі "столиці", з утвердженням в них особливої русинської адміністрації, російської мови в управлінні і в школах. Просили також заснувати в Унгварі руську академію. Імператор, наляканий угорським повстанням й вбачавший в русинах своїх природних союзників, на все погодився. Добрянського було призначено "наджупаном" (намісником) чотирьох столиць. Він заснував російську гімназію, завів російськомовне діловодство й широко підтримував розповсюдження в краї російської культури. Але такий стан речей тривав недовго. По придушенню угорського повстання й відновленню впливу угорської аристократії в імперії, на русофілів почалися гоніння. Самого Добрянського було звільнено з усіх посад.

У Галичині 1848 р. з ініціативи австрійського уряду було створено "Головну Руську Раду" — щось на зразок русинського парламенту. Рада видавала газету "Зоря Галицька" й заснувала Народний Дім у Львові. Та після замирення з поляками, імперський уряд припинив підтримку русинів. Рада розпадається. Ця слабкість і безпорадність посилювала москвофільський рух.

Особливе піднесення москвофільства почалося з 1859 р., коли управління Галичиною повністю перейшло під польську адміністрацію, яка стала посередником між галичанами та віденським урядом. Призначений намісником Галичини польський граф Голуховський систематично переслідував все, що заважало полонізації краю. Його жертвами стали перш за все діячі русофільської партії, зокрема, Я.Головацький, який з 1848 р. посідав кафедру російської мови і літератури у Львівському університеті. Голуховський не тільки витіснив його з університету, а й звільнив з двох львівських гімназій та заборонив для використання складені ним підручники. Найбільше обурення галичан викликав висунутий Голуховським проект введення в дію латинської абетки, т.зв. "абецадла", який мав на меті остаточне спольщення краю.

Придушення 1863 р. польського повстання в Росії загострило національний антагонізм в Галичині. Представники культурного москвофільства стали схилятися до москвофільства політичного. Коли російський уряд почав запрошувати для боротьби з польським елементом на Холмщині на священницькі та вчительські посади галичан, сотні галицьких українців виїхали до Росії, що ще більше зміцнило москвофільські настрої. Після поразки Австрії у війні з Прусією в 1866 р. галицькі москвофіли відверто сподівалися й вимагали приєднання Галичини до Російської імперії. Цілий ряд видатних галицьких діячів, які раніше відстоювали принципи української автономії, заявили про національно-культурну єдність Галицької Русі з Великою Росією. Я.Головацький, І.Гушалевич, І.Наумович, Б.Дідицький та інші наполегливо пропагували москвофільські ідеї. Заснована 1861 р. газета "Слово", яка раніше не мала виразного москвофільського забарвлення, все частіше заявляла, що русини вважають себе за таких само "русских", як і великороси. Наумович у кінці 1866 р. відверто проголосив це з трибуни Сейму.