dc-summit.info

история - политика - экономика

Среда, 22 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. В Російській імперії, Речі Посполитій та Габсбурзькій монархії (Частина 12)

Держава і цивілізація в історії України. В Російській імперії, Речі Посполитій та Габсбурзькій монархії (Частина 12)

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Таким чином, в очах населення Правобережної України гайдамаки були не розбійниками, а оборонцями віри й народу. В моменти вибуху активного протесту з боку народних мас вони ставали на чолі руху як готові кадри, як організуючий провідний елемент. Д.Дорошенко наводить, як приклад, особовий склад однієї з гайдамацьких ватаг, вважаючи його типовим: "1717 р. запорожець Дзюба сформував в околиці Києва на гайдамацькій території ватагу з 15 людей: тут були місцеві селяни, донські козаки, молдавани, жиди-вихрести і навіть один шляхтич із своїм слугою. Отже, люди найріжнороднішого соціального стану, віри й національности. Удаючи з себе ватагу робітників, які хотіли десь найнятися на сільські роботи, вони перейшли на територію польської України й дійшли аж до Дністра. Їх радо приймали по панських маєтках як робочу силу, але вони ніде не найнялись, бо дожидали легшого заробітку: вони почали нападати на купецькі каравани й грабувати їх. Під час одного такого нападу вони здобули по 450 золотих на брата, добули собі коней. Тоді вони розійшлися по селах, поженилися й почали господарювати. Якби не те, що декого з них пізнали пограбовані купці, то гайдамакування проминуло б для них безкарно".

Завдяки участі запорожців, гайдамаччина стає безперервною, організованою війною проти шляхти. Поруч з запорожцями, активну підтримку зброєю і харчами гайдамаки отримували й від населення Гетьманщини. Треба зауважити, що Польща мала дуже обмежені ресурси аби протидіяти гайдамацькому руху. Ще 1717 року шляхта, аби не витрачатися на військо, добилася обмеження постійної армії до 24 тис. вояків. Такий контингент був гарантований, на основі конвенції, російським урядом, якому подібний розклад був дуже вигідним: Польща ставала практично обеззброєною проти нього й російські війська вільно перетинали її територію для проведення збройних операцій. Маленька Прусія мала постійну стотисячну армію, Росія — двохсоттисячну. Польща мала фактично всього 17–18 тисяч, що було абсолютно недостатньо для великої держави. З них у Правобережній Україні було задіяно менше чотирьох тисяч вояків. Цього, звичайно, було замало для приборкання гайдамацького руху. Уряд вдався до спроби організувати міліцію з дрібної шляхти, а також наймав міліцію за гроші. Але цими заходами лише погіршив ситуацію: в мирний час такі загони грабували населення, а при загостренні боротьби переходили на бік гайдамаків. Єдиною опорою панської влади на Правобережжі були т.зв. "надвірні міліції" — загони, утримувані магнатами на свій кошт. Формувалися вони з власних селян латифундистів, яких звільняли для цього від кріпацької праці. "Надвірна міліція" мала козацьку організацію (виборні отамани, сотники, осавули). Лише начальник загону — полковник — мав бути шляхтичем. У деяких панів такі загони налічували до 5 тис. вояків.

Не маючи змоги придушити гайдамацький рух, польська влада постійно зверталася до російського уряду з проханням про допомогу. Останній наказав своїм адміністраціям у прикордонних регіонах не дозволяти гайдамакам переходити на російську територію, всіляко допомагати Польщі у боротьбі з ними. Запорозька старшина отримала аналогічні вказівки. Все це стало однією з причин того, що Польща поступово ставала фактично залежною від Росії. Територія Речі Посполитої була базою для російських військ під час Семирічної війни, а після неї російська воєнна присутність в цій державі стала постійною. 1768 р. було підписано так званий "Трактат про гарантії", який, зокрема, передбачав зрівняння в правах православних і католиків, зберігаючи за останніми права пануючої релігії. Цей Трактат юридично оформив російський протекторат над Річчю Посполитою.

Такий стан речей не влаштовував магнатів-латифундистів. Перш за все це стосувалося католицької церкви, особливо в Галичині та Правобережній Україні, де вона була інструментом прямого насильства над місцевим населенням. Для світських феодалів цього регіону Речі Посполитої зрівняння в правах дисидентів з католиками також було вкрай небажаним. За цих умов 29 лютого 1768 року у містечку Бар фрондуючі магнати на чолі з К.Пулаським оприлюднили маніфест про створення конфедерації з метою захисту "вольності і віри". Вони заснували щось на зразок лицарського духовного ордену під назвою "кавалерів святого хреста" й проголосили хрестовий похід проти "схизматиків". Король Станіслав-Август і польський сенат офіційно звернулись до імператриці Катерини ІІ з проханням про допомогу проти конфедератів.

Попри перші успіхи останніх, королівські і російські війська в кінці червня 1768 року розгромили конфедератський рух. Рештки конфедератів втекли до Молдавії. Але Барська конференція викликала могутній спротив і в середовищі народних мас Правобережної України і Галичини. Висуваючи гасла найлютішої феодально-католицької реакції й анархії, вона кинула виклик всьому православному й уніатському селянству та козацтву української Польщі. Вибухнула селянська війна, яка дістала назву "Коліївщини" (від слова "кіл" — основної зброї повстанців).

На чолі повстання стояв М.Залізняк. Він був родом з селян містечка Медведівка, став запорожцем, а в квітні 1768 р. зумів організувати численні прояви народного спротиву в потужну протидію магнатському пануванню. Ядро селянського війська складали вихідці з Запорожжя, але не реєстрові козаки, а різні наймити, які працювали по запорозьких зимівниках, займалися рибним промислом тощо.

Українські дослідники вважають, що гайдамаки мали певний план: охопити Київщину з усіх боків, а потім здійснити рейд через Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав, Лисянку. На своєму шляху повстанці вирізали шляхту та євреїв. До них цілими ватагами приєднувалося місцеве селянство. Головним об'єктом походу було місто Умань — на той час важливий економічний та культурний осередок, який належав магнатській родині Потоцьких. Місто було укріплене. В розпорядженні його управителя Младеновича був невеликий військовий загін, а головною силою — козацька міліція під командуванням сотника І.Гонти.

Коли повстанці підійшли до Умані, Младенович вислав загін Гонти їм назустріч. Але Гонта, переконавшись, що Залізняк почав повстання в ім'я народних ідеалів — визволення з кріпацької неволі, відновлення козаччини й оборони православної віри — перейшов на його бік. Умань було взято й гайдамаки вчинили в ній страшний погром: за різними джерелами повстанці вбили від 2 до 20 тисяч його мешканців, в основному шляхтичів та євреїв. Показово, що "зрада" Гонти, як вважає польська історіографія, насправді такою не була. Адже він виступив проти конфедератів на боці короля. Бунт гайдамаків був спрямований проти магнатів, а не проти королівської влади. В цьому ще раз проявився світоглядний цивілізаційний феномен, який зберігся у народній свідомості з часів Хмельниччини: українці вважали, що королівська і царська влада обмежує панське свавілля й на тому історичному етапі завжди виступали на її підтримку.

Доля повстання залежала від того, як до нього поставиться російський уряд. Спочатку царська адміністрація ставилася до Коліївщини досить доброзичливо. По-перше, повстання реально ослаблювало Польщу, що було в руслі російської політики. По-друге, антиконфедератське спрямування бунту давало можливість усунутися від каральних дій проти його учасників. Російський посол у Варшаві Репнін радив начальнику російського корпусу в Польщі генералу Кречетнікову заспокоювати повстанців, але не застосовувати проти них збройні сили. Це провокувало гайдамаків до активізації дій, бо вони були переконані, що діють в інтересах Росії й царський уряд в разі необхідності підтримає їх військово.

Така ілюзія тривала доти, доки один з повстанських загонів не перейшов турецький кордон й не спалив місто Балту, в якому намагалися сховатися втікачі від гайдамацького терору. Це викликало гострі протести з боку турецького уряду та кримського хана. Турки погрожували війною (війна таки почалася восени 1768 року). Але влітку Росія була ще не готова до бойових дій і Катерина ІІ видала маніфест, в якому наказувала придушити повстання. Кречетніков стягнув свої війська, почав переговори з гайдамаками, під час яких арештував ватажків повстання, а потім захопив і гайдамацький табір. Повстанців, які були польськими підданими, на чолі з Гонтою, було видано полякам й жорстоко страчено. Російських підданих засудили в Києві до страти, але в останній момент присуд було замінено на тілесні покарання й довічну каторгу в Сибіру. Так закінчився один з найбільших виступів українського народу за своє звільнення від польського панування. Коліївщина остаточно розхитала і без того немічний архаїчний режим Речі Посполитої, що невдовзі, після перемоги Росії у війні з Туреччиною й рештками барських конфедератів, які виступили на боці останньої, призвело до першого поділу Польщі.

Він відбувся 1772 року. Згідно з конвенціями, підписаними в Петербурзі між Росією, Прусією та Австрією, до Росії відійшла частина Білорусії, частина Придніпров'я та польська частина Ліфляндії. До Австрії — Галицька Русь зі Львовом та інші землі. Прусія одержала прикордонні польські території. Невдовзі, в 1793 р., Польща, яка так і не стала життєздатною державою, була поділена вдруге. В результаті Правобережна Україна увійшла до складу Російської імперії. В 1795 р. відбувся третій, остаточний розділ Польщі й державне існування Речі Посполитої припинилося більш як на 120 років.

Загалом, за три розділи Речі Посполитої Російська імперія одержала 463 тис. км2 з 4-х мільйонним населенням; Австрія — 129 тис. км2 з 4-ма мільйонами; Прусія — 141 тис. км2 і 26 мільйонів чоловік. У Східній Європі виникла принципово нова геополітична ситуація. В імперій Романових, Габсбургів і Гогенцолернів з'явилися безпосередні кордони, а спільний "кістяк у шафі" став фактором, який багато в чому визначив взаємовідносини трьох імперій до їх краху в результаті І Світової війни.