dc-summit.info

история - политика - экономика

Суббота, 21 Октября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. В Російській імперії, Речі Посполитій та Габсбурзькій монархії (Частина 11)

Держава і цивілізація в історії України. В Російській імперії, Речі Посполитій та Габсбурзькій монархії (Частина 11)

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Специфіка формування російсько-українських відносин, постійна паралельна колонізація обома народами велетенських територій, "вимивання" української інтелігенції з національного ґрунту та інтегрування її в імперську бюрократичну структуру давали підстави М.Драгоманову в кінці ХІХ ст. сумніватися в перспективах українського державного сепаратизму. На його думку, цивілізаційний поступ українського народу мав здійснитися через процес широкої автономізації. "От через те і я, — пише він, — не бачачи ґрунту для державного сепаратизму українського, бачу повну можливість політичної і національної автономії української на ґрунті земської автономії (selfgoverment), до котрої і в усій Росії, в тім числі і в великоруських земствах, висказувалась стілько раз явна симпатія і котра рано чи пізно мусить перейти в життя і в Росії".

Визволення України М.Драгоманов небезпідставно пов’язував із загальнодемократичними процесами у самій Росії, оскільки вважав, що "до конституції в Росії уряд ніколи не позволить навіть української проповіді в церквах ні мови в школі і на селі".

Передбачення М.Драгоманова повністю справдилися. Українська ідея активізувалася лише під час подій революції 1905 р. і введення перших, хоча й куцих конституційних свобод. Торкаючись спрямування та змісту політики царизму у сфері міжетнічних відносин, переважна більшість авторів сходяться на тому, що вона мала на меті збереження цілісності монархії, поросійщення всіх народів на грунті гасла Миколи І: "один закон, одна мова, одна віра". Саме це гасло було в основі ставлення влади до українців, яких розглядали лише гілкою росіян, а українську мову — місцевим діалектом російської. Дослідники посилаються на циркуляр 1863 р. П.Валуєва за № 394, в якому стверджувалося, що "ніякої малоросійської мови не було, немає і бути не може". А як вершиною українофобії вважають Емський указ Олександра II 1876 р., що категорично забороняв друкувати і видавати українські книжки, ставити вистави й виконувати українські пісні.

В той же час асиміляційний процес був малоефективним. Зважаючи на маразматичний характер Валуєвського і Емського документів, на місцях вони виконувались досить непослідовно. Водночас їх репресивний характер спонукав до відродження національної самосвідомості у все ширших мас українців. Так що всілякі "заборони", хоча і гальмували процес українського національного руху, врешті-решт відіграли роль тієї краплі, яка переповнила чашу народного терпіння.

До того ж, колосальна відсталість Росії від провідних європейських країн у розвитку залізничного сполучення, промисловості й урбанізації вкрай ускладнювала реалізацію асиміляторського проекту. Вона обмежувала мобільність населення й знижувала потенційний виграш від володіння пануючою державною мовою. Відсталість Росії обмежувала також людські і матеріальні ресурси, які були у розпорядженні уряду. Модернізація запізнювалась не тільки порівняно з Англією або Францією. Не менш важливо, що вона запізнювалась у порівнянні з "пришестям націоналізму" на простір Російської імперії — у Франції розвиток індустріальної революції на декілька десятиріч випереджав появу націоналістичного виклику, а в Росії — навпаки.

У Росії жоден інститут, які Франція успішно використовувала при реалізації свого проекту національного будівництва — а саме: школа, армія, місцева адміністрація, — ані за своїм станом, ані за рівнем державного фінансування не був в змозі виконати подібні завдання. В свою чергу, слабкість адміністративної системи обумовлювала непослідовність російської політики, яка суттєво змінювалась у зв’язку зі зміною не тільки самодержців, але й генерал-губернаторів. Незадовільний стан цих інститутів і державної машини в цілому поглиблювався обмеженістю можливостей використання суспільних ресурсів, хоча б для поповнення гостродефіцитних кадрів освічених чиновників. Це багато в чому пояснює ту непоступливість, з якою самодержавство намагалося зберегти свою політичну монополію, тобто залишитись самодержавством, навіть після відміни кріпацтва.

Реформи 1860-х рр., якщо б мали своє продовження в політичній сфері, відкривали можливість подолати взаємне відчуження влади і суспільства. Перехід властей до контрреформаторської політики в 1870-ті рр., утвердження бюрократично-поліційного режиму і політичний конфлікт, який з цього часу зростав у суспільстві, неминуче підривав привабливість Росії як інтеграційного центру для національних еліт окраїн імперії, в тому числі й української.

Політика царизму викликала дедалі більший спротив з боку українського та інших національних рухів, призвела до виникнення різних громадських об’єднань ("Громада", "Братство тарасівців", "Молода Україна"), а згодом і перших політичних партій (Українсько-руська радикальна партія, Революційна українська партія). На базі останньої сформувалися Українська соціал-демократична робітнича партія, Українська соціал-демократична спілка, Українська народна партія та інші. Оскільки на підросійській Україні легальна діяльність будь-яких політичних партій до 1905 р. була заборонена, а українська політична думка жорстоко переслідувалася, національно-культурним притулком для українства, за визначенням С.Єфремова, стала Галичина, де відкрито діяли політичні об’єднання, видавалися часописи і газети.

Для того, щоб з’ясувати, як Західна Україна стала відігравати роль вітчизняного П’ємонту, необхідно зробити історіографічний екскурс.

Правобережна Україна (без Києва) з 1712 р. була офіційно підпорядкована Польщі. На її теренах відновився колонізаційний процес, який відбувався під знаком реставрації суспільного устрою й загальних відносин з часів, що передували Визвольній війні під проводом Б.Хмельницького. Український народ не міг змиритися з цією реставрацією, але позбавлений власної провідної верстви, якою у добу Хмельницького було козацтво, він реагував на соціальні й релігійні утиски лише стихійними рухами, що дістали назву гайдамацьких. Їх коріння, як справедливо зазначає Д.Дорошенко, слід шукати в тих політичних умовах, в яких перебувала правобережна Україна під панським пануванням.

Найлегше було утвердитися в своїх старих володіннях панам-магнатам. Як і сто років тому на Правобережжі знову виростають величезні латифундії. Протягом ХVІІІ століття найбільші земельні багатства на Правобережній Україні зосередилися в руках Потоцьких, Любомирських, Яблоновських, Чорторийських, Тишкевичів, Браницьких та інших, які цілком нагадували "королевят" з дохмельницьких часів. Використовуючи ослаблення королівської й взагалі будь-якої влади в державі, магнати захоплювали й т.зв. королівщини, українські староства й робили їх своїми спадковими власностями. Шляхта опиняється у повній залежності від магнатів. Лише невеликій частині вдається повернути свої колишні землі; більшість дістає маєтки вже від магнатів на умовах васальної залежності або оренди, а то й просто вступає до них на службу в якості управителів, адміністраторів, економів тощо.

Здобувши знову величезні простори землі в Україні, пани постали перед проблемою їх заселення. В селянському населенні нестачі не було. На заклик панських "осадників", які обіцяли за старим звичаєм певні роки свободи від всіх повинностей, потяглися селяни з західної Волині, з Полісся, Галичини, з лівобережної Гетьманщини. Вони осідали на порожніх землях, розбудовуючи нові села, здебільшого на руїнах колишніх. Приходили не тільки українці, але й поляки-мазури, які зливалися з масами українського населення, переймаючи його мову й звичаї, за винятком релігії. Пани приймали всіх втікачів і в перші роки, поки переселенці не налагоджували господарство, не вимагали ніяких повинностей. Навіть по закінченні "пільгових років" панщина була не дуже обтяжливою, бо власники великих маєтків, відчуваючи велику потребу в робочих руках, готові були йти на певні поступки.

Але з часом більшість земель латифундій була роздана дрібній шляхті в оренду або в заставу й селян, які вже звикли до повної волі, почали експлуатувати більш інтенсивно. Шляхта, яка тепер безпосередньо мала справу з селянами, почала вимагати від них щораз більшої праці на свою користь. Зростала мережа панської адміністрації, яка все міцніше охоплювала життя селян з усіх боків. Відновилася й сумновідома політика переведення православних в унію.

Все це дратувало народ й викликало з його боку негативну реакцію. Але тепер не було кому, як за часів козаччини, організовувати опір і тим, хто не хотів миритися з кріпацькими порядками залишався вибір: або знову тікати з обжитих місць в Гетьманщину чи Молдавію, або ставати поза межі закону й мститися своїм соціальним гнобителям. У нещодавно заселеному краї вистачало бродячого авантюрницького елементу, щоб сформувати численні загони гайдамаків, які грабували панські маєтки й винищували всі більш-менш заможні прошарки. Але в самих розбоях був помітний елемент соціальної боротьби — гайдамаки здебільшого не чіпали людей бідних і взагалі селян. Через це вони користувалися підтримкою селянської маси, що дивилася на них як на своїх оборонців і месників за панські кривди.

Був ще один момент, який відіграв важливу роль у цивілізаційному феномені гайдамаччини — близьке сусідство з Запорожжям. Запорозькі степи були тим запіллям, де гайдамаки переховувались від переслідувань з боку польських властей й відпочивали після своїх набігів. Правда, запорозька старшина офіційно була змушена переслідувати гайдамаків. Але серед рядового козацтва симпатії до цього руху були очевидні. Чимало запорожців нелегально вступали до лав гайдамаків, були ватажками й організаторами гайдамацьких загонів, допомагали їм зброєю та реманентом. На боці гайдамаків було і співчуття православного духовенства, яке бачило в них захист від переслідувань уніатів.