dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 18 Января 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. В Російській імперії, Речі Посполитій та Габсбурзькій монархії (Частина 10)

Держава і цивілізація в історії України. В Російській імперії, Речі Посполитій та Габсбурзькій монархії (Частина 10)

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Слід відзначити, що в другій половині XIX – на рубежі XX ст. взаємовідносини між представниками двох народів продовжували розвиватись у різних напрямах. З поширенням космополітичних та соціально-революційних ідей частина української молоді (та і не тільки її) також підпадала під їх вплив. У порівнянні з широкими політичними і соціальними гаслами, які розгортали російські революціонери, українські культурно-просвітницькі постулати здавались занадто скромними. Але, з іншого боку, на політичну арену виходили нові сили, виховані вже в поняттях безкомпромісного українського націоналізму на широкій європейській основі. Російський уряд починає помічати, що українство перестало вже бути вузькою літературною або політичною течією й виходить на ширшу арену політичного життя.

Справа полягала в тому, що виклик з боку інших націоналізмів сприймався урядом і російською громадською думкою як виклик "іззовні", в той час як загроза українського націоналізму для прибічників загальноросійської нації була диверсією з середини "національного тіла". Як слушно відзначав О.Міллер, "в той момент, коли малорос приймав українську, що виключала загальноросійську, ідентичність, він, на відміну від представників інших етнічних груп, ставав в очах прибічників концепції великої російської нації відступником. В рамцях цієї концепції справедливим було формулювання: "одним українцем більше — одним росіянином менше". "Возмутительный и нелепый софизм... будто возможны две русские народности и два русских языка, как будто возможны две французские народности и два французских языка!", — чітко визначав сутність побоювання з приводу українофільства Катков. Таким чином, сприйняття українського і білоруського, в тій мірі, в якій останній проявляв себе, національних рухів докорінно відрізнялося від сприйняття інших національних рухів в імперії. Боротьба з іншими національними рухами була боротьбою за збереження цілісності імперії. Боротьба ж з українським рухом безпосередньо стосувалася ще й питання про цілісність російського народу... або того, які території і яке населення складають те ядро імперії, яке мало консолідуватись у російську націю. Тому політика Петербурга в Малоросії і Білорусі повинна порівнюватись саме з політикою Парижа в континентальній Франції і політикою Лондона на Британських островах...".

Попри справедливість такого висновку, не можна не відзначити, що цивілізаційний процес в Російській імперії мав свої суттєві особливості. На деяких з них ми зупинялися вище. Однак окремі нюанси потребують більш детального розгляду. Російська імперія не стала російською національною державою. Вона запроваджувала не "російськість", а "росіянізацію", тобто розвивала непохитну вірність та безпосереднє підкорення особі царя, Божою волею самодержцю та голові Церкви. Основа росіянізації — православ’я, а не російськість. Православна ідея у її візантійському варіанті, який визнавав царя "помазанником Божим" і необмеженим володарем всього сущого в імперії, а не російська мова чи культура, була spiritus movens царизму. Росія, в особі імператора, була передусім священною, а не російською. У цьому відношенні "росіянізація" нагадує політику "радянизації" пізніших часів з її принципом "національна за формою, соціалістична за змістом". У німців, французів, іспанців були їхні власні імперії, але царська імперія ніколи офіційно не була "русской". Її формальною назвою була "Российская империя", а не "Русская" відповідно, і цар був "Император Российский", а не "Русский". Щоправда, деякі російські державні діячі виступали на підтримку "русской (национальной) идеи", інші обирали "российскую", тобто державну, точніше імперську. Зрештою, були й такі "що намагалися їх поєднати".

Окремою проблемою для держави, як вже зазначалося, було українське питання. Історичні і, зокрема, релігійні чинники, дозволяли уряду розглядати українців як одну з гілок російської нації. Саме через те, що українців вважали найближчим до росіян народом, прояви української окремішності були особливим об’єктом для переслідування. Внаслідок цієї політики виникло таке поняття як "малоросійство". Розтлумачуючи його, академік НАН України І.Дзюба зазначає: "Хоч первісне поняття "Мала Русь" означало серцевинний характер київської метрополії щодо пізніших утворень, однак поступово воно набуло прямо протилежного характеру: вторинності, підпорядкованості старої Руси, України щодо Московії, Російської імперії. Таким чином малоросійство стало означати комплекс редукованого патріотизму, намагання зберегти деякі місцеві особливості ціною завзятого вірнопідданства імперії. Імперія підтримувала малоросійство як запоруку провінціоналізму політичного і культурного, поступово вихолощуючи з нього рештки національних спогадів і сентиментів. І хоч в межах малоросійства деяким громадським і культурним діячам удавалося обстоювати окремі елементи національних цінностей, все ж у загальному, історичне малоросійство було ідеологічно, культурно і психологічно перешкодою на всіх етапах боротьби за державну незалежність, і хоча свідоме українство намагалося подолати його, воно й сьогодні ще вічутно себе виявляє, особливо в культурному та психологічному аспектах".

Говорячи про кінцеву фазу в історії східноєвропейського царизму слід відзначити, що поняття "інородці" вживалося в Російській імперії для означення більшості народів, які її населяли. Офіційно їх нараховувалося 8 груп, а саме: сибірські народи; самоїди; калмики Астраханської та Ставропольської губерній; киргизи; кавказькі верховинці; тубільці Туркестану; ординці Закаспійської області; євреї. Однак на початку XX ст. П.Столипін відніс до категорії "інородці" і українців. Іншими словами, поняття "інородці" з початку XX ст. стало використовуватись стосовно всього неросійського населення, а росіяни розглядались як "державна нація". Таким чином проект "великої російської нації", яку мали складати українці, росіяни і білоруси був похований самим самодержавним урядом, а інші проекти співжиття різних націй в одній державі були абсолютно нежиттєздатними.

"Інородцям", зокрема українцям, заборонялось створювати свої національні товариства, громадські організації, клуби, газети, школи, на них поширювалася ціла низка обмежень. Переважна більшість авторів характеризує Російську імперію як конгломерат різних етносів, як "в’язницю народів", якій в етно-політичному плані були властиві цілковита безправність неросійського населення, його насильницька асиміляція, пріоритет принципу "поділяй і володарюй" в усій етнонаціональній політиці царизму, формування імперського мислення, агресивного ставлення до будьяких виявів національної свідомості "інородців".

Імперська політика Росії (як і Австро-Угорщини) щодо "некорінних" і "недержавних" народів супроводжувалась відомими міграційними явищами та денаціоналізацією. Значні анклави українців на рубежі ХІХ–ХХ ст. опинились за межами своїх етнічних земель: в Сибіру, на Далекому Сході та в інших місцях. Водночас імперські режими заохочували розселення неукраїнців (зокрема росіян) на українських землях.