dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 19 Октября 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Захистити пам'ять про захисників (Частина 1)

Захистити пам'ять про захисників (Частина 1)

Дмитро Вєдєнєєв

«22 червня 1941 року фашистські загарбники без оголошення війни вторглися на територію Радянського Союзу. З винятковою хоробрістю і мужністю радянські військові та цивільне населення прийняли нерівний бій і назавжди увійшли в історію як герої». З цих справедливих слів починається Постанова Верховної Ради України від 20 травня 2011 р., якою уперше запроваджено особливу церемонію вшанування пам’яті загиблих у Великій Вітчизняній війні – проведення Хвилини пам’яті (Хвилини мовчання). Водночас, з кожним роком усе більше і більше стає зрозумілим – окрім данини поваги й скорботи по предкам, на нас лягає обов’язок захистити їх посмертну гідність від облудних вигадок й фальсифікацій агресорів інформаційно-психологічного простору...

Отруйна «організаційна зброя»

Локальні війни та конфлікти післявоєнного періоду, і, особливо, спеціальні операції із дестабілізації обстановки у певних державах (включаючи пострадянські) продемонстрували постійне зростання ваги     й ефективності невійськових методів корегування політичної реальності. Особливо це стосується підвищення ролі інформаційно-психологічних методів впливу на противника або інший суб’єкт політичного інтересу. Застосування технологій цілеспрямованого інформаційно-психологічного впливу у сучасних умовах здатне призвести до таких згубних для суверенної державності наслідків, які раніше досягалися прямою озброєною агресією або державним переворотом.

Водночас, історія ХХ століття переконливо довела, що дух та морально-психологічний стан народу є одним із важливіших чинників, які зумовлюють долю націй та держав, виступають самі по собі надзвичайно потужним «стратегічним ресурсом», інколи зумовлюючі історичні перемоги при, здавалося б, нерівності у співвідношенні сил з противником. Це яскраво підтвердила і Велика Вітчизняна війна. Як слушно зауважив відомий історичний романіст і фронтовик В.Пікуль, «влітку 1941 року ми вистояли ще й тому, що нам у спадщину дістався дух наших предків, загартованих у випробуваннях минулого».

Високі чесноти наших предків не належать якомусь ідеологічному виміру. «В цій боротьбі, – йшлося у зверненні Священного Синоду Української Православної Церкви з нагоди 65-річниці Перемоги, – проявилися  найкращі моральні якості людей: жертовність, героїзм, патріотизм, мужність, а передовсім – любов до ближнього».

У сучасне безпекознавство увійшло вже поняття «організаційної зброї», складовою якої  виступають і знаряддя ворожого інформаційно-психологічного впливу. Наважимося визначити лише деякі основні прийоми й методи використання знань та уявлень про минуле, які наявні в арсеналі «організаційної зброї» й застосовуються по відношенню до національної (історичної) пам’яті того або іншого народу (суспільства):

- штучна ерозія позитивної, суспільно значущої для життєдіяльності народу  та держави пам’яті про минуле;

- вилучення або «перекодування» змістів та світоглядових основ, котрі спираються на колективну пам’ять про минуле;

- впровадження у масову свідомість чужородних тлумачень історії, які ведуть до дезінтеграції державницької організації та суспільного буття народу;

- пряма фальсифікація або приховування історико-документального  матеріалу – надзвичайно брудний, але живучий прийом, адже запущена у 1992 році фальшивка гітлерівської спецпропаганди, листівка з «наказом Жукова і Берія про виселення всіх українців в Сибір» і досі успішно обертається в інформаційному просторі;

- застосування спекулятивних (маніпулятивних) прийомів інтерпретації фактичного матеріалу;

- наполеглива дискредитація (демонізація) історичної спадщини та традицій, ключових фігур вітчизняної історії та інших вагомих елементів історичної пам’яті;

- створення відповідних структур, підготовка, виховання та заохочення «інтелектуального ударного загону» «війни з вітчизняною історією», з одночасними теоретико-методологічним роззброєнням та морально-психологічним спантеличенням гуманітарного професійного прошарку;

- прагнення до де інтелектуалізації, дераціоналізації масової свідомості як головної передумови «перекодування» історичної пам’яті – важливої складової державно-політичної лояльності та національно-культурної (цивілізаційної) ідентичності.

У виступі Президента України на Раді регіонів 3 червня 2011 р. нарешті публічно було визнано згубність зловживань історичним матеріалом для виживання Української держави. Глава держави звернувся «до усіх політичних сил з проханням та вимогою припинити політичні спекуляції на історії, мовних і етнокультурних питаннях».

Залишитися без майбутнього… заради історії

Складається враження, що починаючи із другої половини 1980-х рр. свідомо, «технологічно» зруйнована сама раціональна, здрава межа допустимого впливу поглядів на історію на формування сьогодення і майбутнього України та її громадянства, що закладається саме зусиллям сьогодення. У неконструктивних (і як, правило, безплідних) дискусіях між суб’єктами суспільно-політичного життя демонструється готовність розбіжності у поглядах на історію поставити вище за необхідність громадянської консолідації та забезпечення територіальної цілісності України.

Минулому надається вочевидь гіпертрофоване значення, за яким комфортно маскується безвідповідальне небажання (неспроможність) до творення достойного майбутнього своїх же нащадків.  По суті, суспільна свідомість доводиться до такого стану, що чимала частина громадянства готова пожертвувати спільним майбутнім в єдиній державі заради обстоювання конфронтаційних поглядів на минуле, бажання і надалі відчувати «фантомний біль» історії.

Потужним знаряддям унеможливлення порозуміння між різними суспільно-політичними силами стало «вживлення» в їх програмні та ідеологічні засади непримиренних поглядів (тлумачень) спільного минулого українського народу як сукупності процесів і подій, котрі відбувалися незалежно від нашої волі і які сучасники, із зрозумілих причин, не можуть піддати корегуванню.

Як це не парадоксально, але пафосні заклики до подолання «меншовартості» українського народу дивним чином уживаються з підривом віри у його спроможність як дійового чинника Історії. Тут варто погодитися з думкою професора Наталії  Нарочницької: «Суспільство втомилося ставитися з презирством до своєї Вітчизни... Коли нації навіюють, що вона – невдаха світової історії, не здатна ні на що сама й навіть не може засвоїти чужі уроки..., то руки опускаються від відчуття безвихідності».

Передовсім, звернімося до значення пам’яті про Велику Вітчизняну війну з точки зору забезпечення громадянської консолідації й формування сучасної української політичної, поліетнічної нації як фундаменту легітимності Української держави.

В Україні внаслідок занепаду дієспроможності державного організму як такого, деградації економіки та соціальної сфери, розмивання традиційного цивілізаційного типу та культурно-освітнього поля, підміни етнонаціоналізмом консолідуючого «громадянського націоналізму», відсутності ефективної політики «Центр-регіони» та інших чинників, ускладнених потужними ворожими інформаційно-психологічними впливами, відбувається швидке руйнування наднаціональної (громадянської) свідомості, що підриває зсередини легітимність самої держави.

За наявності ж об’єктивно існуючих цивілізаційних відмінностей між історичними землями України, поліетнічності та поліконфесійності українське громадянство й соціум стрімко розшаровуються за майновою, ідеологічною, національною, регіональною, корпоративною ознаками. «Плавильний тигель» формування радянської громадянської спільноти був відключений, а механізму творення громадянства незалежної України не створено навіть на рівні розробки доступних суспільству доктринальних документів.

Складається враження, що пострадянській Українській державності зовнішніми центрами силами просто заборонено вдаватися до такої політики, яка б формувала почуття власної гідності та гуманітарного суверенітету, у тому числі – через повагу до звитяги предків.

Чимало громадян або взагалі втрачають історичну пам’ять, або її сегмент у свідомості (психології) все більше і більше набуває ознак корпоративності чи протистояння (партійно-політичного, регіонального тощо), перетворюючи погляди на історію у своєрідний ментальний вододіл по лінії «свій-чужий».

Натомість історична пам’ять про Перемогу на сьогодні є одним із небагатьох суспільно значущих чинників, здатних консолідувати  суспільну свідомість та забезпечувати життєво важливий для народу духовний зв’язок між поколіннями. Промовистим є дослідження, проведене соціологічною службою Центру Разумкова з 1 по 5 квітня 2011 року в усіх регіонах України (опитано 2009 респондентів віком від 18 років). Показово, що понад дві третини громадян України (70%) вважають День Перемоги великим святом, ще 23,6% опитаних вважають цей день «звичайним святом». Не вважають День Перемоги святом лише 4,7% опитаних. Понад 66% опитаних громадян вважають ту війну саме Великою Вітчизняною.

Звідси – шалені псевдонаукові та інформаційні атаки саме на статус українського народу як жертви нацистської агресії та одного із народів-переможців, фундаторів післявоєнної світобудови. Помітимо, що такої вакханалії наруги над участю предків у Другій світовій війні немає у наших колишніх союзниках по Антигітлерівській коаліції. Невже перекручення й тотальна «дегероїзація» історії відводиться саме нам як сумнівний привілей?

Окремо слід звернути увагу на те, що сучасна історична наука здебільшого негативно оцінює радянський період історії України, хоча занепад продуктивних сил й соціальної сфери в Україні після 1991 р. навряд чи залишає за сучасниками моральне право «суворо судити» своїх предків, які перемогли у війні і вже до 1948 р. спромоглися вийти на рівень виробництва національного продукту 1940 р. (обсяг ВВП сучасної України не перевищує 70% рівня 1990 р., її населення скоротилося з 52 млн. до менш, ніж 46 млн. мешканців, при демографічних розрахунках зростання чисельності населення у 2010 р. до 62 млн. осіб).

Масштабне й скоординоване «розвінчування» історії радянського періоду за доби «перебудови» 1987–1991 рр. (що могло відбутися лише з санкції та управлінської ролі самої КПРС) стало одним із провідних важелів делегітимізації радянського ладу й керівної ролі правлячої КПРС. Однак після розпаду СРСР інтенсивність «зведення рахунків» з радянським минулим (нерідко – огульне, некритичне) не припинялося. Варто підкреслити, що «антирадянський дискурс» передовсім призводив до підриву авторитету держави, її основних інститутів.  Його репродукування вже за умов суверенного існування України поширило деструктивні інформаційні впливи тепер вже і на незалежну державність.

Здати Соборність заради «красного слівця»?

Геополітичні та міжнародно-правові акти радянської доби становлять основу територіальної цілісності та легітимності кордонів сучасної України, незалежно від того, які цілі свого часу переслідувало політичне керівництво СРСР. Попри квазі-самостійність у складі СРСР, УРСР виступала співзасновницею ООН, окремою договірною стороною на Паризькій мирній конференції 1947 р. (де, зокрема, закріплено відмову Румунії та Угорщини від територіальних претензій до УРСР).

Сучасне українське суспільство сприймає це як статус-кво, що набув надійного (на свій час) багатостороннього або двостороннього правового фіксації в рамках оформлення міжнародно-правових наслідків Другої світової війни. Водночас, як зазначається у доповіді Національної розвідувальної ради США «Глобальні тенденції–2025», «міжнародна система, що склалася після Другої світової війни, повністю зміниться». Саме процеси демонтажу системи післявоєнних міжнародно-правових актів створили глибинну потенційну передумову до визрівання спокус перегляду територіальної спадщини «старої» системи міжнародних відносин.

Президент Румунії Т. Бесеску заявляв, що «Молдова є неіснуючою державою», а він «ніколи не підпише договір, який би узаконював пакт Молотова-Ріббентропа», і не «перетвориться в їхнього партнера». У квітні-травні 2008 р. Т. Бесеску неодноразово дорікав Україні про «забуття повернення Кишиневу Південної Бессарабії та Північної Буковини», і давав зрозуміти, що очікуваний ним територіальний розпад України є бажаним з погляду відтворення Великої Румунії. Вельми тривожно, що такі висловлювання не знайшли осуду у європейського політикуму та євроструктур.

Однак нас більше цікавить історико-гуманітарний та інформаційно-психологічний аспект поставленої проблеми. Судячи з останніх подій, саме у цій площині триває накопичення передумов для можливого перегляду кордонів України, визначених у 1939–1947 рр. Серед них, зокрема, відома резолюція Парламентської асамблеї ОБСЄ від 1 липня 2009 р. «Возз’єднання розділеної Європи», що ототожнює нацизм й сталінізм. Такий релятивізм загрожує нівелюванню поняття про жертву агресії та агресора всупереч букві й духові Нюрнбергу. Цікаво, що міністр закордонних справ ІІІ Рейха  І.Ріббентроп першу бесіду – зондаж до можливого порозуміння –  з радянським повіреним у справах Г.Астаховим розпочав з наголосу на те, що офіційні ідеології та лад двох держав «несумісні», не варто думати про експорт ідеологій, корисніше шукати прагматичної основи для зближення. Можливо, усе ж таки,  дипломатичний радник фюрера краще знав реальний стан речей…

Куди націлені «Схрещені стріли»?

Процеси, що відбуваються у політико-гуманітарній сфері наших посткомуністичних сусідів, також не можуть не викликати занепокоєння. Згадаємо хоча резолюцію Сейму Республіки Польща про трактування подій вересня 1939 р. як «четвертого розділу Польщі», що де-факто ставить під сумнів легітимність існуючих кордонів Литви, Білорусі, України та Молдови.

Саме у суспільній свідомості відбувається цілеспрямована делегітимізація історичних явищ міжнародно-правового характеру як передмова запорука делегітимізації існуючих кордонів України (котра неприховано розглядається як слабша, «історично меншовартісна» держава попри офіційну риторику про «стратегічне партнерство» та «адвокатуру» на шляху в євроструктури ).

В суспільно-політичні структурі наших посткомуністичних сусідів оформився помітний та виразно агресивний сегмент право-радикальних, націонал-радикальних, націоналістичних, шовіністичних неурядових організацій (НО). До числа найбільш активних і потенційно загрозливих для національної безпеки України НО аналітики відносять: «Вспульноту Польську», координує діяльність низки інших НО – «Товариства увічнювання пам’яті жертв ОУН», «Товариства  шанувальників Львова та його східних окраїн», «Унії демократичної», «Волинської спільноти Армії Крайової», «Товариства кресов’яків», «Фонд допомоги полякам на сході» тощо. Основною настановою пропагандистської і політичної діяльності є «відновлення історичної справедливості» шляхом повернення Польщі «східних кресів» – земель Західної і Правобережної України, а то і до Полтавщини включно. На базі «Товариства кресов’яків» створено партію «Польське стронніцтво кресове» з ідеями повернення «втрачених» територій.

У Румунії до числа таких НО можна віднести «Міжнародну асоціації» «За Бесарабію і Буковину», «Союз буковинських румунів», «Лігу-16», «Герцаївський край», партій «Штефан Великий», «Янку Флодор», «Румунія», «Відродження», низку «культурологічних» організацій. Всім їм притаманні гасла відновлення «Великої Румунії» в кордонах 1940 р.

Зростає вплив  радикально-націоналістичної  партії «За кращу Угорщину» («Йоббік»). На виборах у Європарламент 2009 року «Йоббік» спромігся провести туди трьох депутатів, включаючи Кристину Морваї – одного із лідерів партії, яка відома вкрай жорсткою позицією по відношенню до угорської єврейської громади . На виборах навесні 2010 р. «Йоббік» отримав в парламенті УР 47 із 386 місць. У 2007 р. партія сформувала «Угорську гвардію» (воєнізоване формування, яке використовує символіку та уніформу угорських нацистів («нілашистів») з партії «Схрещені стріли». Головою партії став Габор Вона – командир «гвардії», організатор масових заворушень та бойовищ у Будапешті у вересні 2006 р. Члени партії скоїли вбивства угорських ромів. Лідери «Йоббіка» та інших націонал-радикальних партій вважають справедливим повернення Угорщині «земель корони святого Іштвана» – Трансільванії та принаймні частини Закарпаття із Унгваром (Ужгородом) та Мункачем (Мукачевим), рішуче відкидають «образливі для угорської нації» умови міжнародних трактатів.

Практично всі зі згаданих НО широко звертаються до маніпуляції історичним й псевдоісторичними аргументами, мають своїх істориків-ідеологів. Взяти хоча б покійного професора Е. Пруса, який наполягав: якщо Польща не прагнутиме до повернення Східної Галичини, то взагалі розгубить свої землі (своїм ідеологом Е. Пруса вважала «Волинська спільнота АК»).

Від «гуманітарного»  проникнення зарубіжні політичні кола переходять до творення прямих етнополітичних передумов до територіального реваншизму. Частка громадян на Буковині, які неофіційно мають румунські паспорти, оцінюється у 30–50 %. За певними оцінками кількість громадян України, які бажають скористатися «картою поляка» (завуальованим приготуванням до подвійного громадянства), може сягнути 1 млн. осіб. Не так давно проблема набуття угорського громадянства в Закарпатті викликала занепокоєння української спецслужби.

Отже, «відмежування» від «радянської історії» доби Другої світової війни та доби післявоєнного врегулювання може бути використане радикальними силами сусідніх з Україною держав для піддання сумніву конфігурації західних кордонів України. Зокрема, Ялтинська конференція 1945 р. ухвалила постанову «Про Польщу», що закріпила визнання великими державами приєднання Сх. Галичини до СРСР та УРСР. Угода СРСР з Чехословаччиною від 29 червня 1945 р. передала Закарпаття УРСР та СРСР. До слова, будучи одним із ініціаторів «прирівнювання нацизму й сталінізму», та ж Польща не ставить під сумнів приналежність собі до 30% сучасної території – земель, які вона отримала саме завдяки жорсткій позиції сталінської дипломатії (радимо звернутися до мемуарів Андрій Громико, де описана справжня боротьба Сталіна з Черчиллем за передачу Польщі німецьких земель по Одеру і Нейсе, та  інших регіонів)

Досвід останніх років свідчить, що навіть щирі наміри України проводити політику міжнаціонального примирення, визнання негативних нашарувань у відносинах з сусідами в минулому (а подекуди й одностороннє каяття) зовсім не гарантує нашій державі адекватного ідейно-історичного «роззроброєння» та відмови від подвійних стандартів, інформаційно-психологічної агресивності з протилежної сторони.

Далі буде...