dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 14 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. В Російській імперії, Речі Посполитій та Габсбурзькій монархії. Частина 8

Держава і цивілізація в історії України. В Російській імперії, Речі Посполитій та Габсбурзькій монархії. Частина 8

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Різні проекти націй можуть перебувати в конфлікті один з одним, зокрема претендувати на одну і ту ж територію. Найчастіше це являє собою суперництво з приводу прикордонних територій, де мова йде про те, якому з уявлених суспільств належатиме дана територія. За приклад тут може правити конфлікт російського й польського образів "ідеальних Батьківщин". Зіткнення може носити і тотальний характер в тому сенсі, що один образ "ідеальної Батьківщини" включав в себе всю територію й населення другого, заперечуючи альтернативний проект як такий. Найяскравіший приклад — конфлікт російського й українського націоналізмів.

Переходячи до конкретного висвітлення подій, що відбувалися в XIX – на початку XX ст., потрібно зафіксувати: в цей час Російська імперія була однією з наймогутніших структур у Європі. А тому в процесі творення унітарної держави було вироблено концепцію збирання "исконно русских" земель. Теорія "Москва — третий Рим", що з’явилася ще в XVI ст. під пером московських книжників, тепер почала підкріплюватись апеляцією до правонаступності й цінностей Київської Русі. Окрім того, зверненням до єднання православного світу. Але доцентрова орієнтація цього політичного кредо наштовхнулась на досить відчутну відцентрову тенденцію. В даний історичний період імперія "...зустрілася із значним опором централізмові, що змушувало її іти на поступки місцевим осілим і кочовим народам, а також порубіжним козацьким формуванням. Більше того, просуваючись на Захід, Росія набула території і народи, що вже мали добре розвинуті концепції регіональних і корпоративних прав та інституцій самоврядування. Цей міцний регіоналізм серйозно загрожував ідеям централізованої та унітарної Російської імперії. Великою мірою в Гетьманщині Росія вперше зіткнулася з таким типом західного регіоналізму та самоврядування". Таке прагнення розбудувати сильну державу спонукало царизм поборювати авантюризм, ліквідувати регіональні соціально-економічні права, нівелювати їх територіальні відмінності. Характеризуючи курс правлячої царської династії по відношенню до нових підданих, М.Грушевський відзначав: "Ставлення уряду Росії до української народності взагалі було однією суцільною історією репресій. Поставивши на мету досягнення зовнішньої одноманітності замість внутрішньої єдинодушності... він з енергією і послідовністю, гідними кращого застосування, прагнув до того, щоб згладити, витравити історичні форми українського життя і національної особливості, послабити все, що виділялося порівняно з життям великоруського народу і загальним тоном відносин імперії".

Ми не можемо повністю погодитися з категоричністю Грушевського. Не менш глибокий дослідник — М. Драгоманов — писав з цього приводу: "...обрусєніє не є система, яка витіка з духу національного великорусів або з спеціально російського державного ґрунту, а є, принаймні на добру частину, наслідуванням певної фази всеєвропейської державної політики. Специфічно російським елементом в тепер ішній системі обрусєнія можна вважати певну брутальність, котра проявляється, напр. в повертанні уніатів в православіє або в забороні української літератури. Та й така брутальність видається російським специфіком тільки для нашого XIX ст., бо в ХVІІ–ХVІІІ ст. відносини Людовика XIV до гугенотів або англійського уряду до гірських шотландців були ще більш брутальні. Та навіть тепер, коли порівняємо відносини російського абсолютного, тобто тепер архаїчного, уряду до уніатів і українців з відносинами конституційного венгерського уряду до словаків, ще хтозна кому треба буде віддати премію на конкурсі брутальності".

Але російському уряду потрібні були й місцеві кадри, а тому він ішов на певні привілеї місцевій соціальній верхівці. Тож закріплені ще у Грамоті для дворянства 1783 р. права української шляхти стали величезним стимулом для подальшого злиття російської та більшої частини української еліт. Відкривши перед верхівкою українського суспільства можливості для військової або цивільної кар’єри, царизм і забезпечив собі лояльність цієї верстви. Поступово вона звиклася з думкою, що живе не в окремій державі, а у провінції, яка вмонтувалася в політичну систему імперії. А тому в основній своїй масі представники шляхти виступали не за повернення давніх прав для всього краю, а за власні корпоративні інтереси.

Слід також відзначити, що бажання потрапити до дворянства вимагало документального підтвердження. Тому вивчаючи й збираючи літописні свідчення про своїх предків, а також хроніки, грамоти, акти, геральдичні "древа", претенденти на дворянство мимохідь поринали в часи розквіту національної державності. Все це викликало патріотизм до своєї історії й сприяло українському відродженню. Тож можна погодитись з думкою Д.Дорошенка, що національне відродження першої чверті XIX ст., котре розпочиналось як чисто ідеологічнии рух, було дворянським за своєю суттю.

У середині ХVІІІ ст. соціальна верхівка Гетьманщини складала приблизно 2100 чоловік. Однак до дворян було зараховано у декілька разів більше осіб, в тому числі тисячі дрібних службовців і заможних козаків (в 1795 р. кількість шляхти на Лівобережжі складала 36 тис. чол., тобто приблизно 9 тис. дорослих чоловіків). Сама наявність цього чисельного "середнього класу" і пом’якшувала тут соціальні антагонізми.

З травня 1983 р. Катерина ІІ видає рескрипт про закріпачення селян Лівобережної України. При цьому на Лівобережжі і Слобожанщині кріпаками стали меншість селян, а більшість з них так і залишились вільними. Майже на половину етнічної української території кріпосне право ніколи не розповсюджувалось. Йдеться про Новоросію — території сучасних Одеської, Миколаївської, Херсонської, Кіровоградської, Дніпропетровської, Запорожської, Донецької, значної частини Луганської і Харківської областей, а також про Крим і Кубань — про всі території, історично пов’язані із запорозьким козацтвом. Зокрема, з сільських жителів Новоросійської губернії (451 тис. душ чоловіків) в 1801 р. найчисельнішою групою були державні селяни різних категорій (військові поселяни, козаки, колоністи тощо) — 57%. До другої групи належали "поміщицькі піддані", тобто непокріпачені селяни, що мешкали на поміщицьких землях (36,7%). Третю, найменшу групу складали кріпаки (не більше 6,3%). На відміну від районів старого заселення феодально-кріпосницькі відносини на півдні України не одержали широкого розвитку. Це й зумовило більш швидкий тут процес розвитку буржуазних відносин. Багато в чому завдяки цим обставинам українська цивілізація в Російській імперії одержала шанс на виживання, а згодом на здобуття власної державності.

Німецький дослідник А.Каппелер підкреслював, що концепція російської нації була дуже розпливчаста. До неї могли входити: а) всі піддані Імперії; б) члени упривілейованих станів; в) великороси-православні; г) всі східні слов’яни (українці, росіяни, білоруси).

На офіційному рівні перевага віддавалася останній трактовці. Поняття "росіянин" було таким чином більш широким, ніж його сучасне значення. Воно стосувалося всіх східних слов’ян й складало основу проекту т.зв. "великої російської нації", корені якої простежувались з Київської Русі. Будучи етнічною концепцією, яка передбачала чіткі грані між росіянами й іншими народами імперії, цей проект в той же час не визнавав якісний характер етнічних розбіжностей між велико-, мало- і білорусами, включаючи всіх їх до єдиної етнічної спільноти.

Малоросіяни і білоруси ніколи не дискримінувалися в Російській імперії на індивідуальному рівні. "Українцям і білорусам, — справедливо зазначає той-таки Каппелер, — які офіційно вважаються росіянами, в принципі була відкрита будь-яка кар’єра — за умови, що вони володіли російською мовою. Не було перешкод і у дітей від змішаних шлюбів росіян і українців. Українці не вичленялися й не утискалися ані за конфесійними, ані за расовими ознаками". В ієрархії різних етносів імперії, яку він уявляє у вигляді системи концентричних кіл, всі православні слов’яни включались в єдиний центр системи. Це ставлення до укра їнців як до частини російського народу збереглося як офіційна позиція влади й переконання більшості освічених росіян протягом всього XIX ст.

Розвиток тенденцій взаємовідносин української еліти з Росією призвів до появи на цьому історичному етапі двох груп. З.Когут умовно розділив їх за підходами до проблеми на "асиміляторський" та "традиціоналістський". Прихильники першого дотримувались думки, шо автономні ідеї вже не відповідають вимогам часу, а тому сприймали імперію як власну батьківщину, очікуючи від неї моральних та матеріальних дивідендів. А табір "традиціоналістів" не відзначався однорідністю. Найбільш послідовно проти імперської політики виступала група, що прагнула повернути гетьманські порядки за допомогою іноземних держав. Основна ж група не заходила так далеко й обмежувалась лише відстоюванням залишків і традицій Гетьманщини. В цілому політичні настрої обох напрямів не були оформлені у системну ідеологію і знаходили своє відображення в епістолярному жанрі чи полемічних трактатах, що поширювалися й були популярними серед шляхти.

Війна з Наполеоном справила сильне враження на українську еліту. Свіжий подих революційних ідей, втілених, зокрема, у правових нормах, сприяв формуванню на слов’янських землях нового політичного та інтелектуального клімату. В Україні, як і в інших східнослов’янських землях Російської імперії, вплив наполеонівської кампанії "мав парадоксальний характер: з одного боку, перемога над ворогом викликала серед місцевої еліти почуття гордості за своє слов’янське походження й зміцнила лояльність до імперії, з іншого — пробудила розуміння того, що політична система цієї імперії вимагає глибоких змін. З цього духу сперечання виросли російські масони і декабристи, українські автономісти".

Якщо говорити про територію України, то тут в 1823 р., у Новограді-Волинському, виникла таємна військова організація "Товариство об’єднаних слов’ян", у програмних документах якої з російським патріотизмом, слов’янською єдністю, переплітались також ідеї національного визволення взагалі. Разом з тим Україні місця в майбутньому федеративному союзі не знайшлося. Як справедливо зазначає О.Реєнт, це свідчило про тодішній рівень самосвідомості національної еліти.

Значно далі пішов у національному питанні М.Муравйов — автор "Конституції", що стала програмним документом Північного товариства. Про незалежність України в ньому не йшлося. Однак у майбутній федерації передбачалося створення Української й Чорноморської "держав" з центрами в Харкові та Києві. В той же час більш консервативно виглядали підходи до цього питання керівників Південного товариства, зокрема П.Пестеля, які він виклав на сторінках своєї "Руської правди". В ній поруч з проголошенням вірності республіканським і демократичним ідеалам знайшла відображення ідеологія макіавелізму, що виражалося в досягненні добробуту країни шляхом тотальної русифікації її народів за схемою "єдина територія — єдина держава — єдина мова — єдині закони".

В той час в Україну із Заходу і Росії було занесене масонство. Члени окремих лож ввійшли до організацій декабристів та інших опозиційних таємних товариств, які ставили за мету боротися за права народів та їх справедливе влаштування.

Чим закінчились виступи на півночі та півдні імперії декабристів загальновідомо — імператор Микола І їх жорстоко придушив. Нема потреби тут детально зупинятися на характеристиці цих трагічних подій. Відзначимо лише, що думка М.Брайчевського про декабризм як про суто українське явище, що мало однак загальноімперський характер, з нашої точки зору, м’яко говорячи, є сумнівною.