dc-summit.info

история - политика - экономика

Среда, 19 Сентября 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. В Російській імперії, Речі Посполитій та Габсбурзькій монархії. Частина 7

Держава і цивілізація в історії України. В Російській імперії, Речі Посполитій та Габсбурзькій монархії. Частина 7

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Саме в Росії найбільш поширеними були теорії про те, що цар уособлює народ, а самодержавство — ідеальна форма народовоління (аналогічні ідеї Боссюе в Європі давно вже стали анахронізмом). Йдеться, передусім, про дві обставини.

По-перше, факт закріпаченості селянства, яке становило майже весь народ, змушував царя виступати в ролі свого роду посередника між селянством і дворянством, інколи обмежуючи останнє в його зловживаннях, хоч загалом і виражаючи його станову волю. З другого ж боку, селянин, бувши під безпосередньою владою поміщика, а не царя, міг мати ілюзії щодо царя як особи незацікавленої і справедливої; в усякому разі, тільки на нього йому залишалося покладати надії. І об’єктивно на верховну владу лягав обов’язок певного збалансування класових та станових інтересів для "добра держави". Все це разом узяте і знаходило вираження в ідеологічному обгрунтуванні самодержавства як вищого представництва народної волі (скоординованої з Божою волею: цар — по суті, посередник між своїм народом і Богом).

По-друге, в кінці ХVІІІ та в ХІХ ст. історія, сказати б, кидає виклик монархізмові взагалі і російському самодержавству як його найбільшій твердині, головному оплотові. Той виклик — революційні рухи в Європі, потік республіканських і соціалістичних ідей з Європи, визвольна антикріпосницька й революційно-демократична думка та всіляка "крамола" й відповідні рухи в самій Росії. Самодержавство мусило відповідати на цей виклик не лише в своїй практичній політиці, а й у ідеології. І воно відповідало. Із зрозумілих причин ідеологічний контрнаступ вівся по двох головних напрямах: доводилося, що на Заході народ став жертвою плутократії і політичних партій, а в Росії він перебуває під опікою царя і завдяки цьому благоденствує; у зв’язку з цим стверджувалося, що тільки самодержавство, забезпечуючи життєві інтереси народу, тим самим забезпечує і громадянський статус особистості, її істинну, внутрішню свободу на відміну від західної фальшивої, формальної, зовнішньої.

Порівняно з офіційними ідеологами самодержавства та його вченими апологетами слов’янофіли не обмежувалися ідеалізацією наявної моделі, а пропонували свою власну, немовби непомітно підмінюючи одну другою чи то сподіваючись привабити отією власною самого царя. Йшлося про те, що Росія не потребує парламентарних форм, оскільки цар безпосередньо відчуває і виражає дух, совість і волю народу, яку всяке проміжне представництво лише спотворює (формула, спільна для всіх монархістів); але цар зате чує голос народу через суспільну думку, носіями якої слов’янофіли хотіли б бачити себе; такого роду "соборний демократизм" і був специфічним у слов’янофільській моделі самодержавства, являючи собою претензію на певне завуальоване обмеження і скеровування абсолютної влади царя.

Російське самодержавство поєднало в собі три елементи: загальноєвропейську ідею абсолютної монархії (не без урахування її еволюції в бік "освіченого абсолютизму"); форми східного, азіатського деспотизму; особливості, зумовлені історією, соціально-економічною структурою, національним характером російського народу та багатонаціональним складом Росії. Тим-то великою натяжкою було виводити самодержавство з органіки саме російського життя і вважати його єдино можливою формою влади для Росії; але ще більшою натяжкою було розглядати самодержавство як універсальний порятунок для всіх, що його несе світові російський народ. Власне, обидві ці догми виключали одна одну, не кажучи вже про абсурдність останньої, хоч її ще всерйоз проповідували монархісти-націоналісти і в кінці ХІХ ст. Таким чином, українська цивілізація в Російській імперії могла розвиватися лише всупереч офіційній державницькій доктрині.

Ми не маємо наміру критикувати складові "Тріади" російської державності: кожна з них в умовах, коли імперія складається з багатьох народів, які сповідували різні релігії, жили за різними цивілізаційними нормами, й, здебільшого, не усвідомлювали себе представниками "єдиного російського народу", не відповідала елементарним критеріям наукової коректності, й без відповідної трансформації та модифікації (чого не відбулося) ця формула мала привести — і привела, — російське самодержавство до краху. Першою "бомбою", вибух якої завдав "Тріаді" непоправних руйнувань, став націоналізм, що з усією силою заявив про себе у світовому масштабі в ХІХ ст. як засіб звільнення поневолених етносів.

Українська цивілізація отримала у вигляді націоналізму могутню зброю для захисту своєї незалежності. Як справедливо зазначав член-кореспондент НАН України О.Реєнт, "вітчизняні політологи й історики, досліджуючи формування української нації, політичних ідей та організацій, як правило, розглядають ці процеси як дихотомію, на іншому боці якої — російська великодержавна політика, російський націоналізм. Однак якщо український націоналізм, хоч і стримано, все ж подається як вияв волі українців до самовираження, то російський — виключно в негативному ключі. Певна упередженість не дає змоги оцінити російський націоналізм чи історично виправдане прагнення Росії до утвердження та захисту власних позицій у світі, хоча ніхто не заперечує антиукраїнську спрямованість внутрішньої політики царизму. Нам здається, що глибокий теоретичний аналіз цих взаємопов’язаних явищ, їх впливу на розвиток й українського, і російського народів ще попереду. Це висуває до фахівців не лише суто професійні вимоги, а й необхідність переборення власних симпатій та амбіцій".

Загальноприйнятих "істин" в теоретичних інтерпретаціях націоналізму як одного з елементів цивілізаційного процесу, отже, зовсім небагато. Найбільш популярною в зарубіжній історіографії нині є концепція Б.Андерсона, який вважав націю "уявленим суспільством". Уявленими він називає всі суспільства, члени яких не знають і звичайно не можуть знати особисто більшість інших його членів, однак мають уяву про таке суспільство, його образ. Андерсон поставив питання про те, в чому принципова новизна націоналістичного способу уявлення суспільства і які фактори передували самій можливості уявити націю.

Він справедливо вказує на вторинний, імітаційний характер націоналізмів у Центральній і Східній Європі, які здебільшого позичали готові конструкції й адаптували їх до своїх умов. Деякі націоналізми, в тому числі й український, запозичували зразки у народів Центральної Європи, перш за все у чехів і поляків, у той час як російський націоналізм здебільшого шукав для себе зразки у Західній Європі через специфіку завдань, що стояли перед ними.

Цікаво, що і у XX ст. ця тенденція зберігалася. Не можна не погодитися з І.Лисяком-Рудницьким, який зазначав: "Найближчих родичів українського (інтегрального) націоналізму слід шукати не так у німецькому нацизмі чи італійському фашизмі — продуктах індустріальних та урбанізованих громадянств, як скоріше серед партій цього типу в аграрних, економічно відсталих народів Східної Європи: хорватські усташі, румунська Залізна гвардія, словацькі глінківці, польський ОНР... тощо".

Запозичення готових ідеологічних "модулів" означає, що відставання в ідеологічній сфері було значно меншим, ніж в галузі соціально-економічного розвитку. Отже, у Східній Європі націоналістичні ідеї та образи виникали й функціонували в суттєво іншому соціальному середовищі у порівнянні з тими умовами, де ці ідеї попервах сформувалися.

Іншими були можливості масової комунікації, механізми здійснення влади і засоби, які державна влада мала у своєму розпорядженні для вирішення нових завдань, що виникали з появою на політичній арені націоналізму. Як зазначає російській історик і політолог О.Міллер, "Андерсон вірно вказав також на різницю між націоналізмом "панівних" націй і "офіційним націоналізмом" правлячих династій. За старого режиму французький, іспанський або російський націоналізми як суспільні рухи в розумінні владних відносин розвиваються так само "знизу", як і націоналізми "малих народів". І реально, і формально влада належить не націям, але династіям. По всій Європі старі династії з більшим або меншим успіхом, з більшим або меншим ентузіазмом переживали процес своєрідної націоналізації. Вони змушені були піти на це. Старий світ, в якому вони одержували свою владу "від Бога" й здійснювали її над різними "языками и народами", був більш звичним і зручнішим, але поступове утвердження націоналізму як способу бачення соціального світу й цивілізаційного чинника змушувало монархії компенсувати послаблення старих механізмів ідеологічного обґрунтування своєї влади за рахунок нового, не завжди зручного для них джерела легітимації. Дуже важлива теза Андерсона, що цей офіційний націоналізм був реактивним в тому розумінні, що був відповіддю на розвиток націоналістичних настроїв серед підвладних народів, причому як тих, хто перебував у положенні гноблених меншин, так і тих, з яких складалося етнічне ядро імперій". Україна для Російської імперії була найбільш значущою ланкою цього ядра, у великій мірі забезпечувала європейський генофонд держави.

Процес "націоналізації" династії Романових вельми затягнувся і зайняв практично все XIX ст., а наслідки цього погіршувалися самодержавним характером їх влади. В країні практично не існувало громадянських свобод. Як зазначав маркіз А.де-Кюстін, відомий монархіст, який втік з наполеонівської Франції до Росії, і якого аж ніяк не можна було  запідозрити у лібералізмі, "треба жити в цій пустелі без спокою, в цій тюрмі без відпочинку, яка зветься Росією, щоб відчути всю свободу, що надається народам в інших країнах Європи, яким би не був прийнятий там спосіб правління. Коли ваші діти здумають ремствувати на Францію, прошу вас, скористатися моїм рецептом, скажіть їм: їдьте до Росії! Ця подорож корисна для будь-якого європейця. Кожен, хто близько познайомиться з царською Росією, буде радий жити в будь-якій країні. Завжди корисно знати, що існує у світі держава, в якій неможливе щастя, бо за самою своєю природою людина не може бути щасливою, не маючи свободи".

Власне, намагання зберегти самодержавство в його архаїчній формі і було головною причиною такої незрозумілої для європейця неволі. Романови запекліше, ніж більшість європейських династій, гальмували націоналізацію, тим самим надовго позбавивши процес формування націй, що входили до імперії, такої ключової складової як розширення політичного життя і становлення громадянського суспільства. Справжнього контакту і співробітництва самодержавства і суспільства у справі будівництва націй в XIX ст. не було. В інших великих європейських країнах державна влада залишала помітно більше простору для громадянської діяльності, в тому числі і з будівництва нації, та сама держава помітно раніше і активніше стала брати участь в цьому процесі. Коли ж після 1905 р. Микола II почав шукати союзу з російськими націоналістами, він вирішив спертися на найбільш екстремістські й одіозні організації, зорієнтовані не на будівництво чого б не було, а на погроми.

Між моментом, коли нація "уявлена", тобто коли її образ, або "ідеальна Батьківщина", виникає у представників еліти, і моментом, коли національна ідентичність, що відповідає цьому, утверджується серед більшості членів цього уявленого суспільства й одержує політичне оформлення, зазвичай існує досить тривалий інтервал. Процес цей абсолютно не запрограмований на успіх, тобто зусилля по утвердженню того чи іншого варіанту національної ідентичності можуть закінчитися як перемогою, так і невдачею, а кінцеве втілення нації-держави навіть у випадку здійснення проекту може суттєво відрізнятися від первинного задуму.