dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 22 Июня 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. В Російській імперії, Речі Посполитій та Габсбурзькій монархії. Частина 6

Держава і цивілізація в історії України. В Російській імперії, Речі Посполитій та Габсбурзькій монархії. Частина 6

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Російське самодержавство мало як спільне з західноєвропейськими абсолютними монархіями — у соціально-економічних підставах, структурі влади, ідеологічному обгрунтуванні, так і відмінне. Об’єктивні процеси розкладу феодальних відносин, подолання феодальної розрібленості, національного об’єднання, розвитку внутрішнього ринку, централізації, бюрократизації держави були спільними і для Західної Європи, і для Росії, хоч і відбувалися в різних формах та неоднаковому історичному "темпі".

Проте Росія не знала того бурхливого розвитку міст, що Європа, і відповідно — зростання сили буржуазії та банкірів: у цьому вона "запізнилася" на півтора-два століття порівняно з Францією, а порівняно з Італією — ще більше. В Росії не було найманої армії як однієї з опор монарха, що зменшувало його залежність від дворянства. А головне — в Росії селянство залишилося закріпаченим. Якщо в Західній Європі утвердження абсолютизму було "провісником" кризи феодалізму і розвитку капіталізму, то в Росії на першому етапі воно знаменувало зміцнення й поглиблення феодальної залежності селянства та феодальної системи, кризові ж явища виступили на поверхню лише в кінці ХVІІІ ст.; взагалі самодержавство більшою мірою, ніж західно-європейський абсолютизм, ідентифікувало себе з феодалізмом, з його історичною долею (Окремо в європейській історії стоїть під цим кутом зору Англія. Страта короля Карла І в 1649 році знаменувала закінчення доби феодалізму в цій країні. А в Росії в той самий час "Соборное уложение" царя Олексія Михайловича остаточно встановлювало кріпацтво).

Однак, незважаючи на цей вплив, Російська імперія як політична система на тлі інших європейських держав була цивілізаційним анахронізмом. Нестримне зростання Російської держави, яка поступово ставала все більш вибухонебезпечним "конгломератом" етносів, конфесій, історико-географічних регіонів, господарських систем, соціальних страт і культурних світів, було наслідком цілеспрямованої діяльності російської влади, яка намагалася зберегти, з одного боку, найбільш одіозні підвалини абсолютизму, а, з іншого, підтримувати курс на розширення геополітичної експансії. В таких колізіях Імперія зародилася за Петра І й продовжувала функціонувати протягом всього свого існування.

Для державницької діяльності наступних царів-реформаторів пріоритетними залишалися питання міжнародної і воєнної політики, а сам термін "політика" використовувався лише в галузі міжнародних відносин. З’язки уряду з підданими, таким чином, зводилися до рівня адміністративного нагляду, "наших домашніх справ".

Пошук же у строкатому імперському соціумі — серед реально неспівпадаючих, різнопланових суспільних (станових, корпоративних, етноконфесійних, регіональних тощо) інтересів — єдиних основ державного ціледосягнення й спроби їх раціонального осмислення взагалі було вкрай ускладнено.

"Кстати ли начинать… русское Уложение главою о правах гражданских, коих в истинном смысле не бывало и нет в России? — буде дивуватися на початку ХІХ ст. М.Карамзін — …У нас дворяне, купцы, мещане, землевладельцы и проч. — все они имеют свои особенные права, общего нет, кроме названия русских". Тому культ імперського будівництва, підпорядковуючи собі всіх правителів Росії, "знімав" для них проблеми визначення змістовної складової таких цивілізаційних понять як "росіяни", "українці", "Росія", "імперія" тощо. Спроби виведення "знизу" інтегральної формули "загальнонаціональної" урядової політики в періоди "ліберальних" царствувань траплялися, але вони лише підтверджували самодостатність необмеженої монархічної влади. Як справедливо зазначав П.Мілюков, "при самом начале развития наших учреждений мы наталкиваемся на огромную разницу с Западом. Там каждая область была любым замкнутым целым, связанным особыми правами… Наша история не выработала никаких прочных местных связей, никакой местной организации. Немедленно после присоединения к Москве, присоединенные области распадались на атомы, из которых правительство могло лепить какие угодно тела. Но на первый раз оно ограничилось тем, что каждый такой атом разъединило от соседних и привязало административными нитями к центру". Таким чином, Україна, увійшовши до складу Росії, не в змозі була претендувати на повноцінний розвиток своєї цивілізації, оскільки вона стала одним з тих "матеріалів", з якого ліпилася російська імперія.

Взагалі, невідповідність внутрішнього устрою Російської імперії цивілізаційним критеріям у сфері державотворення призвели до того, що деякі сучасні дослідники заперечують саму тезу про існування імперської цивілізації. Зокрема, російський професор Л.Семеннікова у своїй фундаментальній монографії зазначає, що "Росія не є самостійною цивілізацією... Росія являє собою суспільство, що дрейфує на перехресті цивілізаційних магнітних полів".

Звичайно, такі твердження є занадто категоричними. Не можна не погодитись з тим, що російська цивілізація детермінована православним типом духовності, євразійськими природно-ландшафтними умовами, самобутньою державністю, особливостями правової культури, типу господарської діяльності, ментальністю є повноцінним елементом цивілізації світової. Мова перш за все йде про те, що державний каркас імперії протягом трьох століть зазнавав лише зовнішніх модифікацій, не реагуючи на потреби часу. Про це добре висловився А.Тойнбі: "Російській політичній будівлі двічі оновлювали фасад — спочатку Петро Великий, по ньому Ленін, — але суть залишилась тією ж самою". Цивілізаційна тріада імперської ідеології — "православие— самодержавие — народность" — була сформульована в 30-ті роки ХІХ ст. міністром народної освіти Росії С.Уваровим. Православ’я, вважав Уваров, є основою життя народу. Росіянин не уявляє свого життя без православної віри, яка охоплює всі аспекти його діяльності і буття. Він звик бачити в ній "залог счастия общественного и семейного". Уваров відзначав, що віра забезпечує кровний зв’язок між поколіннями, наступність традицій, оскільки "без любви к Вере предков народ как частный человек должен погибнуть".

Підкреслюючи щирість й глибину релігійних почуттів росіян, Уваров попереджав імператора Миколу І про небезпечність ослаблення народної віри: "ослабить в них Веру то же самое, что лишить их крови и вырвать сердце… это была бы измена в пространном смысле". Не випадково Віттенер, аналізуючи перший символ доктрини, відзначила, що "принципи православ’я більше відповідали своїй провіденціальній ролі й складали кращу основу для національного розвитку, ніж будь-яка релігія Заходу".

Таким чином, Уваров розглядає православ’я як один з основних засобів захисту Росії і росіян від проникнення з Заходу містично-релігійних і політичних ідей, здатних "развратить умы" і тим самим нанести непоправну шкоду російській нації та російській державності.

Самодержавство, за Уваровим, являє собою "главное условие существования России", це фундамент, на якому тримається вся Російська держава. "Рука, прикоснувшаяся к подножию, потрясает весь состав государственный", — для Уварова це аксіома. Історичну роль самодержавства міністр вбачав у тому, що воно "соединило расторженные члены Государства и уврачевало язвы его". Створивши сильну єдину державу, яка згодом перетворилася на імперію, самодержавство забезпечувало протягом століть її цілісність і політичну самостійність. Уваров вважав, що тільки самодержавство здатне підтримувати "целость в такой огромной массе, которой не было в Истории мира ничего подобного". Самодержавство в доктрині Уварова безпосередньо впливало на інші основні принципи, зокрема, на народність. Уваров закликав в "монархических учреждениях искать той силы, того единства, той прочности, коих мы слишком часто думаем открыть в мистических призраках равно для нас чуждых и бесполезных, следуя коим нетрудно было бы наконец утратить все остатки Народности, не достигши мнимой цели Европейского образования". Уваров вбачав у самодержавстві силу, здатну не тільки забезпечити політичну стабільність у суспільстві, але й зберегти залишки народності, тобто скріпити російську державність і консолідувати російську націю.

Третій принцип уварівської формули — народність. Він чудово розумів всю складність й багатогранність цього поняття. Це питання "не имеет того единства, какое представляет вопрос о самодержавии", — зазначав Уваров. Сутність поняття народності в працях Уварова зводиться до двох складових: російської нації і російської держави, які являють собою дві частини єдиного організму. Єдність народу і держави досягається шляхом спільного багатовікового розвитку. Причому розвиток будь-якої держави, яка "подобно человеческому телу, переменяет наружный вид по мере возраста", виступає у нього як природний процес, боротися з яким не має сенсу. Однак, за Уваровим, при всіх змінах рис державного ладу, сутність держави має залишатися незмінною.

Інша особливість принципу народності полягає в його динамічності. "Народность, — писав Уваров, — не состоит в том, чтобы идти назад или останавливаться; она не требует неподвижности в идеях". "Народність" таке ж давнє поняття, як православ’я і самодержавство, але, на відміну від останніх, вона зазнавала значних змін, зберігаючи старі й набуваючи нові риси, тому "относительно народности все затруднение заключается в соглашении древних и новых понятий".

Росія розвивалася й розвиватиметься завдяки своїй народності, спираючись на православну віру і монархію, без повернення до минулого, але й без рішучого руйнування "существующего порядка вещей". Уваров наголошував, що між "обветшалыми предрассудками (идеи ХVІІІ в.) и новейшими предрассудками (революционные идеи Запада) находится обширное поле, на котором здание нашего благосостояния укрепиться может". А для цього, вважав Уваров, необхідно не тільки зберегти "святилище наших народных понятий", але й покласти їх в основу всієї державної політики.

Отже, тріада "православие — самодержавие — народность" стала офіційною ідеологією Російської імперії, її цивілізаційним стрижнем. Вона передбачала консервацію архаїчного режиму й унеможливлювала будь-які прогресивні зміни існуючого ладу. Лібералів у формулі не влаштовував принцип самодержавства, проголошуючи який міністр заявив про "твердое намерение возвращаться прямым путем к русскому монархическому началу во всем его объёме", поставивши хрест на сподіваннях про введення в Росії європейських політичних інститутів і представницького правління. Уряд постійно акцентував увагу на неприпустимості розповсюдження в Росії ліберальних політичних ідей. Такі ліберальні принципи як обмеження монархії, парламентаризм, введення конституціоналізму, рівність станів, права національних меншин розглядалися ним виключно як руїнницькі поняття. Спроби реалізації їх в Російській державі, вважали послідовники "Тріади", призведуть до загибелі імперії: "колосс не протянет и двух недель, более того, он рухнет прежде, чем эти ложные преобразования будут завершены".