dc-summit.info

история - политика - экономика

Среда, 21 Ноября 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. В Російській імперії, Речі Посполитій та Габсбурзькій монархії. Частина 5

Держава і цивілізація в історії України. В Російській імперії, Речі Посполитій та Габсбурзькій монархії. Частина 5

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Відтік інтелектуальної еліти збільшився у 60-х роках ХVІІІ ст., коли цьому сприяло кілька факторів. Один з них — ліквідація Гетьманщини. Козацькі старшини опинилися поза політичним життям й намагалися виправити становище службою в метрополії. Але, проживаючи й працюючи в Москві та Петербурзі, представники української інтелектуальної еліти змушені були пристосовуватися до нового середовища.

Вони писали й видавали свої твори російською мовою, були урядовими службовцями, що вимагало від них лояльності до влади. Це впливало на трансформацію національної самосвідомості, розвитку так званого комплексу малоросійства — відмови від своєї мови, визнання власної культури меншовартіснішою за російську. Їх соціальна психологія була зорієнтована на злиття з панівними верствами імперської нації не лише у правах, а й у мові, звичаях, побуті. За цих умов відбувалися метаморфози тлумачення цивілізаційного змісту Переяславського договору 1654 р. Він все більшою мірою набував легендарного значення.

Саме на цьому акцентував увагу В.Липинський. "На Переяславську умову, — пише він, — ми звикли дивитись крізь призму пізніше витвореної Переяславської легенди. А власне треба виразно одріжняти ці дві абсолютно ріжні форми одного й того самого історичного факту. Переяславська легенда повстала під час руїни козацької державності, сучасні ж свої ідеологічні форми прибрала вона допіру по полтавськім погромі й остаточнім знищенню за Мазепи самостійницько-державних намірів української козацької аристократії. В сій своїй послідній формі вона гласить, що народ малоросійський під проводом свого Гетьмана Хмельницького, визволившись від Польщі, добровільно пристав до одновірної Московської держави — при чім поняття "одновірної" ще пізніше — бо тільки в кінці ХІХ століття — було замінено поняттям "однонаціональної". В той спосіб Переяславська легенда лягла в основу теорії "возсоєдінєнія Русі".

Липинський вказує і на об’єктивні причини популярності цієї проімперської версії. "Подібно як легенда Люблінська, про добровільну злуку Руси з Польщею, відограла величезну ролю в життю української аристократії в Річипосполитій — так само її рідна по духу сестра, легенда Переяславська, відограла таку само ролю в історії української козацької аристократичної верстви в Імперії Російській.

Як Люблинська легенда в Польщі, так само Переяславська легенда в Росії ідеологічно і юридично спасла українську аристократію — по банкротстві її власної держави — від положенні верстви завойованої, підбитої, рабської в державі чужій. Ці легенди і тут, і там дали нашій аристократії всі права й привілеї аристократії державної нації на тій підставі, що, мовляв, вона до тих держав сама, добровільно, без примусу пристала. Але ж треба твердо пам’ятати, що це тільки для отієї спеціяльно цілі пізніше видумані легенди".

Проте цю тенденцію не можна абсолютизувати. Якщо для російського уряду Переяславська легенда була наріжним каменем включення українського народу до складу імперської нації за формулою "Московія+Україна=Росія", то для багатьох представників української національної еліти Петербурга і Москви ідеї відновлення автономії Гетьманщини залишалися актуальними. Про це свідчить, зокрема, проект В.Капніста, поета і сатирика, який 1791 р. поїхав з таємною місією у Берлін, щоб знайти там прихильників ідеї відновлення гетьманської держави і потенційних союзників.

Українці у часи, що розглядаються, творили російську культуру, яка, як кожна імперська культура, вбирала в себе духовні сили підвладних народів, при цьому їх власна культура втрачалась. Це особливо позначилось на культурному житті Лівобережної України другої половини ХVІІІ ст., коли найкращі її представники працювали поза межами контексту української культури, але при цьому залишалися її яскравими постатями.

Треба відзначити, що культурний рівень Росії в ХVІІ–ХVІІІ ст. був значно нижчим, ніж в Україні. Так, наприкінці ХVІІ ст. Петро І скаржився патріарху: "Священники у нас грамоте мало умеютъ… Ежели бы ихъ… в обучение послать в Кіевъ въ школы…". А академік О.Пипін відзначав інший факт: "Москва даже не хотела сознаваться въ недостатке своих образовательныхъ средствъ". Дійсно, справжньої школи в тогочасній Москві не було. Там навіть не знали, що воно таке. Ще 1640 р. київський митрополит Петро Могила писав цареві Михайлу Федоровичу, що на Москві дуже потрібно завести науку, а коли б цареві було завгодно, то він обіцяв йому прислати вчителів. Але цар проігнорував цю пропозицію.

О.Пипін, характеризуючи московське життя цього періоду, зазначав, що там були "церковный фанатизмъ, вражда къ науке, упрямый застой, нравственное одичаніе и ожесточение". Говорячи про взаємовідносини Києва і Москви на культурній ниві, професор П.Морозов відзначав, що і "Петръ виделъ, что московское духовенство в своёмъ образованіи стоит неизменно ниже Кіевлянъ, что въ Великороссіи видится только "заматерелое грубости чудо, всехъ ужасных видовъ ужаснее", и нетъ людей, которые могли бы руководить просвещеніемъ духовенства, заботиться о школахъ, следить за ходомъ и результатами преподаванія; вотъ почему, желая поднять уровень образованія в этой среде, онъ необходимо долженъ былъ обратиться к киевскимъ учёнымъ". А той же О.Пипін підкреслював: "Тем новымъ элементомъ, который съ конца ХVІ века и особливо въ теченіе ХVІІ вмешался въ московскую книжность и въ конце концовъ возобладалъ надъ нею, были образованіе и литература, развившіеся въ западной Руси и въ Кіеве… Но чем дальше, тем необходимее становились, однако, связи Москвы съ юго-западомъ; собственныхъ силъ явно не доставало: изъ Москвы зовутъ кіевлянъ для учёной работы… Къ половине ХVІІІ века въ Москве было каждому понятно, что для книжного дела нужны настоящіе учёные люди: у себя дома такихъ людей не было; ихъ стали призывать изъ Кіева".

Одним з перших українських "десантів" до Московщини стали церковнослужителі, які швидко там піднялись і зайняли належні місця в тогочасній суспільній ієрархії. Так, "малорос" Стефан Яворський був призначений місцеблюстителем патріаршого престолу по смерті Адріана. Саме він переконав Петра І, що київські вчені можуть бути корисніші для російської освіти, ніж будь-хто інший. Відтоді українці зайняли місце викладачів у Московській академії, а навчання проводилося за київським зразком. Раніше Яворський працював професором, а потім ректором Києво-Могилянської колегії і виростив цілу плеяду майбутніх професорів, просвітителів, проповідників, адміністраторів. Серед них — вже згадуваний П.Орлик та майбутній його (С.Яворського) суперник при імператорському дворі Ф.Прокопович. Будучи екзархом патріаршого престолу, Яворський мав вирішувати особливо складну й важку проблему. Адже мусив співробітничати з деспотичним царем, який вперто йшов до того, щоб церкву цілковито підкорити своїй владі і з духовенства зробити державних службовців.

Яворський же боровся за те, щоб зберегти церковну організацію з певною долею автономності. З цього боку він, хоча і не безпосередньо, обороняв і права людини, щоб у тотально деспотичній державі, яка намагалася перетворити населення на гвинтика у своїй машині, людина зберегла права і можливість бути індивідуальністю. Його опозиція проти царя мала тим більше цивілізаційне значення через те, що в тогочасній Росії це була єдина ідеологічно сформована опозиція, яка не мала реставраторських (реакційних) тенденцій.

Учнем Яворського, а потім супротивником його церковної політики був Феофан Прокопович, про якого М.Костомаров писав: "В історії Росії ХVІІІ сторіччя серед осіб духовного стану не було нікого, хто мав би таке важливе значення, як Феофан Прокопович; його значення особливе не лише в церковній сфері, а й усіх політичних справах держави".

Прибувши 1716 року до Петербурга на вимогу Петра І, Прокопович стає архієпископом, а після встановлення замість патріархату Синоду, стає у ньому найважливішою особою. Крім того, він зайняв таке місце біля царя, що його можна було б назвати канцлером і шефом ідеологічного сектору.

Українці багато зробили і для нової московської літератури. На чолі цієї літератури стояв у той час Ф.Прокопович, який разом з Кантемиром і заклав її початок. Так званий класицизм у московській літературі був занесений з України: він з самого початку ХVІІІ століття прослідковується у творах Прокоповича і Сковороди. А ще з початку ХVІІ ст. у всьому слов’янському світі (в тому числі і в Росії) запанував той правопис, що подав його М.Смотрицький (із Смотрича на Поділлі) у своїй граматиці. У своїх лекціях професор О.Архангельський відзначав, що "вліяніе Грамматики Смотрицкаго действительно весьма ощутительно сказывается съ половины ХVІІ в. на орфографіи не только всей печатной, но и рукописной литературы московской. Смотрицкому между прочимъ въ значительной степени принадлежала наша грамматическая терминологія, удержавшаяся отчасти даже несмотря на попытки Ломоносова изменить её".

І далі: "Киевляне, при всём предубеждении против нихъ Москвы, уже со второй половины ХVІІ в. въ Московской Руси — хозяева положенія, лучшие, наиболее выделяющиеся здесь деятели". Як відзначав професор І.Огієнко, "українці щиро оддавали Москві всі свої сили, всі свої знання, і протягом ХVІІ віку підготували родючий грунт до реформ Петра І, і вони ж таки були його найближчими помічниками, коли довелося ті реформи втілювати в життя".

Тож справедливо зазначав професор П.Безсонов, "пришельцы (малороссы) заняли здесь (въ Великороссіи) самыя видныя и вліятельныя места, отъ іерарховъ до управленій консисторій, ими устроенныхъ, отъ воспитателей семьи царской до настоятелей монастырских, до ректоров, префектов и учителей ими же проектированныхъ школъ, до кабинетныхъ и типографскихъ учёныхъ, делопроизводителей, дьяковъ и секретарей. Все почти подверглось ихъ реформе, по крайности неотразимому влиянію: богословское ученіе, исправленіе священнаго и богослужебнаго текста, печатаніе, дела раскола, церковная адмінистрація, проповедь, храмовое, общественное и домашнее пеніе, ноты, внешность архіерейскихъ домовъ, образ ихъ жизни, экипажи и упряжь, одежда служителей, напр. певчихъ, видъ и составъ школъ, предметы и способы ученія, содержаніе библиотекъ, правописаніе, выговоръ речи истинной и въ чтеніи…". Таким чином, цивілізаційний вплив України був вирішальним кроком у піднесенні відрізаного від морів московського царства до рівня великої європейської країни. Це стосується також внутрішнього перетворення напівазіатської Московії на Російську імперію. Україна стала для Росії першим "вікном в Європу": українські культурні впливи допомогли підготувати ґрунт під модернізаційні реформи Петра І.