dc-summit.info

история - политика - экономика

Среда, 13 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. В Російській імперії, Речі Посполитій та Габсбурзькій монархії. Частина 4

Держава і цивілізація в історії України. В Російській імперії, Речі Посполитій та Габсбурзькій монархії. Частина 4

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Тут слід відзначити, що ще одна спроба відстоювання українського автономізму відбулася в часи останнього гетьмана К.Розумовського, коли знову була реанімована ідея спадкоємного гетьманату і зміцнились позиції патріотично налаштованого угруповання старшини.

В 1763 р. були вироблені рекомендації щодо змісту "Прохання шляхетства і старшин разом з гетьманом про відновлення різних старовинних прав Малоросії", до яких увійшли наступні положення:

- порушувалось питання про підтвердження попередніх прав і вольностей, особливо тих, які Олексій Михайлович визнавав "у час підданства гетьмана Богдана Хмельницького";

- старшина намагалася домогтися самостійності у проведенні внутрішньої політики, прохала дозволу на скликання кожного року сеймів (генеральних рад) і місцевих сеймиків;

- звертає на себе увагу прагнення добитися повернення до складу Гетьманщини територій, втрачених у часи гетьманування І.Самойловича та К.Розумовського;

- висувалась ідея витворення самостійної судової системи;

- панівні верства намагались зміцнити своє становище в суспільстві тих часів;

- чітко визначилась тенденція сформувати власну фінансово-бюджетну систему з незалежними від російської скарбниці статтями прибутків і витрат;

- пропонувалося скасувати безплатне утримання на території України військ, що перебували тут усупереч "прав гетьмана Богдана Хмельницького пунктів";

- духовенство мало дістати право на "вільні на духовні чини вибор" з наступним підтвердженням вибору імператрицею;

- належало підтвердити окремим містам магдебурське право та відкрити університети й гімназії "за зразком" іноземних;

- пропонувалося іноземцям, котрі не мають перед Україною заслуг, не давати земель і чинів; місцевому купецтву дозволялося вільно торгувати в межах Гетьманщини та за її кордонами, таке ж право повинні були отримати стосовно козацької України іноземні купці; мали бути поновлені митниці на кордоні з Росією й скасовані на польському та турецькому кордонах; відкупи та монополії слід було ліквідувати;

- українському народові належало виплатити компенсації за побори й утримання російської армії під час останньої війни, а в майбутньому щоб "все на готові гроші куплялося".

Попри всю соціальну обмеженість цього політичного маніфесту, безперечно, він відбивав національні інтереси розвитку козацької України. Якби його вдалося реалізувати, це, по суті, означало б не що інше, як укладання нового договору з Росією, котрий передбачав істотну зміну політичного статусу козацької України, а саме: з царини обмеженої автономії в складі імперії він переходив до царини міждержавних відносин за зразком протекції чи васалітету.

Це в повній мірі могло вписуватись у довготривалу зовнішню політику Української держави, правителі якої часто визнавали одночасну підлеглість кільком сусіднім монархічним володарям. Так, гетьман Б.Хмельницький протягом 1654–1657 рр. перебував у номінальній васальній залежності від московського царя й турецького султана та хотів здобути трансільванський і шведський сюзеренітет. І.Виговський у 1658 р. спочатку підкорявся московському цареві й шведському королеві, а потім перейшов під протекторат польського короля й одночасно шукав захисту в австрійського імператора. Гетьман Ю.Хмельницький був у московській залежності, яку в 1660 р. обміняв на польську протекцію, після чого хотів здобути захист турецького султана. П.Дорошенко протягом 1669–1676 рр. визнавав себе підлеглим щодо польського короля і турецького султана, а завершив московською протекцією. Гетьман І.Мазепа довгий час перебував під скіпетром російських монархів (1687–1708 рр.), а потім польського та шведського королів. Його наступник П.Орлик визнавав зверхність шведського короля і турецького султана, але у Конституції 1710 р. заклав положення про самостійне існування козацької держави. Витоки такої поведінки творців міжнародної політики гетьманів слід шукати у практиці міждержавних стосунків даного регіону Європи в ті часи.

Більш ніж півстоліття українські правителі, зважаючи на суперництво сильних сусідніх держав, були вимушені проводити політику маневрування між ними, переходити з одного боку на інший, відмовлятися від одного сюзерена на користь іншого. Тим самим забезпечувалася міжнародно-правова легітимність тогочасної Української держави. Інколи гетьмани визнавали залежність від кількох монархів одночасно, але це робилося лише заради того, щоб зберегти свою державу від інкорпорації до інших державних утворень.

Цю політику вони намагались продовжувати і далі, але історична ситуація була не на українському боці. Петербурзький двір вирішив добитися остаточної ліквідації політичної автономії України. У таємній інструкції генерал-прокуророві сенату Катерина ІІ писала: "Малоросія, Ліфляндія і Фінляндія суть провінції, які правляться дарованими їм привілеями, порушувати ці привілеї зразу було б не пристойно, але й не можна вважати ці провінції чужими й поводитися з ними як з чужими землями, це була б дурниця. Ці провінції так само, як і Смоленщину, треба зручними способами привести до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитись, як вовки в ліс. Приступити до цього буде дуже легко, якщо розумні люди будуть обрані начальниками цих провінцій. Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб цей час і назва гетьманів зникли".

У 1764 р. це і сталося. Інститут гетьманства було ліквідовано, а для управління Лівобережною Україною і Запорожжям створювалася Малоросійська колегія. До Січі справа дійшла 1775 р., коли її укріплення були знищені, архів вивезено, а представників вищої січової старшини жорстоко покарано. Після цього перейшли до ліквідації залишків української автономії: полково-сотенного військовоадмн істративного устрою та козацького війська.

Але негативні моменти в тогочасній українській історії поєдналися і з важливим позитивним фактором. Як вже відзначалось на початку розділу, на кінець XVIII ст. в основному завершилося формування національної території України. Важливу роль в цьому відіграли міграційні процеси, які в окремих регонах країни мали свої особливості. На Лівобережжі, Слобожанщині й частково Правобережжі найінтенсивніше заселення відбувалось у першій половині, в Новоросії — у другій половині XVIII ст. Для західноукраїнських земель були характерні імпульсивні міграції, що мали час від часу і зворотний народний колонізаційний рух. Першорядне місце в освоєнні незаселених земель на території України належало українському народові. Поряд з ним активну участь брали вихідці з Росії, а також Білорусії, Литви, Молдови, Грузії тощо. Певну частину населення Правобережжя у цей період становили польські селяни та міщани, а на західноукраїнських землях — німецькі та угорські колоністи.

Заселення неосвоєних або запустілих земель проходило, як правило, двома шляхами:

- у вигляді стихійної вільнонародної колонізації;

- спрямовувалося та визначалося царським урядом і місцевою владою.

На характер і розвиток міграцій помітно впливала кріпосна політика, суть якої полягала в утрудненні переселення, в бюрократичній опіці пересування людності, в роздаванні (прямому або шляхом продажу чи оренди) земель можновладцям. Особливо активно вона почала використовуватись у час поступового знищення українських державних засад.

Окрім того, важливе значення у формуванні української національної території мала поява нових, значних економічних, політичних і культурних осередків — міст. Вони ставали центрами консолідації українського населення.

Говорячи про козацьку цивілізацію, ми зразу ж виділяємо серед прошарків населення пізньосередньовічної України цей стан як "локомотив" у розвитку тогочасної державності. Але й самі козаки ділилися на дві основні групи — власне запорожців та реєстрових. Зміст козацьких "прав і вольностей" полягав у їхніх економічних ("майнових") правах на "хутори, сіножаті, луки, ниви, зорані поля, ставки, млини", "бджолині десятини і поволівщину" та іншу власність; на право забезпечення вільного життя батьків і матерів козаків, а також вдів. Вищевказані умови відносилися до реєстрових чи городових козаків. Але сюзерен повинен був виконувати певні зобов’язання і перед запорожцями Нижнього Дніпра: можливість здобування "козацького хліба" у морських та сухопутних походах, заняття уходництвом (полювання на звіра та рибальство) й несплата з нього чиншу.

Таким чином, попри значні цивілізаційні здобутки на тлі національної самосвідомості провідної верстви України ("шведська карта" І.Мазепи, конституція П.Орлика), Гетьманська держава, а з нею і козацька цивілізація наприкінці XVIII ст. опинилися в стані глибокої коми. Російська імперія поступово перетравлювала у своєму перетоплювальному казан і залишки козацької республіканської вольності. Включивши українців за Катерини ІІ в коло "теж росіян", вона просувалася до класичної ідеологічної тріади "православие-самодержавие-народность", про яку мова піде нижче. Проте, знищуючи залишки української самостійності на державному рівні, імперський уряд залюбки користувався надбаннями української цивілізації в культурній та релігійній сферах.

Міграція українських культурних діячів до Росії розпочалася в середині ХVІІ ст. і особливого розмаху набула у його другій половині. Це був своєрідний ідеологічний рух, прагнення реалізувати свій духовний потенціал у державі, могутнішій у воєнному і політичному відношеннях, але менш розвинутій у культурному. Київські вчені принесли до Москви власну модель системи освіти, сприяли появі нових жанрів у літературі, мистецтві, живопису, формуванню нового художнього стилю бароко. Вплив української культури на російську відбувся в межах цього стилю, але в умовах активного формування в Росії у першій половині ХVІІІ ст. світської культури ситуація кардинально змінилася. Замість привнесення здобутків української культури в російську, творцями останньої як культури імперії стали й українці.

Власне українська культура продовжувала розвиватися в межах барокового стилю, а процес формування нової світської культури був уповільнений внаслідок таких факторів, як поступова ліквідація автономного політико-адміністративного устрою (про що вже йшла мова вище), політики самодержавства, спрямованої на уніфікацію всіх сфер політичного, економічного, культурного життя, перетворення столиць імперії у провідні культурні осередки, куди прагнула інтелектуальна та творча еліта околиць.

Вихованці колегіумів, Києво-Могилянської академії та закордонних університетів поповнювали Генеральну військову канцелярію, займали полковницькі та сотенні уряди, були суддями, ставали священиками, приймали чернецтво й очолювали православну ієрархію не лише в Україні, а й у цілому в Російській державі. Значна частина освічених українців шукала (і знаходила) служби, чинів у столицях Російської імперії (О.Безбородько, наприклад, був на провідних державних посадах при Катерині ІІ, а за Павла І стає канцлером). Поряд з чиновниками, канцеляристами це були перекладачі Синоду, Сенату, Колегії іноземних справ, викладачі Петербурзьких та Московських гімназій та університет ів, кадетських корпусів, медичних академій. Вони ж — видавці, літератори, вчені, медики, співаки придворної капели, художники. Столиці метрополії пропонували їм не тільки чини, дворянство – вони давали їм можливість реалізувати себе в інтелектуальній діяльності, чого вони були позбавлені на батьківщині. Часом такий відтік освічених талановитих людей мав примусовий характер, особливо це стосувалося набору серед вихованців Києво-Могилянської академії, колегіумів, оскільки всі вони не лише добре володіли латинською мовою, а й були справжніми фахівцями у своїй справі. Протягом 1754–1768 рр. лише з Києво-Могилянської академії близько 300 студентів було відправлено на навчання в медичні школи Росії. Докторами медицини стали понад 30 вихідців з Лівобережної України і Слобожанщини.