dc-summit.info

история - политика - экономика

Среда, 18 Октября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. В Російській імперії, Речі Посполитій та Габсбурзькій монархії. Частина 3

Держава і цивілізація в історії України. В Російській імперії, Речі Посполитій та Габсбурзькій монархії. Частина 3

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

І все ж Мазепа тягнув з переходом на бік шведів до останнього. Він не вірив у союз з конаючою Річчю Посполитою і ще меше — в союз з "єретиками" шведами. Дуже добре він знав і те, як його ненавиділи власні козаки, запорожці й прості селяни — за надто велику вірність царю, введення жорстокої дисципліни, закріпачення тощо. У жовтні 1708 р. шведи вступили у Стародубський полк. Не маючи можливості чинити опір, а також під впливом чуток про розгром військ Петра, Мазепа вирішив, що чекати більше нема чого. Разом зі своїми полками він перейшов Дніпро й з’єднався з Карлом.

Розрахунки І.Мазепи зазнали краху — Полтавська перемога росіян майже вщент зруйнувала гетьманську державність. Гетьману не вдалося підняти проти Москви український народ. Причини цього спробував розкрити М.Брайчевський. "І.Мазепі, — пише він, — теж аніскільки не пасує роль "народного героя": це був великий феодал, який всю свою державну діяльність присвятив реставрації феодальних порядків на Україні... Спочатку він орієнтувався на Петра І і цим дискредитував російсько-український союз. Потім він виступив проти Росії і тим дискредитував національно-визвольний рух. Народ дійсно ненавидів Мазепу, але природа тієї зненависті лежить в сфері не міжнаціональних, а класових відносин. Жоден державний діяч не зробив стільки для закріпачення українського поспільства (за винятком, звичайно, Катерини ІІ) як Мазепа, і саме це забезпечило йому всенародну відразу". Щоправда, необхідно пам’ятати, в які часи писалася ця праця.

На думку академіка НАН України В.Смолія, "егоїстична соціальна політика привела до того, що в найвирішальніший момент широкі маси козаків і селян не підтримали планів Мазепи. В пам’яті народній залишалися ще надзвичайно свіжими спомини про панування Польщі з її шляхетською анархією, жорстоким феодальним та національно-релігійним визиском".

Таким чином, тут ми маємо справу ще з одним цивілізаційним парадоксом. З одного боку, не викликає сумніву прогресивний характер виступу І.Мазепи на боці Карла ХІІ в контексті можливого звільнення України з імперської неволі, а, з іншого, — цілковита неспроможність захопити цією ідеєю скільки-небудь значні соціальні верстви населення через відверто антинародну політику, яку провадив гетьман. Мазепа, як і всі його попередники з Б.Хмельницьким включно, зневажали той чинник, який завжди успішно використовувала проти них Москва. Як справедливо зазначає В.Липинський, характеризуючи добу Хмельниччини, "були натомість у тодішній політиці козацькій супроти селянства величезні хиби і помилки. Вони довели до того, що "чернь" українська, "права рука" гетьмана Хмельницького, стала правою рукою Московського царя і що Москва за допомогою цієї "черні", взятої в міцні московської держави шори, Україною опанувала й усю опозиційну старшину козацьку, а особливо тих, хто "черні" золоті гори обіцювали, в Сибір позасилала, вимордувала і до тла іскоренила...".

Що ж стосується т.зв. "зради" Мазепи московській короні й протиставлення його "вірному союзнику Росії" Б.Хмельницькому, то в цій колізії найкраще розібрався М.Грушевський. "...Зовсім курйозом буде, — писав він, — протиставлення Хмельницького Мазепі немов двох полюсів українських настроїв, яке, власне позволили собі різні землячки, присвоюючи собі назву богданівців в пику мазепинцям. Як відомо всякому, ознайомленому з фактами української історії, Хмельницький був не тільки яскравий автономіст, але й досить свідомий носитель державної української ідеї. Стрівшись з першими реальними проявами московського централізму, був незвичайно збентежений ними, і став в рішучій опозиції московській позиції...

Хмельницький, переконуючись в неприхильності московського правительства до української автономії, шукав опертя у інших держав і, нарешті, спинився на ідеї тісного союзу з Швецією... Він спочатку думав погодити свій союз з Швецією з протекцією московською, а далі — як московська політика (замирення з Польщею) ввійшла в нову суперечність з політикою Швеції й Хмельницького (рішучої боротьби з Польщею) — Хмельницький і його старшина рішається йти з Швецією до кінця, хоч би прийшлося розірвати з Москвою зовсім і помагати Швеції проти самої Москви... Мазепина кон’юнктура таким чином тільки пов’язувала наново нитки політики великого гетьмана".

Грушевський робить висновок: "Богдан Хмельницький таким чином ніяк не надається, а ні в протиставлення мазепинцям, а ні на історичного патрона новійших спеціалістів від нищення історичного патріотизму. Не знайдуть вони взагалі ніякого чесного і шановного історичного імені, котре могли б дійсним правом взяти в патрони собі. Не дурно цар Петро зачислив в "изменники" всіх українських гетьманів, з незаслуженим виключенням Скоропадського, цього "гетьмана дурного", кажучи словами Шевченка, котрого й на гетьманство призначив цар Петро в тій надії, що він, як чоловік недотепний і безхарактерний, не підніметься на висоту національних українських домагань".

Для України фігура І.Мазепи, за визначенням того ж Грушевського, стала трагічною ще й тому, що після 1708 р. "московське правительство вважало себе надалі свобідним від усіх обіцянок і зобов’язань, які прийняло на себе перед Україною і не хотіло більше рахуватися ні з якими правами і "древніми обичностями" українськими".

Аналізуючи події ХVІІІ ст. можна констатувати, що розвиток української цивілізації в Російській імперії в постмазепинський час свідчить про початок принципово нового етапу в історії української державності. Українська цивілізація відтепер існувала в рамках російської імперської цивілізації. Зокрема, уряд Петра І в 1709 р. створив в Україні інститут царських резидентів, поставивши таким чином гетьмана під контроль центрального апарату влади; активно втручався в кадрову політику гетьманату; поширював на українську територію деякі положення російського карного кодексу і регламентаційних указів у галузі торгівлі.

Створення у 1722 р. в Україні російської владної структури — Малоросійської колегії — і, особливо, здійснення нею реформ державного устрою Гетьманщини знаменувало собою ліквідацію автономного статусу Війська Запорозького,  оскільки основні ознаки адміністративної автономії, а конкретно — самоврядування при проведенні внутрішньої політики та його функціонування на основі власного законодавства — у цей час Україною вже було втрачено. Уряд Петра І "de facto" ліквідував в Україні інститут гетьманства та генеральної старшини, передавши їх функції Малоросійській колегії, українські фінанси в повному обсязі залучалися до загальноімперської скарбниці, в українське судо- та діловодство цілеспрямовано впроваджувало російські правничі кодекси та норми діловодства.

На початок 1725 р. Україна стояла на порозі повної інкорпорації її земель у склад Російської імперії та асиміляції її громадянства. І лише смерть Петра І, а також процес перегляду принципів державної політики (в тому числі й щодо України), який розпочався у постпетрівський період, загальмували здійснення цього процесу.

Та і самі українці продовжували боротьбу за відновлення свого державного статусу. У 1710 р. на козацькій раді під Бендерами гетьманом (першим в еміграції) було обрано П.Орлика. Тодіж між ним і старшиною укладається угода про взаємні права та обов’язки. Оскільки вона обґрунтовувала також державний лад України, то справедливо вважається в історіографії українською Коституцією. Її значення полягає в наступних моментах.

По-перше, "Конституція Орлика" ("Бендерська Конституція") проголошувала поновлення суверенності козацької України під номінальною протекцією шведського короля: "Подібно до того, як будь-яка держава існує і міцніє завдяки недоторканій цілосності кордонів, так і наша батьківщина, Мала Русь, нехай лишається у своїх кордонах, затверджених угодами Польської Речі Посполитої, славетної Порти Оттоманської і Московського Царства, зокрема тих, що по річці Случ, які визнані за правління Богдана Хмельницького як володіння гетьмана і Війська Запорозького вищезгаданою Польською Річчю Посполитою і навічно встановлені та підтверджені силою договорі". З цього випливає, що з поля зору її творців випав західний регіон, а це в свою чергу засвідчує відхід навіть патріотично налаштованих політиків від виробленої в середині XVII ст. Б.Хмельницьким ідеї соборності Української держави в її етнічних межах.

По-друге, вона спрямовулася проти встановлення в державі монархічної форми правління в особі спадкоємного гетьманату й передбачала утвердження ідеї олігархічної республіки. Як підкреслювалося в одній із статей, було вирішено "навічно зберігати у Війську Запорозькому такий закон, щоб у нашій батьківщині першість належала Генеральній старшині … Цій генеральній старшині, Полковникам і Генеральним радникам належить давати поради теперішньому ясновельможному Гетьману та його наступникам про цілісність батьківщини, про її загальне благо й про всі публічні справи. Без їхнього попереднього рішення і згоди, на власний розсуд (гетьмана) нічого не повинне ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися". Визначальна роль у політичному житті країни відводилася Генеральній раді, що мала збиратися тричі на рік: на Різдво, Великдень і Покрову.

Але здійснитися означеним планам не судилося. Цьому сприяли як зовнішні, так і внутрішні фактори, зокрема й позиція запорожців, які в 1734 р. відповідали П.Орлику: "Ясне вельможний Мосце пане Филиппъ Орликъ, Гетьмане, нашъ вельце ласковій мосце Пане и добродею … За чимъ уже сего рады же для помощи къ вамъ нашего войска да не изволите большъ до насъ писати, за неже естесмо уже Ея Императорского Величества мы войско Запорожское слуги, а не Ганскіе, которой имемо до живота отъ рода в родъ служить и за счастливое Ея владеніе и всего посполитого Христианскаго народу становиться; тако отвествуемъ и поклон нашъ войсковый вашей вельможности воздаючи назавше застаемъ…". "Імператорська величність" через кілька десятиліть "віддячила" своїх слуг, але про це трохи пізніше.