dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 26 Мая 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. В Російській імперії, Речі Посполитій та Габсбурзькій монархії. Частина 2

Держава і цивілізація в історії України. В Російській імперії, Речі Посполитій та Габсбурзькій монархії. Частина 2

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

1687 року гетьманську булаву отримав І.Мазепа. Але згода його на укладення так званих "Коломацьких статей" стала ще одним кроком назад у справі політичної автономії Української держави: вони заперечували державний характер гетьманської влади і державний статус Гетьманщини.

Забороняли для її характеристики таке правове визначення як "Малоросійський край гетьманського регіменту" й зобов’язували трактувати, що вона належить до єдиної держави з Великоросійським краєм. Вперше в них визначалося, що гетьман і старшина зобов’язані "народ малоросійський всякими засобами і способами з великоросійським народом з’єднувати" (ось де витоки сумнозвісної теорії возз’єднання України з Росією), сприяти змішаним шлюбам тощо. Передбачалося введення московського гарнізону до гетьманської столиці Батурина. Підтверджувалася заборона на дипломатичні відносини з іншими країнами, висловлювалося застереження, що новий гетьман не повинен порушувати "Вічний мир" з Річчю Посполитою (тобто мав відмовитися від претензій на Правобережну Україну). Одначе І.Мазепа продовжував писатися "гетьманом обох сторін Дніпра".

Що являла собою Гетьманщина епохи Мазепи? Після десятиріч Руїни, громадянських війн й смут економіка відроджується, будувалися нові церкви і монастирі (епоха українського бароко), відроджувались духовні центри, багатіла козацька старшина, невпинно перетворюючись на дворян-поміщиків.

Селянське землеволодіння в Гетьманщині (на відміну від Московської держави) з часів Хмельниччини залишалось вільним. Воно базувалось на "займанщині", тобто на зайнятті земель, що пустували. Це становище зберігалося до другої половини ХVIIІ ст. Паралельно робилися кроки до ліквідації практики переходу селян в козаки (й відповідно обмеження можливості використання козацьких привілеїв селянами). В цьому процесі царський уряд всіляко підтримував старшину. За Мазепи було зроблено ще один крок до обмеження селянської волі: вперше з часів шляхетського панування було введено дводенну панщину.

1705 р. вперше з часів П.Дорошенка Гетьманщина стала єдиною, тобто було об’єднано Правобережжя з Лівобережжям. Однак, за зовнішнім благополуччям Гетьманщина, створена на зразок конаючої Речі Посполитої, ставала історичним анахронізмом. Північна війна змусила Петра вдатися до військової та адміністративної реформи, обмежуючи полкове самоврядування Гетьманщини й переводячи козацьке військо на регулярну основу. В квітні 1707 р. було прийнято рішення про включення значної частини Гетьманщини до складу Росії на загальних умовах. Гетьман віднині лишався будь-якої реальної влади, а Гетьманщина — рештків автономії. У травні 1708 р. зникли останні надії на збереження за Гетьманщиною Правобережжя — Петро порушив обіцянку, дану Мазепі й заявив полякам: Україна буде їм повернута після перемоги над шведами. Крім того він не надавав Мазепі жодної військової допомоги у боротьбі проти шведів, що було порушенням Коломацьких статей.

Кардинально збільшилося використання царським урядом людських та матеріальних ресурсів України. Така ситуація загрожувала економічним виснаженням та соціальним незадоволенням.

Проблема соборності (єдності Право- і Лівобережної Наддніпрянщини) — одна з найважливіших для української старшини, незадовільне для української сторони вирішення якої вже тричі (1656, 1667, 1686 рр.) викликало масовий рух у Війську Запорозькому, знову була вирішена негативно.

По-третє, і найголовніше: політика Петра І продемонструвала, що він відчуває за собою достатньо сил, щоби відкрито ігнорувати інтереси української автономії на користь "загальноросійського блага". Зневажання традиції та права для досягнення цілком конкретних цілей, ставлення до української автономії як до суто адміністративної одиниці показали, що доля Війська Запорозького залежатиме не від переговорів чи уточнення норм українсько-російських договорів, а від практичних потреб царського уряду — зовнішньополітичних, військових, економічних тощо. Російська влада дала чітко зрозуміти українським підданим, що вона не бачить жодних правових обмежень у здійсненні будь-яких своїх рішень у Війську Запорозькому. У 1700-1703 рр. політика царського уряду заклала основи для нового народження політичної течії, зорієнтованої на вихід української автономії зі складу Російської держави.

Цьому сприяла і поведінка оточення Петра І. Ось як про це повідомляє М.Аркас: "На той час, як Петро пребував у Київі, Гетьман зробив за-для Царя банкет. На тому банкеті була уся українська старшина і московські вельможі, котрі були коло Царя, по-між ними й Меншиков. По обіді Меншиков узяв Мазепу за руку і, сівши з ним осторонь, почав йому казати так, що де-хто з старшини і полковників чули: "Гетьмане Іване Степановичу! Час братись за ворогів", — промовив він, підморгуючи на старшину. Потім почав говорити йому, що для спокою Царської величності і на користь самого Гетьмана треба викоренити всю старшину; за це й будучі Царі славитимуть його, як найвірнішого з Гетьманів". "Небезпечно, — промовив Гетьман — не скінчивши однієї війни з ворогом, розпочинати другу хатню війну". "Чи цих ворогів (себто, козаків та старшину) боятись і жаліти?!", — одказав Меншиков. Але тут Петро встав, щоб їхати, і розмова на тому урвалася. Як Цар і російські вельможі поїхали, Гетьман звернувся до старшини і полковників з такою промовою: "Чи чули, що казав князь? І таку пісню співають мені раз у раз у Москві і скрізь. Не попусти Боже, щоб сталося по їх думці!" Тут вже й старшина, почувши такеє, почала ремствувати: служать козаки Цареві без усякої противности, послушливим серцем, своїм коштом робили такі далекі походи у Інфлянти, Польщу, Литву, у Донські городи і Казанське царство ...Козаки гинуть там, терплячи тяжку зневагу і образу від московських начальників, і за все це їм така дяка!" В додатку до цього Гетьман казав: "Я сам добре знаю, що думають заподіяти зі мною і з вами: мене хотять довольнити князівським титулом Російської держави, усю старшину викоренити, міста наші під себе підгорнути, посадити своїх воєводів або губернаторів; як що наші підуть навпроти то за Волгу усіх перегнати, а Україну своїми московськими людьми осадити".

Це дуже збентежило усіх хто там був, і з того часу, з того банкету, почалося ще більше ремство на москалів. Старшина почала збиратись, то в обозного Ломиковського, то в кого з полковників або старшини. У полковника Апостола, котрий достав з бібліотеки Печерського монастиря "Гадяцькі пакти", тобто умови Гетьмана Виговського про федераційну спілку України з Польщею, довго радились про це і перечитували ту умову. Козацьке поспільство теж було неспокійне і гомоніло по хатах та шинках".

Але основні причини відвернення І.Мазепи від царя мали ще більш глибинну основу і були розкриті на засіданні в Жовкві у кінці квітня 1707 р. По-перше, гетьману було повідомлено про переведення українських міст в безпосереднє царське підпорядкування. По-друге, було підняте питання про переформування усього козацького війська — створення "компаній", тобто відбору п’ятої частини козаків до складу нового війська. Всі інші повинні залишатися вдома. Зовнішньо це обставлялося як реформи, пов’язані із посиленням обороноздатності у зв’язку із загрозою наступу армії Карла ХІІ. Але військова реформа являлася лише "верхньою частиною айсберга". Справа заключалася у тому, що автономія Гетьманщини ніяк не вписувалася в концепцію Російської імперії, яка все більше вимальовувалася в голові Петра І та в думках його оточення.

Як справедливо відзначає російська дослідниця Т.Таїрова-Яковлева, така постановка питання для Мазепи була рівнозначною краху усієї його двадцятирічної політики. Також важливим являється і вияснення юридичної правомочності тих змін, які бажав провести Петро та його оточення у відношенні до Гетьманщини. Зрозуміло, що в Росії початку XVIII ст. не задумувалися про таку "дрібницю", як дотримання юридичних формальностей. Але у випадку з Україною вони мали справу з людьми, які отримали західну освіту й вихованими на тій системі цінностей, яка існувала в Європі на початку Новітнього часу. Не раз із уст Мазепи і його прибічників в момент гніву зривалися фрази: "Маємо право", "Не шаблею нас взяли". По суті, йшлося про природу відносин між Україною та Росією, як їх уявляла собі українська еліта. Їх не "завоювали" царі, а вони добровільно, на основі відповідних статей угоди прийняли "високу руку" царя і присягнули йому на вірність. Відповідно, порушення положень договору однією із сторін звільняло іншу від своїх обов’язків . Після фатальної наради у Жовкві І.Мазепа був внутрішньо готовий "змінити напрям". Іншого шляху для збереження своєї держави він вже не бачив.

Слід привести з цього приводу думку вищезгаданої російської дослідниці (щоб традиційно не звинуватили нас в "українському буржуазному націоналізмі"): "Давно уже пора отказаться от политических анафем и проклятий в адрес Мазепы и постараться извлечь урок из трагедий наших предков. Не стоит следовать пропагандистским штампам, которые пытались объяснить русско-украинский конфликт начала XVIIІ века корыстью мужества и признать, что интересы и цели молодой Российской империи и ослабленной Гетьманщины были очень различными.

В некотором роде Украина стала заложницей геополитических планов России. Петр стремился создать новое государство, способное как в военном, так и в экономическом плане соперничать с европейскими державами. Эта политика была возможна только при жесточайшей централизации. Военная и экономическая ситуация позволяла провести объединение Украины и вырвать из страшной бездны Руины Правобережье. Однако эти планы были принесены в жертву дипломатической игре. Перед лицом шведского наступления Левобережье должно было превратиться в выжженную землю, арену военных действий. Именно эти два фактора, наряду с личными обидами, и вынудили Мазепу на попытку союза с Карлом ХII.

Еще одним фактором был план ликвидации Гетьманщины и включения ее в общую структуру Российской империи. Что бы не говорили о Мазепе, но ему был далеко не безразличен этот план, и не только потому, что он не хотел менять реальную власть гетманской булавы на пустой титул князя. Ему действительно было дорого то, что являлось частицей и его двадцатилетнего труда, иначе бы он почил на лаврах своего огромного богатства. Правда заключалась в том, что многие старшины спокойно восприняли перспективу превращения в мирных русских дворян-помещиков, кем они и стали впоследствии. Именно эти люди из старшины и не поддержали Мазепу. Но были и такие, кому Гетьманщина, дитя Хмельнитчины, была дорога, например Д.Апостол, Д.Горленко, которые были искренне готовы сражаться за "стародавние вольности".