dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 23 Октября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Держава і цивілізація в історії України. Кримський ханат. Частина 3

Держава і цивілізація в історії України. Кримський ханат. Частина 3

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Татари осідали на землю майже виключно в південних районах Криму — на його плодородних рівнинах і в районах великих міст (Кафа, Старий Крим, Судак, Керч, Бахчисарай), в місцях зі старим грецьким чи огреченим населенням і з не менш старою землеробською культурою. Особливо інтенсивно йшов цей процес в другій половині ХVІ і в ХVІІ ст. Вже вищезгаданий Дортеллі відзначав, що: «...крымские татары (гірського та передгірського Криму. — Авт.) пашут и сеют; едят обыкновенно пшеничный хлеб… (они) живут в поселениях и в обыкновенных домах» на противагу степовим татарам (ногайцям), котрі продовжували жити в степу в кібітках, покритих повстю з отвором для диму в центрі. Проте, і у тих, хто осідав на землю, скотарство ще довгий час продовжувало грати провідну роль.

Освоюючи південні райони, що були зайняті корінним землеробським населенням, і селячись поруч з ним, татари не лише підпорядковували його собі, обкладаючи різними податками, але й намагалися асимілювати його. Економічне панування татар, звичайно, спрощувало їм це завдання. Однак і самі татари не могли не зазнавати досить сильного впливу місцевого населення не лише в культурі, але й в усьому устрої життя, наперед усе в його соціальній організації. Татари засвоїли традиційний суспільний інститут, що здавна існував у південних землеробських районах Криму, — місцеву сільську територіальну громаду (називалась у татар «джемаат» або «ехалі»), пристосувавши її, звичайно, до своїх потреб.

Документи ХVІІ–ХVІІІ ст. змальовують джемаат як сільську громаду з колективною земельною власністю, спільними сіножатями й пасовиськами (ними слугували також і ліси, досить зручні для випасу овець), котрі найбільш цінувалися в общині, спільними колодязями. Лише пізніше общинна власність почала перетворюватися на особисту. Для сільської громади осілих татар (вчорашніх кочівників-скотарів) особливо характерним було те, що общинна власність на орні землі була досить нестійкою та невизначеною: орні ділянки часто захоплювали, огороджували і, таким чином, перетворювали на свою особисту власність, хоча громада й продовжувала залишатися номінальним власником усіх угідь. Але разом з тим існував і колективний обробіток землі (особливо у гірських районах), в якому брало участь кілька сімей. Практикувався й розподіл землі на паї (аркани). Кожний общинник, отримуючи

свій пай, з часом ставав повним господарем цієї ділянки. Таким чином, в самому устрої татарської сільської громади все більшого значення набували елементи, що призводили до її розпаду. Однак і при розподілі на паї татарська громада, наслідуючи звичаї місцевої общини, залишала за собою право першочергової купівлі таких ділянок. Громада і в цьому випадку залишалась верховним володарем землі.

Наостанок, для сільської татарської громади ХVІІ–ХVІІІ ст., як і для візантійської середньовічної общини, була характерною й проста кооперація (колективне утримання худоби, для чого, звичайно, об’єднувалось 15–20 господарів, спільна оранка, колективне спорудження колодязів, доріг тощо), як і кругова порука.

Татарське осіле землеробство охоплювало досить обмежений район — лише південну передгірську й гірську частини Криму. А на всьому широкому степовому просторі продовжувало панувати кочове скотарство, яке поєднувалось з примітивним землеробством і вимагало осідання лише досить незначної частини населення. В економіці Кримського ханату скотарство мало, безперечно, пріоритетне значення.

Ще одна галузь тогочасної економіки — торгівля. Якщо в перші часи після захоплення Криму турками в 1475 р. торгівельні зв’язки і все економічне життя міст послабшали, то вже в ХVІ ст. вони знову почали наповнюватись життям і розвиватись, а в наступному ХVІІ ст. набагато перевершили рівень генуезьких часів. З’явилися нові великі центри, але головним містом, його економічною столицею залишилась Кафа. Це було не лише значне торгове місто, але й цитадель турок, їх головна фортеця в Криму.

Однак вся різноманітна торгівля знаходилась у руках не татар, а турків і західноєвропейських купців. Власне татарська економіка, якщо не враховувати работоргівлю, була досить слабко пов’язана з Кафою. Міста — як ремісничо-торгівельного центру — у татар тоді ще не було: воно визріло лише в ХVІІІ ст. Досить показовою була та примітивна форма внутрішньої торгівлі, котра довгий час існувала у татар у вигляді базарів, що кочували разом з ордою, складаючи органічну частину її і навіть частину багатої татарської вотчини. Базар пересувався разом з купцями та їхніми сім’ями, разом з ремісниками й похідною мечеттю, разом з усім улусом.

Тут, на базарах, і почало концентруватися татарське ремесло, також поки що мало розвинуте. Лише пізніше, в ХVІІ ст., ремісники почали осідати в містах. Перед усе розвивались ремесла, пов’язані з обробкою продуктів скотарства — шерсті, шкіри та ін.

Татарські міста, що виникли на кордоні гірських та степових районів Криму ще в ХVІ ст., в більш пізніші часи внаслідок розвитку торгівлі і ремесла швидко зростали. Найбільш великими серед них були Бахчисарай — столиця ханату і Карасубазар (сучасний Білогорськ). Виокремлювався і Гезлеве (Євпаторія) — єдиний татарський порт, куди приходили кораблі з Малої Азії та Константинополя (Стамбула), а також з інших країн.

Особливо виріс Бахчисарай, який у ХVІІ–ХVІІІ ст. став торговельно-ремісничим центром всього західного Криму. Це був за масштабами тих часів великий урбаністичний осередок з ремісничими кварталами й жвавими базарами — хлібним, овочевим, соляним; кварталами мануфактурних лавок з заморськими товарами, з кількома караван-сараями, банями тощо. Місто поділялось на більш як 30 окремих районів-приходів з мечеттю та махтебом (училищем) при ній — в центрі, звідки відходили вузькі вулиці, оточені глухими стінами невеликих двоповерхових будинків, другі поверхи яких часто виступали вперед, нависаючи над вулицею. З останньою будинки сполучались лише через невеликі подвір’я — риса, глибоко традиційна у міському будівництві середньовічного Криму.

Досягнутий у ХVІІІ ст. ступінь розвитку татарського ремесла викликав до життя організацію ремісничих цехів. Ремісники були об’єднані в численні цехові корпорації на чолі зі старшим майстром (уста-баші) і двома помічниками, котрі займалися цеховими справами. Традиції цехової організації дожили в кримських татарських містах до кінця ХІХ ст.

Столиця Бахчисарай у ХVІІ–ХVІІІ ст. стала не лише економічним і політичним, а й культурним центром Кримського ханату. Тому, говорячи про культуру татар, слід, насамперед, звернути увагу на пам’ятки цього міста і його округи. Треба відзначити, що ядром майбутнього великого татарського міста став палац, перенесений з передмістя Салачика туди, де він знаходиться і нині, на початку ХVІ ст. сином Хаджі-Гірея ханом Менглі-Гіреєм (звідси й назва Бахчисарая — «палац в садах»).

Надалі виховані, у більшості випадків, у Стамбулі при дворі турецьких султанів кримські хани, повертаючись до Криму (але вже у якості власне ханів), переносили у свій палацовий побут і турецьке мистецтво, турецьку літературу і

поезію. Бахчисарайський палац повинен був нагадувати палац турецького султана. Хани виписували із Стамбула не лише художників-живописців, але й зодчих, причому не тільки для Бахчисарая, а й для інших центрів.

Та, знаходячись в політичній залежності від Отоманської Порти, кримська феодальна верхівка і сам хан протягом ХVІІ, і особливо ХVІІІ ст., все сильніше і сильніше втягувались в сферу економічних інтересів західноєвропейських держав, в першу чергу — Франції. Чим далі, тим сильніше це відображалось і на побуті ханів: з Італії та Франції вони виписували дзеркала й дорогі тканини, все більше і більше запозичували із Західної Європи декоративне мистецтво. В цей найпізніший період — в ХVІІІ ст. — подвійний характер придворного татарського мистецтва, котре складалося із турецьких і західноєвропейських елементів, був лише зовнішнім відображенням політичної неврівноваженості і несамостійності самих кримських ханів.

Але, якщо абстрагуватись від декору бахчисарайського палацу, створеного придворними митцями, виписаними із Стамбула, а також місцевими татарськими, то неважко побачити народну основу його архітектури. Це легкі, напівдерев’яні будівлі палацу, складені із калиба (тобто із необпаленої цегли, що заповнювала дерев’яний каркас будівлі), своєю суттю близькі до житлової татарської архітектури. Все планування великого палацового ансамблю, що розмістився навколо широкого двору, повторює (тільки, звісно, в інших масштабах) основні риси планування татарської міської садиби. Ханський палац Бахчисарая, по суті, і є татарська міська садиба, тільки в багато разів збільшена, розкішна відповідно багатству й знатності її володаря. Пишний розпис, барочне різьблення по каменю, турецькі кахлі й італійське кольорове скло лягли як різнокольоровий килим на цю народну основу, глибоко традиційну: своїм корінням вона сягає багатовікової культури Криму.

Ввійшовши в безпосередні і повсякденні стосунки з аборигенами півострова, осілі татари не лише поступово засвоїли соціальний устрій села у вигляді сільської землеробської громади, що склався ще за часів раннього середньовіччя, але й перейняли найважливіші елементи старої місцевої матеріальної культури: сільськогосподарську техніку, особливо техніку виноградарства й вирощування плодів; ремісничу техніку; форму та планування жител у вигляді двоповерхового будинку з кам’яним низом та глинобитним верхом, з дерев’яним каркасом, часто з нависаючим другим поверхом.

Однак такого роду вплив не міг бути однобічним. В умовах політичного й економічного панування татар був логічним і зворотній процес — вплив останніх на місцеве населення. Про силу цього впливу говорить те, що в ХVІІІ ст. все населення південно-західного гірського Криму було повністю отатарене, говорило лише татарською мовою, а християнство було поступово витіснене мусульманством. Разом з татарською мовою поширились і татарські звичаї,  одяг, посуд. Лише на певній відстані від основного вогнища татарської осідлості й столиці ханату Бахчисараю, на південному узбережжі і в східній частині півострова (в районі Судака і Кафи), поруч з татарською продовжувала жити й грецька мова, а також християнська релігія.

Але християнство не було повністю витіснене з цих місць. Про це, зокрема, говорять факти функціонування православних монастирів у передмістях самого Бахчисарая та поблизу Балаклави під Севастополем.

Приєднання Криму до Росії в 1783 р. стало заключною ланкою всієї середньовічної історії півострова і кінцем існування Кримського ханату. Але слід враховувати, що "при широком осмыслении исторического наследия Крымского ханства следует учитывать, что тюрко-татарская цивилизация, сложившаяся в результате слияния элементов материально-духовных ценностей многих стран и различных этносов, оказала в дальнейшем влияние на развитие государственности, политических структур, культур и других народов, в том числе и украинского".